– У дочок мати завжди недолуга, і нічого в житті не розуміє, а потім кусають лікті, та пізно!

– Я не вважаю тебе недолугою, але ти справді нічого не розумієш! Ванька мене кохає! Він на мене чекає! У нас із ним все буде добре, от побачиш!

– Яна взяла зібрані речі й запхала їх у спортивну сумку.

– Я подзвоню. Мамо, не хвилюйся… Бувай.

Єлизавета Степанівна підійшла до дочки, обійняла її, й прошепотіла:

– Дай Боже, Яночко, дай Боже!

Яні було дев’ятнадцять. Якось увечері, повертаючись з курсів масажу, які вона відвідувала після інституту, до неї на вулиці прив’язалася компанія молодих людей.

Спочатку дівчина жваво відповідала на безглузді жарти, але коли один з них став робити зовсім відверті пропозиції, й постійно намагався обійняти Яну за талію, та поцілувати, вона не на жарт злякалася.

І тоді з’явився він. Молодий чоловік швидко і зрозуміло пояснив веселій компанії, чому їм краще йти своєю дорогою, а Яні запропонував провести додому. Так вони й познайомились.

Його звали Іван. Йому було двадцять чотири, він працював тренером у фітнес-клубі, захоплювався східними єдиноборствами, та планував колись вступити та закінчити інститут. Молоді люди почали зустрічатись.

Яна закохалася у свого рятівника. Іван був ввічливим і дбайливим. Він зустрічав її, якщо вона затримувалась на курсах, а коли залишалася ночувати у нього, вранці відвозив на заняття.

Літнє закінчення семестру збіглося із завершенням курсів, і Яна влаштувалась на підробіток. Останнім часом вона майже весь час проживала в Івана, лише зрідка навідуючись додому до матері.

– Як твої справи? Що Ваня, все дівок тренує?

– Мамо, чому дівок? Там і чоловіки є. Він – загальний тренер, а не жіночий.

– Яно, це дивна професія для молодого чоловіка.

– Чому дивна? А що, краще учителем за вісім тисяч на місяць? Ні, вибачте, нехай краще так. Він хоча б отримує майже сорок тисяч на місяць.

– Начебто хороша зарплата, а тоді чому постійно гроші в мене просиш? Навіть розкладну канапу для клієнтів я купувала тобі.

– Мамо, я поки що не заробляю, тому й прошу. Ваня і так продукти купує, комуналку оплачує, на бензин витрачається. Мені незручно на нього свої витрати вішати.

– Ви ж живете разом, вважай, як чоловік і дружина… А ти боїшся попросити його про допомогу?

– Я не боюся, я не вважаю за потрібне це робити. Але якщо ти за гроші свої переживаєш, не хвилюйся, за першої ж нагоди я їх тобі віддам! – роздратовано сказала Яна.

– Та до чого тут гроші? Зовсім ти мене не чуєш! Я не за гроші переживаю, а за тебе!

Яна працювала все літо і спромоглася накопичити деяку суму, щоб розрахуватися з матір’ю. Їй багато в чому допоміг Іван. Він рекомендував її, як чудового масажиста.

Ближче до осені у Яни майже не залишилося вільних місць на вересень. Усі вихідні були розписані, але у будні вона нікого не записувала, оскільки розпочиналося навчання.

– Яно, мені Вероніка Яківна сьогодні сказала, що не змогла до тебе записатися. Невже немає місць? Це моя постійна клієнтка, з нею так не можна! – Ваня невдоволено висловив Яні свої претензії.

– А що я можу зробити? У мене і так жодного вихідного, усі вихідні дні під зав’язку. У мене ж навчання, ти що, забув?

– Справді, вересень же! Забув, – задумливо промовив Ваня і додав: – Це ж скільки грошей ти втратиш через інститут! Накопичити щось вийшло?

– Так, останній місяць був особливо добрий. Мені, щиро кажучи, навіть шкода, що в записі відмовляю. Я теж розумію, що гроші втрачаю, але що робити? Мені треба вчитися. Інститут покидати не хочу.

– Значить, вчись, – байдуже сказав Іван.

Але з цього часу він все частіше став висловлювати жаль про те, що Яна постійно зайнята, і в неї немає часу. І як було б добре, якби вона перейшла вчитися на заочний.

Вчитися у Яни не виходило. До зими вона видихнулася. Навчання та робота у вихідні її вимотали настільки, що вона захворіла, сесію завалила, і поки приходила до тями, Іван наполегливо намагався донести до Яни плюси заочного навчання і те, як це добре – працювати, й ні від кого не залежати.

– Іване, що ти хочеш від мене почути? Я не можу навчання покинути. Тільки хвости підчистила, краще поки що роботу кину, але не інститут.

– А що мені робити? Я не можу нести всі витрати! Доходи вже не ті – індивідуальні тренування майже не купують, а на мені все: і продукти, і квартира, і побут, і навіть твої ліки. Я вже забув, коли з друзями в бар ходив. Взяти участь не хочеш?

– Я там зібрала трохи, давай я тобі вісім тисяч перекажу? Більше поки що не зможу.

– Було б не погано, бо мені літню гуму треба купити, а грошей зовсім немає.

А за місяць Ваня прийшов і сказав, що його запрошують в Київ. Він відсилав резюме ще три місяці тому, і нарешті отримав відповідь – його запрошують на роботу.

– Яна, ти повинна мене зрозуміти, я не можу проґавити таку можливість! Київ – це місто величезних можливостей та зарплат. Я б покликав тебе з собою, але твоє навчання… Ти ж не кинеш його.

– Коли ти їдеш?

– За два тижні.

– Після мого від’їзду, тобі треба з’їхати до матері, я квартиру здати хочу. У Києві житло дороге, хоч щось компенсую. І я дуже сподіваюся, що ти наважишся приєднатися до мене після того, як сесію здаси, а я постараюся набрати тобі клієнтів.

– Так, Ваню, я розумію. Я думатиму.

Усі два тижні Яна не знаходила собі місця.

Як вона тут буде без нього? Як він там буде? Точно знайде когось. До сесії залишалося понад два місяці, і потім вона зможе поїхати до нього. Хоча б подивитись. Може, Ваня і має рацію? І чи є сенс переводитися на заочне?

Ваня поїхав у Київ, а Яна до матері. Вони передзвонювалися майже кожен день, і спочатку навіть не по одному разу, потім дзвінки стали рідше. І Яна зважилася на важливий крок.

– Привіт! Як ти там?

– Нормально, працюю.

– Іване, у мене для тебе новина. Я все обдумала, після сесії переведуся на заочне відділення, та приїду до тебе!

– Ось як? Зважилася, ну добре, – без особливого ентузіазму сказав Іван.

– Ти не радий?

– Радий! Просто зараз зайнятий. Давай я тобі завтра подзвоню, і ми все обговоримо?

– Так, чекаю! – Яна поклала слухавку.

– Потішити хотіла, а він не зрадів? – Єлизавета Степанівна тільки-но увійшла, і почула частину розмови, але за тоном доньки було зрозуміло, що їй щось не сподобалося.

– Мамо, я знаю, що ти все це не схвалюєш, і Ваня тобі не подобається, але, будь ласка, зараз не мотай мені нерви, мені й так не просто!

– Ти не розумієш, що все це не правильно? Не треба тобі до нього! Вивчись спокійно, а потім роби, що хочеш!

– Можна я сама розберуся, я вже не маленька? – роздратовано відповіла дочка. – Я хочу бути з ним, бо кохаю його!

Ваня зателефонував Яні наступного дня в обід:
– Привіт! Зважилася значить?

– Так, Вань, я не можу тут без тебе! Сумую дуже, все з рук валиться! Думаю, наприкінці червня приїду. Ти мені, до речі, адресу так і не надіслав.

– Я думаю, що квартиру міняти треба, ближче до роботи брати, тому, як зберешся, я адресу надішлю. Раптом з’їду звідси. Клієнтів тобі набиратиму, але ти сама теж пошукай місце заздалегідь, може, простіше влаштуватися кудись.

– Добре, я шукаю, тому й хотіла дізнатися про адресу, щоб недалеко було.

– Тоді шукай неподалік метро «Дарницька» – фітнес-центр, де я працюю, там.

– Чудово.

– Все, я побіг, якщо що – дзвони.

– Цілую тебе, і сумую!

– І я! Бувай!

– Яна, доню, відмовся від цієї ідеї!

– Ні, я все вирішила! Ти гроші мені даси чи відмовляєш, не допоможеш?

– Що за нісенітницю ти кажеш? Звичайно, дам я тобі гроші, тільки в мене таке відчуття, що Вані від тебе тільки гроші й потрібні. Поживе з тобою кілька місяців, і вижене!

– Мамо, яка ж ти в мене… – Яна хотіла сказати щось грубе.

За останні кілька днів вона вже втомилася від цих розмов. А все почалося з того, що Ваня зателефонував до Яни, й та ввімкнула гучний зв’язок. Матері саме не було вдома.

Вони мило розмовляли, але майже наприкінці розмови він сказав, що було б добре, якби в Яни спочатку були гроші. Київ – дороге місто, а йому лише квартира коштує майже дванадцять тисяч без комуналки. Яна сказала, що гроші візьме.

Цю розмову й почула Єлизавета Степанівна, і коли Яна поклала слухавку, сказала своїй дочці, що грошей вона їй дасть, але за умови, щоб вона Іванові їх не віддавала. Яна пообіцяла.

– Для дочок мати завжди здається недолугою. Ти вважаєш, що нічого в житті я не розумію, потім кусатимеш лікті, та пізно!

– Я не вважаю тебе недолугою, але ти справді нічого не розумієш! Ванька мене кохає! Він на мене чекає! У нас із ним все буде добре, от побачиш! – Яна взяла зібрані речі, й запхала їх у спортивну сумку. – Я подзвоню. Мамо, не хвилюйся… Бувай.

Єлизавета Степанівна підійшла до дочки, обійняла її й прошепотіла:

– Дай Боже, Яночко, дай Боже!

Яна пов’язувала з Києвом великі надії. Нове місто – нове життя! Ваня поруч – чи можна було бажати ще чогось?

Зустріти Яну на вокзалі Іван не зміг – робочий день, тож прийшов лише до квартири, щоб відкрити її.

– Ваня, любий ти мій, ну нарешті, якби ти знав, як я скучила за тобою! – Яна кинулася на шию своєму коханому.

– З приїздом! Я теж скучив! Ну, що, пішли додому?

– Ходімо!

Іван узяв валізу, і вони зайшли в під’їзд, і підійнялися на потрібний поверх.

– Ти тут влаштовуйся, а мені треба повертатися.

– Ключі мені залишиш? А то мені на співбесіду о шістнадцятій.

– Звичайно, залишу. Куди йдеш?

– Недалеко, в медичний центр.

– Багато обіцяють?

– Нормальну зарплату спочатку – двадцять п’ять, а потім ще відсоток.

– Це там у нас нормально, а тут – ні про що, але починати з чогось треба, то йди обов’язково. – Ваня поцілував Яну. – Гроші привезла?

– На карті. Треба?

– Якщо є, кинь пару тисяч, за продуктами заїду після роботи. А то в холодильнику – шаром покоти, — сказав Ваня і пішов на роботу.

Яна переказала гроші, та взялася за облаштування побуту. Квартира була однокімнатна, чиста, але не затишна. Одне тішило – судячи з обстави, жінки у цій квартирі точно не було.

І полетіли дні на новому місці. Яна влаштувалася на роботу до медичного центру. Жити в Києві їй подобалося: було куди піти, чим зайнятися, з’явилися у неї й знайомі.

Але згодом Іван став виходити на роботу і у вихідні, а приходити дуже пізно. Пояснював він це все великим завантаженням, та приватними тренуваннями.

– Мене у вихідні не буде – їду на майстер-клас у пансіонат за місто на два дні. Там тренер приїжджає, новий формат тренувань вивчатимемо.

– А мені з тобою можна?

– А ти маєш на це гроші? Участь у програмі – десятка, плюс проживання та харчування в пансіонаті. Навіщо це тобі? До речі, цього місяця візьмеш участь у оплаті оренди за квартиру? Я можу не набрати потрібну суму.

– Так, звичайно!

Яна й не помітила, як п’ятдесят тисяч, які їй мати переказала на карту – розтанули.

Закінчувався другий місяць її життя у столиці.

– Яна, скільки ти зможеш цього місяця грошей дати?

– Мабуть, близько десяти. У мами день народження, хотіла їй ще переказати, а що?

– Та машина барахлить, хочу в сервіс загнати.

Минуло ще кілька місяців, і Яна зібралася додому: треба було в інститут, та маму відвідати. Повернулася вона за десять днів, раніше, ніж планувала. Дуже поспішала. Ще б пак! Яна дізналася, що чекає на дитину, нікому про це не сказала, навіть матері.

Вона відчинила ключем вхідні двері. У квартирі пахло хмелем, лунала музика, а з кімнати долинали голоси.

– Іване, скільки це ще може тривати! У мене терпець не безкінечний!

– Манюня, дай мені ще місяць, я обіцяю все розрулити! Це ж я її покликав, що мені сказати зараз? Роботу вона вже знайшла, треба, щоб хоч квартиру могла винаймати.

– Добрий ти такий! Вань, іноді мені здається, що ти мене просто використовуєш… Зовсім не кохаєш! А я, між іншим, навіть свою квартиру вам віддала, щоб тобі зайвий раз не витрачатися.

– Даша, ти що таке кажеш? Я ж кохаю тебе! І дуже вдячний, що дозволила нам пожити! Ну, хочеш, на свята з’їздимо до мене, з батьками познайомлю.

– Хочу!

– Не завадила? – Яна стояла у дверях, і дивилася на свого коханого, якого обіймала інша дівчина.
– Привіт… А ти як тут? – Іван аж зблід.

– Та ось, вирішила раніше повернутися! Не познайомиш з подружкою? – Яна звернулася до Івана.

– Яна, це Даша. Даша, це Яна, – Ваня натягував поспіхом штани. – Даш, ти вибач, Яно, ходімо поговоримо.

– Ну ходімо, поговоримо.

Яна насилу стрималася, щоб нічого не сказати і не влаштувати сцену.

– Ти звідки взялася?

– Ваня, давай почнемо з тебе. Поясни мені, будь ласка, що відбувається? Те, що в тебе інша, і вже давно, я зрозуміла. Мені незрозуміло, чому я про це дізнаюся тільки зараз, і за таких обставин?

– Я не знав, як тобі сказати. Послухай, коли ти тепер усе знаєш. Давай мирно розійдемося?

– Тобі не треба було сплачувати оренду квартири, а гроші, які я тобі давала, ти просто забирав собі? Точніше, витрачав на неї? – Яна задавла дуже незручні запитання Івану

– Якщо ти не будеш ляпати язиком зайвого, я обіцяю, що все поверну!

– Ти її кохаєш?

– Так.

– А чому тоді й мені казав, що кохаєш?

– Тому що я й тебе кохаю.

– Гроші прямо зараз переказуй, ​​поки я не зруйнувала твої надії на шлюб із киянкою. – Яна розуміла, що доки Іван наляканий, він зробить усе, що вона попросить.

Те, що вона з ним уже не буде, це вже було зрозуміло. Поки вона стояла і слухала розмову Івана та Дарії, вона багато чого зрозуміла.

Головне, що тепер треба вичавити з цієї ситуації максимум, щоб не виявитися тією, яку, не тільки кинули, а й на гроші розвели. Вона ще була збентежена, чи говорити Івану про дитину, чи взагалі не треба цього робити.

Ваня відкрив додаток, та зробив переказ.

– Тут не все!

– Яно, чесно, більше немає, я поверну, обіцяю.

Тут почувся голос Даші:
– Ваня, ти скоро там?

– Мені здається, вона має. Сходиш, поцікавишся? – Яна дивилася на Івана з неприхованою злістю.

– Яно, ну не треба так. Ми ж були щасливі. У тому, що сталося, ніхто не винний. Я був один. Ти там… А тут вона.

– Через тебе я інститут кинула, у матері гроші взяла, в Київ переїхала, намагалася відповідати твоїм очікуванням, а ти навіть не знайшов у собі сміливості сказати, що маєш стосунки з іншою!

– Ви вже обговорюєте спільне життя! Ти взагалі нормальний? А якби я була в положенні, щоб ти робив? Продовжував мені брехати?

– Як в положенні? Ти про що? Я такий варіант навіть не розглядав у принципі. Ми б із тобою тут просто не вижили. Я категорично проти дитини!

– Ясно все з тобою. Тебе Даша кличе.

– Ти їй нічого зайвого не скажеш?

– Не знаю. – Яна відвернулася до вікна.

Раптом Яна почула, як Іван зайшов до кімнати зі словами: «Зачекалася мене, моє Сонечко!» – і їй стало так гидко, і якось все одно, чи поверне він їй залишок грошей, чи ні.

Більшість повернув. А проковтнути таке приниження вона не могла, і Яна пішла до них:
– Ваня, закінчуй спектакль, Дар’ї час дізнатися, хто тут хто.

Даша уважно подивилась на Івана.
– Ваня, що відбувається? – Даша вже не посміхалася.

– Даша, давайте знайомитися заново. Я – Яна, ми зустрічалися з Іваном задовго до Києва, а потім він переїхав сюди, а я чекала, щоб закінчити сесію, та переїхати до нього. От і переїхала!

– Він теж зі мною одружуватись збирався, і з батьками познайомити обіцяв, тільки я цього так і не дочекалася.

– Весь цей час я оплачувала частину оренди цієї квартири, а сьогодні випадково дізналася, що це твоя квартира, і ніякої оренди немає!

– За те, щоб я промовчала, Іван обіцяв мені повернути всі гроші, але повернув не всі. Звичайно, після цього він мені більше нічого не поверне, але так буде чесно.

– Дашко, та не слухай ти її!

Але Даша зацікавилася тим, що каже Яна.

– Він, зважаючи на все, брехав не тільки мені, а й тобі. Так що вирішуй сама, чи потрібний тобі такий чоловік, тому що я за нього змагатися не буду, незважаючи на те, що я при надії. – Яна озвучила найнесподіванішу новину.

– Брешеш! – крикнув Іван.

– Ні, я й приїхала раніше, щоб сказати про це. Повір, я й сама хотіла б, щоб це було не так! Але ось, – і Яна простягла Даші висновок із жіночої консультації. – Не думала, що повідомлятиму цю новину за таких обставин.

Даша повернулася до Вані.

– Ваню, я чекаю пояснень. Прямо зараз! – у голосі Даші почало простежуватись роздратування.

Яна вийшла на кухню, поки її колишній з’ясовував стосунки зі своєю теперішньою, випила чай, перекусила залишками піци, і написала в салон, що у зв’язку з цікавим положенням, та сімейними обставинами, більше на роботу не вийде.

Не дочекавшись відповіді, вона зайшла на сайт, і купила квитки, бо вирішила повернутись додому.

– Ось така історія, мамо! Тільки, будь ласка, не треба мені казати, що я тебе попереджала!

– Не буду.

– Напевно, я вчинила не правильно, – Яна досі була не впевнена, що вчинила тоді правильно.

– А мені здається, він заслужив! Та й Дашу цю шкода – її ж провини нема в тому, що вона таке «Г» зустріла.

– Та помирилися вони, він сказав, що дитина не його, а мені надіслала запрошення на весілля з написом: «І чого ти досягла?»

– Та й нехай будуть щасливі, забудь, тобі не можна переживати! А за дитину не хвилюйся, виростимо!

Ваня обдурив Яну, надіславши їй це запрошення на весілля. Даша порвала з ним майже одразу після від’їзду Яни. Але хлопець не розгубився, та швидко знайшов нову дівчину з квартирою.

У Яни з’явився чарівний хлопчик, за рік вона поновилася в інституті. Після закінчення якого зустріла справжнього чоловіка, Дмитра. Він виховував її дитину, як свою, і став для них найріднішою та найближчою людиною у світі…

КІНЕЦЬ.