– Тату, я вирішила, що телевізор я заберу, – заявила Поліна, сідаючи за кухонний стіл.

Віктор Ілліч повільно відклав газету, дивлячись на дочку з легким подивом. Галина Сергіївна, що стояла біля плити, завмерла, прислухаючись до розмови.

– Це навіщо?

– Запитав Віктор Ілліч рівно, без зайвих емоцій.

– Просто, так треба, – відповіла Поліна, не зважаючи на нього. – Ви все одно ним не користуєтеся. А мені потрібні гроші.

Галина Сергіївна різко розвернулася до дочки.

– Поліно, ти взагалі розумієш, що кажеш? – її голос тремтів від обурення.

– Мамо, що тут такого? Я ж сама вам купила його. Отже, можу забрати.

Віктор Ілліч підвівся, поправляючи пояс штанів. Його погляд став холодним, але він все ж таки сподівався говорити спокійно…

…Коли Поліні виповнилося вісімнадцять, її батьки Віктор Ілліч та Галина Сергіївна подарували їй квартиру.

Це була не нова, але затишна однокімнатна квартира в районі, де пройшло її дитинство. Батьки довго збирали гроші, відмовляючи собі навіть у дрібницях, щоб втілити цю мрію.

– Тепер це твоя квартира, Полю, – сказала тоді Галина Сергіївна, вручаючи ключі.

– Живи так, щоб було за що дякувати долі, – додав Віктор Ілліч.

Поліна кивнула, стримуючи посмішку. Вона справді цінувала подарунок батьків, хоч тоді, можливо, не до кінця розуміла, скільки їхньої праці стояло за ним.

Поліна вступила в інститут, вчилася старанно, але без особливого ентузіазму. Віктор Ілліч, як і раніше, возив пасажирів на старенькому мікроавтобусі, а Галина Сергіївна готувала обіди у їдальні заводу. Сім’я жила не заможно, але була міцною, бо підтримували один одного у важкі часи.

Але все змінилося, коли Поліна закінчила інститут. Майже одразу після випуску вона виграла вісімсот тисяч гривень у лотерею.

– Оце щастя! – вигукнула Галина Сергіївна, коли дочка зателефонувала їм із цією новиною. – Поля, це ж шанс!

– Величезний шанс, – додав Віктор Ілліч, сидячи за кухонним столом. – Але з такими грошима треба бути обережною.

Того вечора вони зібралися на сімейну вечерю, щоб обговорити майбутнє Поліни.

– Я на твоєму місці подумав би, як ці гроші зберегти, – сказав Віктор Ілліч, акуратно помішуючи суп. – Наприклад, вкласти в навчання, чи відкрити свою справу.

– Тату, я про це поміркую, – відповіла Поліна з усмішкою, але її очі уже блищав від думки про те, як можна їх витратити.

Спочатку вона справді намагалася прислухатися до батьків. Купила їм новий холодильник та телевізор, собі оновила гардероб, а потім захопилася: почали з’являтися брендові сумки, дорога техніка, спонтанні поїздки в інші міста.

– Полю, ти зупинилася б, – обережно говорила Галина Сергіївна. – Гроші не нескінченні.

– Мамо, ти просто не розумієш. Я все контролюю.

Але контроль був суцільною ілюзією. Гроші зникали стрімко. Поліна все більше поринала у світ легких задоволень. Вона все рідше приїжджала до батьків, відповідала на їхні дзвінки сухо та з явним роздратуванням.

– Ти б до нас заходила, – казав Віктор Ілліч. – Ми скучили.

– Тату, я зайнята. У мене безліч справ. Потім якось.

Галина Сергіївна зауважувала, що дочка віддаляється, але боялася загострювати стосунки, вважаючи, що Поліна сама зрозуміє свою помилку. Віктор Ілліч, хоч і мовчав, відчував, що їхня родина тріщить по швах.

Через кілька місяців після виграшу батьки перестали впізнавати свою дочку. Поліна більше не розповідала про себе, а поради сприймала, як докори. Тільки один раз, сидячи ввечері на кухні, Віктор Ілліч важко зітхнув і сказав:

– Гроші можуть дати людині свободу, а можуть її зруйнувати. Видно, це залежить від того, як до них ставишся.

Галина Сергіївна кивнула, та нічого не відповіла. В глибині душі вона сподівалася, що Поліна все-таки впорається.

Квартира Поліни була порожньою та холодною. Подарунки, які вона купила на виграні гроші, лежали як нагадування про той час, коли все здавалося легким.

Глянцеві коробки з логотипами брендів, і пара дизайнерських сумок припадали пилом у кутку. Гроші скінчилися.

Поліна сиділа на дивані, обхопивши коліна, і дивилася у вікно. Вона зайшла в онлайн-банк, перевірила баланс, і швидко вимкнула телефон.

Порожньо. Останні кошти пішли на оплату комунальних послуг. Думки про роботу викликали в неї роздратування.

– Я не збираюся працювати за копійки. Це не для мене, – пробурмотіла вона собі під ніс. – Це для тих, хто нічого не хоче від життя.

Вона встала, підійшла до шафи, дістала з неї сумку, і раптом погляд упав на стос документів. Чеки та інструкції на телевізор та холодильник, які вона купила батькам. Їй на думку спала нова ідея!

Увечері Поліна приїхала до батьків. Галина Сергіївна готувала на кухні, а Віктор Ілліч сидів у кріслі, читаючи стару газету.

– Привіт, – кинула Поліна, навіть не дивлячись на матір.

– Доброго дня, Полю. Якими долями? – Галина Сергіївна намагалася говорити приязно, але її голос звучав стримано.

– Вирішила зайти. Мені тут ваш телевізор потрібен.

Віктор Ілліч поволі підняв очі від газети.

– Навіщо?

– Хочу продати, – відповіла Поліна так, наче це було природне рішення.

У кухні повисла тиша. Галина Сергіївна стиснула ручку каструлі, але нічого не сказала. Віктор Ілліч відклав газету на столик, і підвівся.

– Поля, телевізор ти купила для нас. Тепер ти хочеш його продати?

– Ну так, – вона знизала плечима. – Ви все одно ним не користуєтеся.

– І це все? – Віктор Ілліч дивився на дочку, не моргаючи. Його голос був тихим, але в ньому звучала сталь.

– Ну, а що? Мені гроші потрібні. А працювати, тату, я не збираюся. Це не для мене.

– Не для тебе? – Галина Сергіївна нарешті обернулася. Її голос здригнувся. – А що тоді для тебе, Поліно? Сидіти, нічого не робити, тільки думати, де взяти більше?

– Мамо, годі. Я ж не з жадібності, – Поліна відмахнулася. – Просто зараз такі часи, що треба крутитись.

– Ось ти й закрутилась, – Віктор Ілліч підійшов ближче. – Тільки не туди. Поля, ти розумієш, що робиш?

Поліна посміхнулася.

– Ви просто не розумієте. Все змінюється, а ви залишились у минулому.

Віктор Ілліч важко зітхнув, і сперся рукою на спинку крісла.

– Ось ти, дочко, своє обличчя й показала.

Поліна почервоніла, але замість відповіді різко розвернулася, і попрямувала до виходу.

– Самі винні, – кинула вона на порозі. – Краще допомогли б.

Двері за нею зачинилися з легким стукотом. Галина Сергіївна мовчки сіла за стіл, не в змозі стримувати сльози.

– Вітю, – тихо сказала вона, – це ж не наша провина?

Віктор Ілліч похитав головою, але не відповів. Він дивився на подарований дочкою телевізор і думав, як далеко вони стали один від одного.

Минуло кілька днів, але Поліна так і не спромоглася вирішити, як жити далі. Телефон майже не дзвонив, нові друзі на повідомлення відповідали односкладно.

Її оточення, якому вона так хотіла показати своє «успішне» існування, випарувалося, як калюжі під сонцем.

Увечері, сидячи у порожній квартирі, вона машинально гортала соцмережі. Чужі посмішки та гарні фотографії дратували її.

На кухні гудів старий холодильник, який Поліна збиралася замінити, але так і не купила нового. Гроші закінчилися, і разом із ними зникла ілюзія легкості.

Вона не помітила, як підвелася з дивана, накинула куртку і вийшла надвір. Морозне повітря щипало обличчя, поки вона йшла до будинку батьків.

Галина Сергіївна готувала вечерю, а Віктор Ілліч сидів за столом із кухлем чаю. Вечір був тихий, ніби нічого не могло його порушити. Але дзвінок у двері змусив обох завмерти.

– Ти чекаєш на когось? – спитала Галина Сергіївна, дивлячись на чоловіка.

– Ні, – коротко відповів Віктор Ілліч, підводячись.

Коли він відчинив двері, на порозі стояла Поліна. Її обличчя було блідим, погляд розгубленим.

– Добрий вечір, тату, – тихо сказала дочка.

Він відсторонився, пропускаючи її всередину.

– Привіт.

Галина Сергіївна вийшла з кухні, та завмерла.

– Поля …

– Мамо, я… – Поліна затнулась, не знаючи, як продовжити.

– Заходь, – Галина Сергіївна махнула рукою. – Замерзнеш на порозі.

Поліна увійшла і, скинувши куртку, вмостилася за стіл. Вона виглядала розгубленою, її погляд ковзав по кімнаті.

– Я розумію, що вчинила не правильно, – почала вона. – Ви, мабуть, не бажаєте мене бачити.

– Це не так, – тихо сказав Віктор Ілліч. – Ми хочемо тебе бачити завжди. Тільки не в тому стані, в якому ти була.

Поліна стиснула руки, дивлячись на свої пальці.

– Мені соромно. Я думала, що все зможу, що ці гроші зроблять мене кращою, розумнішою, успішнішою. А в результаті, я лише все зіпсувала.

– Ти втратила орієнтири, – сказала Галина Сергіївна, підсуваючи доньці кухоль з чаєм. – Але ж це можна виправити, Полю. Головне, щоб ти зрозуміла, що щастя – це не лише гроші.

– Ти маєш рацію, мамо. Я думала, що зможу довести, що краще. А довела лише, що не вмію цінувати те, що маю.

Віктор Ілліч сперся руками на стіл, і глянув на дочку.

– Сім’я важливіша за будь-які гроші. Ми всі помиляємось, але якщо ти зрозуміла свою помилку, то це вже перший крок.

Поліна кивнула, і вперше за довгий час в її очах блиснули сльози.

– Я хочу все виправити.

Галина Сергіївна посміхнулася, і поклала руку на її плече.

– Почни з малого, Полю. Знайди свою справу, своє місце. Не відразу, але згодом, ти зможеш все налагодити.

Увечері Поліна повернулася додому. Вона дістала з шухляди зошит, довго дивилася на чисту сторінку, а потім взяла ручку.

«Що я хочу від свого життя?» – написала вона у верхньому кутку.

Аркуш заповнився акуратними рядками – вперше вона задумалася про майбутнє серйозно. З кожним новим рядком їй ставало легше, ніби внутрішній вантаж повільно розчинявся.

Головне, вчасно визнати свою помилку, і почати її виправляти, що вона й почала робити, крок за кроком…

КІНЕЦЬ.