– Чого розляглася, Лєнка? Іди котлети смаж.

– Там все є в холодильнику, тільки розігріти треба, – тихо відповіла Олена, і знову взялася за читання.

– Я не зрозумів, ти чого? Я ж говорю, що купив котлети. Захотілося мені! Попросив тебе їх засмажити!

– Ти не попросив! У наказовому порядку було сказано, – відповіла Олена, і голосно зачинила книгу, яку читала.

Вона відчула, що всередині все буквально закипає. З деяких пір чоловік поводиться просто обурливо. Очевидно, він забув, яким він був два роки тому! І хто йому допоміг, витяг із болота.

Коли Олена та Володимир познайомилися, то у нього були серйозні проблеми з роботою та грошима, хоча мама хлопця, Тетяна Романівна, стверджувала, що ще трохи, й син прямо злетить кар’єрними сходами, а його дохід зросте до неймовірних розмірів. Але дива все не траплялося.

Через рік Олена вже починала шкодувати, проте минулого не повернути, такого досвіду і розуму, як зараз, очевидно, у неї тоді не було, а було велике кохання до красеня хлопця, якому чомусь не щастило.

Олена тоді вирішила, що це головне! Головне – почуття, а воно є, і воно справжнє, і з ним можна через вогонь, воду та мідні труби пройти. А невдача – річ тимчасова. Все можна вирішити. Тому, закривши очі на всі негаразди, вони одружилися.

Тетяна Романівна дуже значну частину витрат на весілля взяла на себе, повністю витративши всі свої накопичення, бо дуже їй сподобалася Олена, упускати не хотілося, а хотілося справити сприятливе враження.

Приїхали на весілля й батьки Олени, буквально на три години, вони жили в сусідньому місті, й були дуже зайняті – мали свій невеликий бізнес, який вимагав їхньої постійної присутності.

Гроші вони на весілля дочки теж дали, щось додала і сама Олена, яка, попри досить молодий вік, міцно стояла на ногах, і добре заробляла.

Очевидно, батьки змогли виховати у ній правильні риси. Мало того, вони купили дочці квартиру на вісімнадцятиріччя, та поселили її окремо, щоб вона самостійно навчилася забезпечувати себе.

Дівчина закінчила інститут, знайшла роботу, і у неї все склалося. Тільки не було кохання. Проте невдовзі вона зустріла Володю – і помчало. Від кохання Олена і втратила голову.

– Володю! Я щоразу хочу запитати, навіщо ти пішов навчатися на економіста, якщо ненавидиш цифри, і взагалі не любиш таку діяльність?

– Тебе що, силоміць туди тягли? – Запитала якось Олена через місяць після весілля. Чоловік, прийшовши з роботи, в черговий раз скаржився їй, як його втомили ці звіти, таблиці та інші документи. І яка низька у нього зарплата.

– Ну… силоміць, звичайно, не тягли… А взагалі, мама так наказала. Сказала – йди туди, вступай на економічний, і без роботи ніколи не залишишся. Ну, я й пішов.

– Навчався начебто не погано, навіть втягнувся, вирішив, що зможу. А потім, коли закінчив, то мама веліла піти в держустанову, щоб соцпакет був, біла зарплата і таке інше. Ну, я й пішов.

– А там, знаєш, туга така, ну просто бридко. Я не можу! І не виходить у мене нічого. Премію всім дають, а мені найменше. Начальник постійно лає. Я там, як хлопчик для биття. Почуваюся неповноцінним.

– Бо то не твоє! – палко сказала Олена, й обійняла чоловіка. – Треба шукати те, що тобі до вподоби! І все вийде.

– Казки це все! Скільки людей працюють на не улюбленій роботі, й нормально. Тільки у мене нічого не виходить. Місце там таке. Згубне.

– Ну, іди звідти! – сказала Олена.

– Страшно… Нове завжди страшно починати… Краще там якось, – сумно сказав Володя і замовк. Він подумав, що мама напевно не схвалить зміну роботи.

Олена цілих два тижні палко переконувала чоловіка наважитися змінити роботу. І переконала. Але на новому місці Володя не прижився.

– Знаєш, тільки декорації змінилися, – сказав він. – А ті самі цифри. Бррр… Ненавиджу!

– А що ти хотів? У тебе ж такий диплом! – сплеснула руками Олена.

– Я хотів… Знаєш, я багато думав і здається зрозумів, що хотів би пов’язати себе з ІТ-технологіями. Тільки мама тоді давно покрутила пальцем біля скроні, та сказала, що це нісенітниця.

– А зараз я бачу, що така діяльність дуже цінується і добре оплачується. І люблю я її, навіть трохи знаюся. Але освіти по ній немає! Ніхто мене на роботу не візьме.

– Буде! – рішуче заявила Олена, стукнувши долонею по столу. – Треба її здобути.

– Ти що? – здивувався чоловік. – Знову вчитись? Друга вища у копієчку влетить!

– Ні. Не інститут. Є ж курси! Ти головне, хоч якесь посвідчення отримай, а далі піде! Якщо ти справді це любиш, все вийде, ось побачиш!

Тетяна Романівна зателефонувала Олені за три тижні. У паніці.

– Оленко! Напоум його! Він звільнився! Звільнився! – плакала вона у слухавку. – Твердить про якісь курси!

Олена здивувалася. Про те, що чоловік звільнився, вона чула перший раз, але курси вони з чоловіком уже обговорили й навіть сплатили.

– Оленко, привіт! О… ти з мамою розмовляєш, – Володя увійшов у квартиру і ступив у кімнату, проте, побачивши Олену з телефоном у руках, позадкував у передпокій, і став навмисне довго знімати куртку. Він сам хотів сказати Олені про звільнення, але мати, схоже, випередила його.

– Так. Звісно. Не хвилюйтесь, я з ним обов’язково поговорю, – сказала Олена, і перервала розмову.

– Оленко, я… Я сам хотів тобі сказати, – почав Володя.

– Я розумію. Ти хочеш повністю віддатись новій справі, присвятивши їй увесь час. У принципі, це логічно. Курси курсами, а ще й освоювати все це потрібно вдома за комп’ютером.

– Коли це робити, якщо цілими днями на роботі? А мама твоя, вибач, не має рації. Ти вже великий, досить їй вказувати, що тобі робити.

– Лєнка, я тебе кохаю, – Володя в пориві почуттів закрутив Олену по кімнаті. – Вибач, що не сказав одразу про те, що з завтрашнього дня звільняюся…

Цілий рік Володя навчався. Спершу на одних курсах, потім на інших. Він схоплював буквально на льоту масу інформації, й наполегливо відточував майстерність вдома на комп’ютері. І йому це дуже подобалося.

Потроху пішли підробітки. Платили за них справжні копійки, проте вони були, і це вже давало надію.

Весь цей час Олена терпляче зносила труднощі. Працювала за двох, оплачувала навчання чоловіка, та ще й спонсорувала придбання досить потужного комп’ютера для його нової діяльності.

Мовчала і не дорікнула жодного разу. І воно того варте! Ще через деякий час доходи чоловіка, спочатку невпевнено, а потім стрімко, поповзли вгору!

Володя знайшов роботу на неповний робочий день за новою спеціальністю, а вдома працював «у другу зміну», навіть заробляючи більше. Але офіційне місце роботи давало йому спокій та впевненість у завтрашньому дні.

– Та ну… Замовлення можуть бути, можуть не бути, а тут я завжди при ділі, якось перекантуюсь, – говорив Володя.

Олена його підтримувала. Нарешті вона змогла розслабитися і перестати відчувати на собі тягар відповідальності за утримання їх невеликої родини. Вони витримали.

А свекруха, Тетяна Романівна «перевзулась на ходу», і заспівала пісню про геніальність сина, а також прибутковість нової професії, забувши, що саме вона не дала колись ходу задумам сина, змусивши вступати туди, куди він не хотів.

– Мій син, просто геній! – Заявляла вона. – Сам зміг навчитися, сам усе освоїв! Адже курси не могли дати йому все! Тут ще талант і завзятість потрібні. І розум незвичайний. Зате тепер, як добре!

Олені завжди під час таких розмов ставало прикро: про неї жодного слова! Та якби не вона, Володька б так і сидів у тій конторі, мерзнув і не зважився б ні на що!

Це вона переконала і надихнула його, сплатила за все, це вона утримувала його ці роки, перш ніж він зміг підвестися. А тепер…

З деяких пір Володимир став сильно зарозумілим. Він відчув смак грошей і спочатку став ними смітити, поки Олена не напоумила його відкрити рахунок, і накопичувати.

Просто Олена злякалася, коли він просадив солідну суму за один місяць, і йому ледве вистачило грошей до наступної зарплати. Розваги, гаджети, дорога їжа, одяг…

– Слухай, ти акуратніше з грошима, не щоразу так виходити може, – застерегла його Олена.

– Та гаразд, – махав рукою Володя. – Все буде гаразд, якщо ти не наврочиш…

І так у всьому. Він не лише перестав цінувати та слухати Олену, але ще й знецінював її внесок у сімейний бюджет.

– Та скільки ти там отримуєш? У мене втричі більше виходить! Ось! Я здобувач! Я!

Мабуть, це міцно засіло в його голові. «Такий своєрідний пунктик» – здогадалася Олена, і вирішила тактовно пропускати повз вуха слова Володимира про «здобувача».

Проте чоловік ставав дедалі нахабнішим. Навіть хамив їй. По дому нічого не робив, раз у раз, заявляючи, що він здобувач у сім’ї, й цього достатньо. І прибиратися йому не личить, ніби вона зовсім нічого не отримувала, а жила в нахлібниках.

Олена якось не витримала і висловила йому все.

– Знаєш що, любий! А ти не знахабнів? Дозволь тобі нагадати, завдяки кому ти став “здобувачем”! Якби не я, ти б до цього часу сидів у своїй ненависній конторі, скаржився на нудьгу, та боявся ступити крок убік, бо мама засудить!

– А хто тебе годував, одягав, та сплачував твоє навчання, дозволь запитати? Можливо це мої переконання, терпіння, та гроші привели тебе до такого доходу?

– Що ти собі дозволяєш? Ти щойно дорікнула мене шматком хліба! Ти мене розчарувала! Я думав, що ми сім’я, а ти ось якою виявилася злопам’ятною!

Вони сильно посварилися. Потім помирилися, звичайно ж, але випадково з’ясувалася зовсім обурлива справа.

Олена раптом дізналася, що Володя регулярно величезну суму грошей зі своєї чималої зарплати дає своїм «бідним родичам»: двоюрідній сестрі Риті, тітці Маші та дядькові Борі. Спершу мати просила його про це. А тепер уже вони самі звертаються до нього особисто.

Олена спробувала згадати, що там була за двоюрідна сестра Володі, яка була присутня на весіллі, і пам’ять їй послужливо намалювала дивного вигляду тітку з трьома дітьми-погодками, яка, до того ж, виховувала їх без чоловіка.

Просто Тетяна Романівна мала необережність похвалитися доходом сина перед сестрою Марією, а та давай скаржитися, що дочка Рита зовсім потерпає.

Виявилося, що цій «потерпаючий» Володя примудрився за пів року забезпечити покупку машини (хоч і уживаної, але все ж таки), оплатити лікування одному з дітей, а іншому, відпочинок у дитячому таборі.

А ще дядько Боря, брат Тетяни Романівни, асоціальний. Його лікували від залежності на гроші Володі. Але не вилікували. Він знову вживає.

– Так що немає в мене, Олено, жодних вкладів. Не накопичив, – якось сказав Володя. – Ну, ми ж нормально живемо! Не бідуємо, а там бачиш, допомогти треба було!

Олена так і сіла від таких новин.

– Ось що! Та ти скоро сам у злиднях будеш від такої допомоги! – сказала вона.

Того дня подружжя знову посварилося. Кожен залишився при своїй думці. Хоч Володю і самого вже починала напружувати ця нескінченна допомога рідним, але мама завжди казала, що це по-людськи, по-божому.

І негоже рідним відмовляти! Ось і допомагав.

– Ти ж здобувач! – казала йому мати, знаючи, на що тиснути. Дуже їй подобалося бути гарною перед родичами коштом сина.

– Оленко, приїжджай, я праву руку понівечив, перелом. Впав невдало, – Володимир зателефонував дружині, перебуваючи у травмпункті районної лікарні. Олена відразу примчала.

– Працювати не зможу однією рукою. Що робити, не знаю, – сумно сказав він, показуючи на загіпсовану руку від кінчиків пальців до ліктя.

– Я знаю, лихо моє бідолашне, – зітхнула Олена. – На мої поки житимемо, ми ж сім’я.

– Ти пробач мені, Лєнка, – Володя уткнувся їй обличчям у шию і поцілував.

– Молоді люди, вам тут не парк, щоб цілуватися! – посварила їх літня медсестра, яка вийшла в коридор, щоб покликати наступного хворого.

Олена та Володя переглянулись і засміялися. Вони піднялися з лікарняного диванчика і обережно пішли до виходу.

– Кохаю я тебе, Оленко, ти не ображайся на мене, я все зрозумів. Ось одужаю і почну життя спочатку, ось побачиш. Гроші стану відкладати для нашої родини. А поки буду в гіпсі, всю-всю домашню роботу буду робити!

– Гаразд тобі! – Який з тебе працівник зараз? Треба, щоб рука зажила нормально, а то…

– Все загоїться, ось побачиш! А мамі я скажу, що недолугому дядькові Борі, тітці Маші та Ритці її багатодітній, допомагати більше не стану. Не для них я здобувач! У мене своя родина, нема чого на мені їздити!

– Ну тоді слухай новину, здобувач. У нас скоро буде малюк.

– Справді? … Лєнка, я трохи знову не впав, ти що, серйозно?! – злякався Володя.

– Та жартую я, жартую, – захихотіла Олена. – Хотіла перевірити твою реакцію. Однак у мене справді є сумніви, підемо в аптеку, тест купимо!

Їй було одночасно смішно та сумно дивитися на чоловіка. Він ішов такий похмурий, наче хмара. З моторошно спантеличеним виглядом.

«От і здувся здобувач», – подумала Олена.

– Слухай, Олено, ти не подумай нічого поганого про мене, просто це несподівано якось, – нарешті сказав він.

– Якщо тест справді буде позитивний, то навіть добре, хай! Я не боюся відповідальності, це ж всього два місяці, і я одужаю, гіпс знімуть, буду як новенький, ось побачиш! Я дуже тебе, дуже люблю!

– Я теж тебе кохаю, Володю, – прошепотіла Олена і змахнула сльози, що набігли.

– А ти більше не зазнаватимешся?

– Ось тобі хрест, – заявив Володя.

– Біжімо, наш автобус!

– Куди біжимо? Ожеледиця!

– Закричала Олена, але побігла за чоловіком, міцно тримаючи його за ліву руку. Та рука, що у гіпсі, була захована під курткою.

В автобусі, сівши на заднє сидіння, вони цілувалися, як підлітки. І кожен з них думав про те, що їхнє життя тепер точно зміниться на краще. Обов’язково!

КІНЕЦЬ.