Все своє життя я віддавала себе іншим. Почалося все з турботи про мою власну родину, потім перейшло до чоловіка, його батьків, наших двох дітей, і коли я була вагітна третім, нас вразила біда — ми втратили спочатку свекра, а потім і свекруху.

Я ледве встигала згадувати, що треба дихати, коли в наш маленький будиночок, вже сповнений суєти і турбот, увірвалася нова буря.

Моя золовка, раптово залишивши на моїх плечах своїх двох дітей, розчинилася в невідомості.

Так я стала мамою для п’ятьох. Але тепер, коли кожен з них знайшов свій шлях і став дорослою людиною, я зупинилася і задумалася про себе.

Всі ці роки я жила як служниця, не шкодуючи себе, але тепер я відчуваю, що настав час пожити і для себе. Рішення прийшло несподівано.

Одного ранку, коли весь будинок ще спав, я почала збирати свої речі.

Всі ці роки піклування про інших залишили мало місця для мене самої, але тепер я була готова досліджувати світ на своїх умовах.

— Мамо, що ти робиш? — спитав мій старший син, застукавши мене за пакуванням рюкзака.

– Я їду, – сказала я, зустрічаючи його погляд.

— Настав час пожити для себе. На його обличчі відбилося здивування, але потім він усміхнувся.

— Я радий за тебе, мамо. Ти це заслужила.

Я усміхнулася у відповідь, відчуваючи хвилювання від майбутньої пригоди. Я не знала, куди мене приведе мій шлях, але я була готова зустріти його віч-на-віч.

Може, я знайду нові захоплення, нових друзів, нові мрії. Але що б не сталося, я точно знала одне: я нарешті почала жити!

КІНЕЦЬ.