– Та хто ж до чаю таке подає, Галино Семенівно? – скрикнула я, побачивши, що моя свекруха поставила сину на стіл до чаю.

Хліб із гірчицею, салом і солоним огірком.

Ви уявляєте? Моєму синові лише п’ять років, а вона йому таке на сніданок дає!

Очі мої на лоба полізли, а язик просто не зміг втримати справедливого обурення: ну ніякої культури харчування!

Галина Семенівна, як завжди, не розгубилася. Вона підняла свої густо нафарбовані брови і, ніби нічого не сталося, спокійно відповіла:

– А що такого? Ми в дитинстві на селі всі так їли, і нічого, он які здорові виросли!

“Здорові” — подумала я, згадавши, що чоловік досі пхає кожного разу, коли я прошу його сходити зі мною на пробіжку.

Але сперечатися з Галиною Семенівною, яка абсолютно не має якоїсь культури харчування, марно, тому я вирішила взяти паузу.

– Добре, – зітхнула я, – тільки йому краще чай з печивом подайте. Хоч разок дайте йому щось нормальне.

Свекруха пирхнула, але більше нічого не сказала.

Свекруха приїхала до нас на два тижні, “погостювати і допомогти”. Але, чесно кажучи, я вже ледь рахую дні до її від’їзду.

Кухня більше не моя. Як тільки я виходжу з дому на роботу, Галина Семенівна займає позицію біля плити і починає “чаклувати”.

О сьомій ранку я ще дрімаю, а на кухні вже чути шипіння картоплі на пательні.

Її сніданки – це щось окреме. Смажена картопля, оселедець, квашена капуста або навіть буряк.

А якщо немає капусти, то чомусь обов’язково йде консервована квасоля з часником. Її логіка проста: “Вітаміни!”

Мій чоловік, як завжди, дипломат. Він каже:

– Ну, вона так звикла.

А мені? Мені що робити? Її “турбота” виходить мені боком. Наприклад, кілька днів тому я знайшла в морозилці одну дивну штуку, вгадайте, що?

Кишку з домашньою ковбасою! Вона її привезла з села, заховала і потім хотіла варити на вечерю.

– Ви серйозно, Галино Семенівно?

– А чого ж, це ж натурально! – відповіла вона, ледь не образившись.

– Тобі у місті такого не знайти!

А минулого вівторка я повернулася з роботи, вся втомлена, мрію про душ і спокій.

А тут – запах паленої цибулі з кухні. Виявляється, свекруха вирішила зварити холодець.

Вона розвела в каструлі такий бульйон, що запах його розносився навіть на сходову клітку.

– Мамо, я не хочу їсти це! – кричав мій син, тримаючись за ніс.

А чоловік, сидячи на дивані, намагався зробити вигляд, що нічого не чує.

– Це ж корисно, Віталіку! – не здавалася вона. – Їж і виростеш здоровим, як дуб!

Я не витримала.

– Знаєте що, Галино Семенівно, давайте так: холодець – це добре, але давайте завтра я сама щось приготую. Щось легке. Наприклад, запечену рибу або овочевий крем-суп.

Вона подивилася на мене так, ніби я запропонувала їй з’їсти тарілку цвяхів.

– Крем-суп? Що це за їжа така, креми їсти? В супі мʼясо і картопля мають плавати, а людина їх повинна жувати, а не ковтати як немовля манку!

Але найбільше мене дратує не її кулінарія, а те, як вона намагається виховувати мого сина.

Нещодавно вона навчила його співати якусь стару пісню про трактор, і тепер він ходить по квартирі й горланить:
“Ой, поїхав тракторець в поле, та й застряг у багнюці!”

Ну як з нею сперечатися? Вона ж вважає, що робить усе правильно.

Так і живемо. Я вже тихенько рахую дні в календарі й мрію про тишу, спокій і свою улюблену каву з круасаном без запаху смаженої картоплі на фоні.

Джерело