– Як немає що їсти, Катерино? В гідної жінки завжди має щось в холодильнику бути!, – вигукувала я щосили до невістки.

– Ми замовили суші, які вже з’їли. Якби ж ви хоч слово сказали, що до нас заїдете, я б свій фірмовий борщ з квасолею приготувала, – почала виправдовуватися невістка.

– Суші кажеш? Суші це добре, але щоб Роман ситний спати ліг, його перед тими сушами треба борщем з салом і цибулею накормити, – голосила я, що аж сусіди по батареях стукали.

Але мене було не зупинити. Я ж справді голодна була, бо останній день вирішила трішки зекономити і не йти, як усі, в кафе.

Так, я приїздила до них без попередження. Я їхала з екскурсії попри їх район і вирішила перевірити, як живуть син з невісткою. Я була впевнена, що цього разу мені пощастить і я зможу побачити їх життя як воно є. Не той красивий ресторан, не та обробка в соцмережах, а справжнє, домашнє життя.

Весілля вони не робили, просто розписалися. Роман сій сказав, що не на часі ті гуляння. Я хотіла їм хоч невеличке весілля зробити, бо маю старшу дочку, якій ми з чоловіком організували гідне святкування. Я боялася, щоб син не образився. Але вони вирішили, що ресторану їм вистачить. Ну, добре, думаю. Ресторан — це добре, але справжнє святкування — це коли на столі є борщ, а не суші.

Це була субота, а попереду ще один вихідний. Що вони їсти будуть? Щось я сумніваюся, що Катя в неділю захоче біля плити стояти. Я ось завжди була впевнена, що кожна жінка має вміти готувати, бо як же інакше? Як можна не подбати про свого чоловіка і не накормити його домашнім смачним обідом? В мене вдома навіть якщо було пізно, я завжди щось приготувала. І як так можна?

Я не можу змиритися з тим, що вони так живуть. У нас із чоловіком завжди була домашня кухня, завжди чисто, завжди з запасом їжі в холодильнику. І не тому, що я не любила виходити в ресторан чи кафе, а тому, що це було важливо для сім’ї. Ми завжди обідали разом, завжди намагалися зробити затишок у домі, створювати атмосферу тепла і комфорту.

– Катю, а що ви їсте в неділю? – питаю я, вирішивши не відступати.

– Напевно, щось легке приготую, – відповідає вона, а я чую в її голосі легкий сумнів. Ну, що це за відповідь? Що значить «щось легке»?

– Легке? Та ти що, Катю! Як можна так до цього ставитися? Як же Роман буде ситий, як ви не готуєте вдома? Я от пам’ятаю, як твої батьки завжди готували так, що їсти було задоволення! І ти теж так маєш вміти. Це не просто для чоловіка, це для твоєї родини. Це твій обов’язок! Ти ж не хочеш, щоб у вас не було затишку, так?

– Ларисо Петрівно, я ж не кажу, що не готую, – заперечує Катя, але видно, що їй незручно. – Я просто не можу готувати щодня, як ви. І у нас теж є свої плани.

– Плани? Які плани? У вас, здається, є тільки ресторанні плани. А вдома ж, у вас, нічого не готується! Я тебе знаю, Катю, ти можеш готувати, я бачила, як ти смачно готувала! Чому ж ти не хочеш цього робити вдома для свого чоловіка

Вона знову мовчить, намагаючись знайти слова, але я вже все вирішила для себе: невістка ледача, а я просто намагаюся навчити її правильному побуту.

Несподівано в кімнату заходить Роман. Він завжди вмів вивести з рівноваги будь-яку ситуацію своїми жартами.

– Мам, ти знову почала? – запитує він, подаючи мені чашку чаю. – Катя, може, і не так часто готує, але я втомився від того, що ти постійно турбуєшся. У нас все нормально, повір.

– Ні, Романе, все не нормально! Ти просто не розумієш, як важливо підтримувати традиції в родині. Ти ж теж не хочеш бути таким, як усі інші, хто їсть те, що замовили! І це не правильно! Вона повинна знати, як це — зробити щось для себе і для сім’ї! Відчути справжній затишок, а не ці безглузді суші

Роман лише похитав головою, але знову не став мене переконувати. Я йому вже давно не казала, що він сам повинен більше уваги приділяти сімейному життю. Але, здається, він цього не розуміє.

Я продовжувала своє. Катя сиділа мовчки, а я вирішила, що їм потрібна моя допомога. Моя любов до родини є найголовнішим і найкращим порадником, а якщо вона цього не розуміє, то це її проблема.

А ви, мої дорогі читачі, як вважаєте? Чи маю я право втручатися в їхнє життя, навіть якщо це, на мою думку, найкраще для них? Чи, може, я справді забагато контролюю?

Джерело