– Уляно не починай! Я не міг інакше! Ну скажи, хто буде поважати людину, в якої ані гривні за душею? Правильно – ніхто! Ось я і створював “ілюзію” багатої і впливової людини, – сказав чоловік, коли я “відкопала” в його гаражі деякі документи. Я була в подиві від почутого. Порадившись із юристами, я взялася розпродувати все, що ще могла, аби віддати частину боргів
– Уляно не починай! Я не міг інакше! Ну скажи, хто буде поважати людину, в якої ані гривні за душею? Правильно – ніхто! Ось я і створював “ілюзію” багатої і впливової людини, – сказав чоловік, коли я “відкопала” в його гаражі деякі документи. Я була в подиві від почутого. Порадившись із юристами, я взялася розпродувати все, що ще могла, аби віддати частину боргів
– Ви справді хочете продати цей автомобіль? Але ж він в оренді, правда? – здивовано перепитав чоловік, до якого я звернулася як до потенційного покупця.
– Оренда? Не може бути. Я була певна, що ця машина належить нам, – відповіла я, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.
Мене звуть Уляна, і я досі не можу повірити, що мій чоловік Михайло так довго обманював і мене, і весь світ. Він завжди прагнув жити на широку ногу, але грошей бракувало.
Вдома з кожним днем зростали борги, а ми харчувалися сухими булками з паштетом. Та назовні Михайло створював ілюзію забезпеченого життя: розкішні вечері, «круті» гаджети, авто, які, як виявилося, були не куплені, а орендовані.
Одного разу я вирішила впорядкувати гараж, де Михайло зберігав свої «скарби». Серед паперів я відкопала рахунок-фактуру за оренду авто. Спершу подумала, що це якась помилка. Але щойно я заговорила про це з Михайлом, він почав відводити погляд і бурмотіти, що то «формальність».
– Михайле, звідки ці рахунки за оренду? У нас що, жодної власної машини немає? – наполягала я, згадуючи наші нескінченні «люксові» витрати.
– Не починай. Просто зараз невдалий час для покупок. Я все владнаю, – ухильно відповів він.
Коли я запропонувала продати одне з авто, аби зменшити наші борги, Михайло розхвилювався ще більше. Я зрозуміла – справи кепські. Тож почала власне розслідування, що привело мене до юристів і банківських документів.
З’ясувалося, що ми по вуха в кредитах і все, чим Михайло так хизувався, фактично не належало нам. Мій чоловік давно загруз у цій брехні та не бачив, як із неї вибратися.
– Навіщо ти все це робив? – спитала я одного вечора, коли він повернувся додому.
– Я не хотів здаватися невдахою. Хто буде поважати людину без грошей? – пробурмотів Михайло із сумом в очах.
– А як же я? Мої почуття тебе не цікавили, коли ти годував мене ілюзіями? – гірко спитала я.
Він опустив голову й визнав, що боявся втратити повагу друзів і мою. Але ж мені вже несила було жити в цьому безглуздому театрі. Порадившись із юристами, я взялася розпродувати все, що ще могла, аби віддати частину боргів. Після цього знайшла невеличку квартиру, щоб виїхати й почати життя спочатку. Михайло благав не йти та обіцяв виправитися, але час порожніх обіцянок давно минув.
Тепер я будую новий розділ свого життя. Без уявних статусів і фанатичного прагнення справити враження. Усвідомила, що справжнє щастя не в кількості речей, а в чесності з собою. Я не шкодую, що пішла. Краще мати менше, але жити у правді, ніж потопати в боргах і довічному обмані.
А як ви вважаєте, чи можна пробачити людину, яка роками вдавала зовсім інше життя? Напишіть свою думку в коментарях.