Коли Віра познайомилася з Михайлом, вона й подумати не могла, що він стане її чоловіком. Він був лише братом її подруги, і їх спілкування обмежувалося ввічливим «добрий день» і «до побачення».

До того ж він був молодший за неї на два роки, а Віра ніколи не розглядала молодших чоловіків серйозно.

Але доля розпорядилася інакше. Того дня, коли її колишній світ звалився, саме Михайло виявився поряд.

Віра зустрічалася з іншим чоловіком, вони вже мешкали разом, будували плани на майбутнє. Все йшло до весілля. А потім тест показав дві смужки.

Її обранець не зрадів. І це ще легко сказано. Замість привітань та квітів, вона отримала жорстку істерику, яка переросла у скандал.

– Ти впевнена, що це моя дитина? – її хлопець дивився на неї з підозрою, голос його став крижаним.

Віра не повірила своїм вухам.

– Про що ти кажеш? Звісно, ​​твоя!

– Не бреши мені! – його голос зірвався на крик.

– Ми оберігалися! Значить, ти мені зраджувала!

Він кричав, звинувачував її у всіх смертних гріхах, обзивав останніми словами. На той момент Віра зрозуміла: поряд з нею чужа людина.

Вона мовчки зібрала речі й зателефонувала тій самій подрузі, попросивши допомогти з переїздом.

– Вибач, Вірочка, – засмучено сказала подруга. – Мене, як на зло, радикуліт прихопив. Від мене мало користі буде. Але я пришлю до тебе Михайла, він із машиною.

Ось так, зовсім несподівано, у скрутний момент її життя, поряд з’явилася людина, яка не втекла, а залишилася.

Михайло приїхав увечері.

– Все нормально? – спитав він, побачивши її обличчя.

– Так, – збрехала Віра.

Вони завантажили речі в машину, сіли, й тут її прорвало. Вона зрозуміла, що просто не може мовчати. Їй треба було виговоритись.

– Я в положенні, – сказала вона, дивлячись перед собою. У голосі закипали сльози. – Він мене вигнав.

Михайло стиснув кермо, коротко і стурбовано глянув на неї, але нічого не сказав.

– Завтра піду в лікарню, щоб позбавитись дитини, – продовжила Віра. – Одна я не впораюсь.

Михайло різко повернув до неї голову.

– Ти серйозно?

– А що мені робити? У мене немає свого житла, нема грошей. Іти до батьків? Вони навряд чи зрадіють.

Він довго мовчав.

– Не роби цього, – нарешті сказав він.

– Ти не розумієш…

– Ні, Віро, ти не розумієш. Дитина вже є.

Він говорив з такою впевненістю, що вона навіть не знайшлася, що відповісти.

– Я тобі допоможу, – твердо сказав Михайло.

Вона не повірила йому. Але через тиждень, коли він привіз їй фрукти та вітаміни, через місяць, коли допоміг знайти нову квартиру, а потім підтримував, підвозив, приносив речі для майбутнього малюка, вона раптом зрозуміла – він справді поряд.

І вона вирішила залишити дитину.

Михайло був поруч із нею протягом усього терміну. Вона звикла до нього, і перестала почуватися самотньою та покинутою. Коли Віра пішла у декрет, він запропонував розписатися.

– Дитина має з’явитися у шлюбі, – сказав він.

Віра погодилася. Коли з’явився хлопчик, ім’я йому обрав саме Михайло, та записав дитину на себе.

Для всіх навколишніх він був справжнім батьком. Правду знали тільки вони обидва, та ще його сестра – Вірина подруга.

Але за два з половиною роки казка закінчилася.

Син любив Михайла. Як тільки ввечері лунав звук ключа в замку, малюк кидався до дверей із захопленим:

– Тато прийшов!

Але Михайло поступово перестав відповідати йому тим самим.

– Знову? – роздратовано казав він, коли син просив почитати книжку.

– Я щойно читав! Скільки можна?

Хлопчик не розумів, чому тато так себе поводить, чому не хоче проводити з ним час. Чому не грає, не розмовляє, не дивиться у його бік.

– Михайло, він сумує за тобою! – намагалася пояснити Віра.

– Я працюю, Віро. Я не маю часу.

– У тебе немає часу, чи бажання?

Михайло нічого не відповів.

Віра не розуміла, чому він так раптово змінив своє ставлення до сина, було ж усе гаразд, але намагалася виправдовувати його.

«Усі кажуть, що чоловіки не вміють спілкуватись із маленькими дітьми. Ось син підросте, тоді все буде інакше», – переконувала вона себе.

Але якось сталося те, після чого вона більше не могла виправдовувати Михайла.

Вдень вона з малюком гуляла у парку. Вони їли морозиво, каталися з гірки, й все було добре. Але надвечір у дитини піднялася температура, йому було зле. Віра викликала швидку – і лікарі наполягли на госпіталізації.

Віра цілодобово сиділа біля його ліжечка. В лікарню приходили її батьки. Приходила Михайлова мати. Приходила сестра.

Тільки Михайло не прийшов.

– Мишко, ти приїдеш? – Запитала вона телефоном.

– Віра, у мене робота.

– Ти міг би відпроситись.

– Навіщо? Там лікарі, вони допоможуть.

У Віри потемніло в очах.

– Твій син у лікарні, а ти не можеш взяти відгул?

– Віра, він мені не син!

Тиша була довгою. А потім Віра тихо сказала:

– Я зрозуміла.

Хоча насправді, ніякого розуміння у неї не було. Можливо інша жінка? Більше на думку нічого не спадало.

Коли вони повернулися додому, Віра дивилася на Михайла і розуміла, що він тут зайвий. Більше вони не є родиною.

– Іди, – сказала вона.

– Що?

– Якщо тобі не потрібен мій син, то не потрібна і я.

– Віро, ти серйозно?

– Так! Я зараз дуже серйозна! Ти розумієш, що він маленький, і не розуміє, чому його “татко”, який завжди був поруч, який удавав, що любить, грався, пестив, раптом перетворився на бездушного покидька.

– Навіщо ти починав все це, і вдавав із себе турботливого батька цілих два з половиною роки? Чому ти не одумався раніше, коли він був немовлям, і нічого не розумів? Можливо ти мені хоч щось поясниш! Хто вона?

Михайло подивився на неї, потім на сина, який стояв поряд, вчепившись у мамину сукню.

– А навіщо щось пояснювати, ти й так все розумієш, та й рішення ухвалюєш за мить. Ну й добре, – сказав він холодно.

Він зібрав речі за двадцять хвилин.

У Віри розривалося серце, коли її малюк, схудлий після лікарні, дивився розширеними очима, як його «тато» збирається йти.

– Тату, ти йдеш на роботу?

Михайло мовчки відвернувся.

Коли за ним зачинилися двері, хлопчик схлипнув, і уткнувся в спідницю мами.

– Мамо, а тато повернеться?

Віра міцно обійняла сина.

– Ні, сонечко, тато не повернеться! Він поїхав далеко-далеко, і приїде не скоро. Але в тебе є мама, вона завжди поряд з тобою. А у мене є ти – мій найкращий хлопчик на землі.

Вона поцілувала сина в маківку, скуйовдила йому волосся, і сказала:

– Ходімо, почитаємо твою улюблену книжку.

Вона підхопила сина на руки, й понесла в кімнату. Хай там як, вона має сина. І це було найголовніше…

КІНЕЦЬ.