Ким її тільки не називали: і Шапокляк, і Штукатурка, але врешті-решт зупинилися на найочевиднішому – Калоша. Адже Люба ніколи не розлучалася зі своїми червоними не вбитими калошами, а Калошею прозвали її на старий манер. Про кличку цю знали всі від малого до великого: і сусіди, і діти, і чоловік, але тільки не сама Люба. В очі Любу нікому не хотілося ображати грубо, адже була вона жінкою доброю, простою, нехай і з дивацтвами, тому й прощалися їй папуаські крайнощі

— Ну і куди ти так виряджаєшся, га, матір?

— Тобі подобається? – осяялася Люба посмішкою.

— А то! Усі кутюр’є вже ридають від заздрості разом зі мною.

Люба ніяк не могла відлипнути від дзеркала, в якому роздивлялася себе з дівчачим самовдоволенням. Звідти на неї дивилася до смішного оздоблена тітка не першої свіжості з високим начосом із сухого волосся. Під підборіддям у неї була зав’язана хустка, і вузол попереду мав бути схожим на трояндочку.

Яскраво-зелена оксамитова сукня була точнісінько такою ж переливчастою і кричущою, як голова важливого селезня. Ще з часів далекої молодості все яскраве приводило Любу в захват. Власне, з цієї сукні й почалося їхнє з Вовою сімейне життя – саме в ній вона ставила підпис у РАЦСі.

На жаль, якщо молодість прощала Любі несмак, висуваючи на перший план гладеньке персикове обличчя, сяйво очей і блиск здорового волосся, то вік глибоко за сорок був примхливішим, вибагливішим і суворішим. Усі співробітниці і подруги бачили це і сміялися за її спиною, а іноді і в лоб могли пожартувати, придумуючи Любі потішні клички, але з Люби критика відскакувала, як з гуся вода. Вона, як і раніше, вважала, що чим яскравіше й ефектніше, тим красивіше, а інші їй просто заздрять. Село! Що з них узяти!

Самі ж нічого красивішого за халати в бабусину квіточку й не носять!

— Ні, тобі справді подобається? – знову просяяла Люба, не зрозумівши сарказму, і ще разок крутнулася перед дзеркалом.

— Ще й як! Щоранку, коли ти намилюєшся до виходу, погляну на тебе і думаю – як мені пощастило взяти в дружини таке диво.

І він засміявся, прихлопнувши себе по круглому твердому животу. Люба підозріло примружила свої густо і яскраво нафарбовані очі, і чоловік засоромився, прокашлявшись.

— Та жартую я, жартую, красуня ти в мене. Іди вже.

Люба кинула свої робочі туфлі в ганчір’яну сумку власного пошиття, бо надворі було мокро, туфельки шкода, пшикнула разів п’ять простенькою туалетною водою.

Уже на порозі вона взула свої запаморочливі червоні калоші з п’ятисантиметровими підборами і досить високою халявою на кшталт напівчобіт, що слугували приводом для невичерпної кількості жартів односельців.

Ким її тільки не називали: і Шапокляк, і Штукатурка, але врешті-решт зупинилися на найочевиднішому – Калоша. Адже Люба ніколи не розлучалася зі своїми червоними не вбитими калошами, а Калошею прозвали її на старий манер.

Про кличку цю знали всі від малого до великого: і сусіди, і діти, і чоловік, але тільки не сама Люба. В очі Любу нікому не хотілося ображати грубо, адже була вона жінкою доброю, простою, нехай і з дивацтвами, тому й прощалися їй папуаські крайнощі.

— Конвалією завоняло, напевно, Любка тут пройшлася, – принюхалася до повітря Катя, одна з молодих доярок. – Тітонько Люба! Ви тут?

— Та вона не чує, в кінці другого ряду стоїть, корову мацає та цілується з нею. Ха-ха-ха!

— У калошах своїх?

— Ну, звісно! Буде вона тобі по коморі в туфельках ходити.

Підбори червоних калош Люби застукали в бік пліткарки.

— Так, дівчатка, вдягаємо протигази, зараз буде конвалієва атака, – пробубнила під ніс працівниця Катя.

Жінки посміялися востаннє і надали своїм обличчям виразу крайньої серйозності. Вони поїли корів після ранкового випасу.

— Усім доброго ранку, – проспівала Люба. З-під робочого сірого халата визирала її смарагдова сукня, а на шиї звисав по плечах стетоскоп. На тлі не нафарбованих бляклих працівниць вона здавалася собі справжньою красунею.

— Доброго, Любо. Як почувається п’ятнадцятий номер?

— Стоматит все-таки, – скрушно хитнула головою Люба і клацнула язиком: – Лікувати буду. Треба Федору сказати, щоб сіно їй давав добірне, попередньо ошпарене окропом, і її на другий випас не гнати, а то нащипається знову колючок. Піду я, дівчатка, роботи сила-силенна.

— Ага, давай.

Люба похитала стегнами до виходу, а доярки мовчки спостерігали, як колишеться на амбарному протязі її висока зачіска.

— Ну, зовсім ку-ку, хто носить сукні на таку роботу? Тільки гній зачипляє подолом, – зауважила Катя.

— Залиш її. Чим би дитя не тішилося… Працюємо далі.

На невеликій фермі Люба була ветлікарем. Під її відповідальністю перебували тридцять корів і близько сорока овець. До її обов’язків входило лікування тварин, профілактика захворювань і заповнення великого обсягу документації. Найприємніші та найяскравіші моменти – це бачити, як тварина, що одужала, жваво прямує до виходу, на свіже повітря, з якою жадібністю та насолодою вона зриває на ходу перший пучок зеленої трави…

Життя перемогло. Небезпека забута і відкинута в минуле. Зелені луки і тепле сонце – корова щипає траву і гріє бік під променями полудня. У корови друге народження. Люба вирвала її з лап смерті. Люба дала їй шанс на нове життя.

Найяскравіша і найдивовижніша подія на фермі – це поява маленьких тварин, нового життя. Люба допомагала коровам розтелитися, приймала маленьке, ще мокре, але вже мукаюче створіння собі на руки. У такі моменти кругообіг життя і смерті усвідомлювався нею з крайньою ясністю. Одні вмирають, а в цей самий час інші, зовсім крихітні й беззахисні, з’являються на світ.

Якось Люба залишила свої вимазані в багнюку червоні калоші біля ґанку, а сама перевзулася в туфлі – надворі того дня було надто мокро, не хотілося йти через увесь коридор до свого кабінету і підкидати зайвої роботи прибиральниці.

Катя, проходячи повз, побачила їх і вирішила пожартувати – заховала калоші за дошки в прибудову, де зберігалися всілякі поламані речі. Задоволено потираючи ручки, вона повернулася до роботи. Через якийсь час Любу викликали в корівники. Вона кинула заповнювати документи, вийшла на ґанок і здивовано зупинилася.

— А де калоші мої?

— А мені звідки знати? – знизав плечима мужик, – може ти їх в іншому місці зняла?

— Та ні ж, тут залишила…

— Ходімо швидше в чому є, там у корови слина з рота, мабуть, з’їла щось не те.

Довелося Любі побігати по коров’ячому гною в туфельках. Відчувала Люба, що подекуди гній сягає неприкритих щиколоток, ноги бруднилися і рідина заливалася всередину під устілку, але було не до того – корова вочевидь чимось подавилася. Люба намацала грудку в її стравоході і намагалася проштовхнути її за допомогою масажу. Ком не піддавався і Любі довелося робити проштовхування через рот.

Години півтори Люба ходила по фермі похмуріше за хмару, ставила вакцини вівцям і ігнорувала смішки з приводу її брудних ніг, які хлюпали в мокрих туфлях.

Перед тим, як піти додому, вона півгодини безуспішно намагалася відшукати свої улюблені червоні калоші.

Наступного дня Люба з’явилася на роботу в чоловікових чоботях, що доходили їй до самого коліна.

Зниклі калоші порушили її внутрішній спокій, і це позначилося на зовнішньому вигляді: замість звичної спідниці або сукні Люба була в штанях, тому що поділ спідниці плутався у високій халяві чобота, зачіска її теж якось похитнулася, стала не такою завзятою, до того ж Люба не стала фарбувати губи червоною помадою – без улюблених калош їй все було не те. По коморі Люба ходила нічим непримітною ходою – без підборів померк її шарм, як зовнішній, так і внутрішній.

— Навіть шкода її, бідолаху, – похитала головою одна з робітниць. – І якому дурневі знадобилися ці червоні калоші?

Катя посміялася, прикривши рот долонькою: – та нехай постраждає трошки, може хоч на людину стане схожа, а то як папуга.

— Тю-ю-ю… – з докором глянула на неї співробітниця, – чому радієш, не зрозумію? Чи тобі тільки тоді добре, коли іншій людині погано? Хіба вона робила тобі колись гидоти? Добрішою треба бути!

Катя гордовито випрямилася і пішла, відклячивши дупу, за кормами, кинувши по-шкідливому:

— Хм! А я до її калош ні при чому! І Калоша ця теж мені зовсім не цікава!

Блякла Люба з кожним днем, навіть чоловік забив на сполох і вранці із занепокоєнням запитував:

— А що ж ти, Любашо, губки червоним кольором не фарбуєш? І в сукні я давненько тебе не бачив?

— Немає настрою, – хмурилася Люба.

Наближалося двадцять перше жовтня, день народження Люби. Чоловік розпрощався і накупив Любі подарунків: чобітки чорні гумові, наче лакові, заввишки в три чверті, з невеликими підборами, і набір парфумів замовив наворочених, у пробниках. Ще торт купив, щоб дружина на роботі пригостила співробітників. Подарував він їй усе вранці, коли Люба чепурилася перед дзеркалом.

— Ти парфумами по черзі пшикайся, і які тобі більше сподобаються – запам’ятай. Я тобі їх на Новий Рік подарую. Ну, чого ти, Любонько? Усміхнися! Може, яскравішу сукню одягнеш? Ту зелену? Вона тобі так личить!

— У якій від мене кутюр’є ридають від заздрощів?

— Запам’ятала! Та подобаєшся ти мені Любонько, така яка є, а народ нехай подавиться плітками.

— Якими плітками? Про мене? – підняла брови Люба. Вигляд у неї сьогодні був суворий: штани чорні, сірий светр і пучок на голові замість фірмового начосу. Заради свята Люба відклала траур за зниклими калошами і нафарбувала губи червоною помадою.

— Забудь. – пошкодував про сказане чоловік. – То тобі подарунки сподобалися?

— Дуже. Парфуми прям смачні, навіть поливатися такими шкода, для ферми, – сказала вона, щедро пшикаючись новими парфумами.

— Е-ех, не шкодуй, нічого не шкодуй, Любо! З таких маленьких дрібниць і складається наше життя! – обійняв її чоловік і міцно поцілував, – ти йди, а я почну готувати потихеньку, спеціально вихідний випросив. Діти ввечері прибудуть.

Він вручив Любі торт і та почавкала на роботу звичною ходою. В одній руці висів торт у переплетеній мотузками коробці, в іншій – вишита сумка з туфлями.

— Боже мій… Чим пахне так добре? – жадібно принюхалася до повітря Катя, яка підійшла до працівниць.

— У Люби парфуми нові, пройшлася тут хвилину тому. День народження в неї, чоловік обдарував обновками.

— У-у-у-у… – промичала Катя.

В обід Люба пригощала всіх тортиком. До Каті вона ставилася завжди з особливою лагідністю, цінувала її гарненьке обличчя.

— Ось, тримай, Катрусю, з’їж за моє здоровʼя.

— Вітаю вас! – зніяковіло оскалилася Катя. – Як почуваєтеся? Змінилися ви…

— А! Не страшно, – махнула Люба.

Виходячи зі свого кабінету додому, Люба об щось спіткнулася… Її червоні калоші! Чистенькі, блискучі… От щастя! Люба й сама не зрозуміла, як їй вдалося так швидко їх вдягнути – мить тому на ній були подаровані чоловіком чоботи, і тут – бац! – улюблені калошики!

Співробітниці, виходячи разом із нею, тільки диву дивувалися: перетворилася на очах їхня ветлікарка Люба! Засяяла, спину випрямила, навіть волосся стало якось пишнішим.

— Це все, дівчатка, мої калоші! Вони чарівні! – стукала поруч із ними підборами Люба.

— Дуже рада, що ви їх знайшли! І ще раз вітаю! – скалилася Катя, схожа на симпатичну лискувату видрочку.

— Я теж, Катрусю! Я теж!

Удома мати і доньки, що приїхали, обливалися подарованими батьком парфумами. Люба, на радість чоловіка, вбралася яскраво і помітно, на голові наворотила неймовірне, а вже обличчя як нафарбувала – чисто строкатий метелик. Любив він її таку – яскраву, веселу і завзяту, з дитинкою в колі рідних, зі зморшкою між брів на роботі в той момент, коли вона зі стетоскопом схилялася над хворою твариною… Люба в нього славна…

Не дарма на ветлікаря вивчилася. Кажуть, якщо людина любить тварин, то вона вже за визначенням хороша і добра. Ніхто, як і її чоловік, не може відповідати в цьому плані за всіх, але до Люби це правило можна застосувати на всі сто.

— О, дівчатка, дивіться: Люба прийшла на роботу у звичному вбранні. Ну, краса ж!

Працівниці, опустивши голови, захихотіли.

— Правильно, нехай мажеться, як хоче, аби щаслива була. З такими, як вона, і світ здається світлішим, та й пахне вона тепер дивно!

— Так… – протягнула Катя, – цікава жінка наша тітка Люба, а, головне, добра, корівок любить.

— Та вона взагалі всіх любить. Навіть тебе, шкідницю! Бачила я дещо в день її народження… – з натяком примружилася товстощока працівниця.

— Гей! Не розкажеш?.. – проскулила з благанням Катя.

Жінка посміхнулася.

— Ну тебе. Живи.

КІНЕЦЬ.