Знаєте, іноді доля робить такі сюрпризи, що потім все життя дивуєшся – як воно все так склалося? От і я досі пам’ятаю той вогкий жовтневий день, коли поверталася з ринку із сусіднього села.

Тоді ще автобуси ходили раз на сто років, і доводилося йти пішки, матюкаючись про себе на розбиту дорогу та важкі сумки з картоплею.

У свої сорок два я жила одна, якщо не рахувати рудого кота Барсіка, який, чесно кажучи, більше був схожий на невелику подушку з нахабною мордою.

Після розлучення якось не склалося ні з особистим життям, ні з дітьми. Працювала у сільській бібліотеці, вечорами в’язала шкарпетки та дивилася серіали – загалом, звичайне життя звичайної тітки з глибинки.

Я саме прикидала, чи вистачить сил дотягнути ці чортові сумки до будинку, коли помітила її. Маленька постать у тоненькій курточці сиділа під старим дубом, обхопивши коліна руками. Спочатку я навіть подумала, що здалося – хто в здоровому глузді залишить дитину одну між селами в таку погоду?

– Дівчинко, ти чия? – гукнула я, підходячи ближче.

Вона підвела голову – бліде личко, злякані очі, і мовчить. Тільки міцніше закуталася.

– Ти загубилася? Де твої батьки?

Мовчання. Тільки губи тремтять.

– Господи, та ти ж зовсім замерзла! – Я поставила сумки та присіла поряд з нею. – Мене звуть Тетяна Іванівна. А тебе як?

– С-соня, – ледь чутно прошепотіла вона.

– Соня, ходімо до мене додому? Я тебе чаєм гарячим напою, зігрієшся, а потім розберемося, звідки ти.

Вона несміливо кивнула, і я, підхопивши однією рукою сумки, іншою взяла її крижану долоню. Так і пішли – я, пихкаючи під вагою картоплі, вона насіння поруч, як маленький горобець.

Вдома я насамперед закутала її в плед, увімкнула обігрівач і поставила чайник. Барсік, зазвичай байдужий до гостей, одразу ж застрибнув до неї на коліна і замурчав, як трактор.

– Дивись, ти йому сподобалася, – посміхнулася я, дістаючи печиво. – А він у мене привереда, просто так ні до кого не піде.

Соня несміливо погладила кота, і я помітила, як трохи розслабилися її плечі.

– Сонь, скільки тобі років?

– П’ять… мабуть.

– А прізвище своє знаєш? Або де живеш?

Вона похитала головою, і я відчула, як усередині все стислося. Щось тут було не так … не так.

Того вечора я нагодувала її супом і пиріжками (спасибі моїй звичці пекти про запас), поклала спати у своїй кімнаті, а сама влаштувалася на дивані у вітальні. Усю ніч не могла заснути – дзвонила у поліцію, адміністрацію сусідніх сіл, але ніхто не заявляв про зникнення дитини.

Минув тиждень, потім другий. Соня потихеньку звикала, почала посміхатися, особливо коли я читала їй казки перед сном. Але про те, як опинилася на дорозі, нічого не пам’ятала чи не хотіла згадувати.

Коли інспектор у справах неповнолітніх укотре розвела руками, я зрозуміла – треба щось вирішувати. У дитбудинок? Від однієї думки ставало сумно.

– Соня, – покликала я її ввечері, коли вона малювала за столом, висунувши від старанності язика. – Хочеш у мене жити? На зовсім?

Вона завмерла, стискаючи олівець, потім підняла очі.
– А можна?

– Можна. Будеш моєю донькою.

– І Барсіка теж можна лишити?

Я засміялася:
– І Барсіка також.

Вона злізла зі стільця, підійшла до мене і раптом міцно обійняла. А я, гладячи її по голові, подумала – буде як буде. Впораємося якось.

Потім, звичайно, почалися ходіння по інстанціях, збирання документів, перевірки. Але то вже інша історія.

Перший день у школі я пам’ятаю, як зараз. Соня вчепилася в мою руку так, ніби її в клітку з тиграми вели, а не в перший клас. Нова сукня в горошок, білі банти, які я годину намагалася зробити симетричними – все як годиться.

– Мамо, а раптом у мене не вийде? – Прошепотіла вона, коли ми підходили до школи.

Це “мамо” досі відгукувалося теплом десь під серцем. Перший раз вона так назвала мене місяць тому, коли я лежала з температурою під сорок, а вона притягла мені чашку чаю, розплескавши половину по дорозі.

– Звичайно вийде, – я присіла перед нею навпочіпки, поправляючи бант. – Ти ж у мене розумниця.

– А що як вони сміятимуться? – Вона опустила очі.

Я знала, про що вона. У селі всі один одного знають, і її історія вже обросла десятком версій, одна безглузда за іншу.

– Знаєш що? – я дістала з сумки маленький блокнот із кошенятами на обкладинці. – Ось, тримай. Записуватимеш туди всі цікаві речі, які дізнаєшся. А ввечері мені розкажеш. Домовились?

Вона кивнула, притискаючи блокнот до грудей, і ми рушили далі.

Перші місяці були непростими. Соня старалася щосили, але математика давалася їй важко. На уроках малювання її було не впізнати – тиха дівчинка змінювалася, коли брала в руки олівці.

– Тетяна Іванівна, затримайтеся на хвилинку? – гукнула мене Марина Петрівна, вчителька малювання, після батьківських зборів.

Я напружилася – зазвичай вчителі просто так не затримують.

– У Соні дивовижний талант, – вона дістала альбом. – Подивіться.

На аркуші був краєвид – наша вулиця восени. Але як вона це побачила! Кожен листочок, кожна калюжа з відображенням неба.

– Її треба розвивати. У районі є художня школа.

Я зітхнула. Художня школа – це гроші. А у нас із бібліотечною зарплатою ледве кінці з кінцями зводилися.

– Я подумаю, – відповіла я.

Увечері, коли Соня робила уроки, а я готувала вечерю, у двері постукали. На порозі була баба Зіна, наша сусідка.

– Тань, тут це … – Вона простягла сумку. – Яблука в мене нині вродили, дівчинці вітаміни потрібні. І варення малинове.

Я розгубилася:
– Та що ви, Зінаїда Миколаївно…

– Бери-бери, – вона махнула рукою. – І це… я тут підробляю іноді, квартири у місті прибираю. Якщо хочеш, то можу тебе порекомендувати. Платять пристойно.

Так почалися мої “чорні” вихідні – двічі на місяць я їздила до міста на прибирання. Соня залишалася з бабою Зіною, яка вчила її пекти пироги та розповідала історії.

До кінця першого класу в мене з’явилися гроші на художню школу. Щоправда, добиратися туди доводилося двома автобусами, але Соня жодного разу не поскаржилася.

Проблеми розпочалися у середній школі. Підлітковий вік – штука складна, а ще ці постійні питання про минуле.

– Чому вони мене покинули? – спитала вона одного вечора, коли ми пили чай. – Я була погана?

У мене серце стислося:
– Соня, послухай…

– Ні, це ти послухай! – Вона схопилася, перекинувши чашку. – Усі нормальні люди знають, хто їхні батьки! А я… я ніхто! Підкинута!

– Припини!

– Що, правда, очі коле? – Вона вискочила з кухні, грюкнувши дверима так, що тинькування посипалася.

Барсік, постарілий і ще більше розжирілий, злякано шмигнув під диван.

Я не пішла за нею – знала, що марно. У такі моменти краще дати їй охолонути. Сиділа на кухні, механічно витираючи калюжу чаю, і думала – може я щось роблю не так? Може, треба було тоді…

Стукнули вхідні двері. Я схопилася – на годиннику майже десята вечора.
– Соня!

Тиша у відповідь.

Накинувши куртку, я вибігла надвір. Мрячив дощ, ліхтарі через один не працювали. Куди вона могла піти?

Я оббігла всю вулицю, потім сусідню. Зазирнула на дитячий майданчик – пусто. У голові крутилися страшні картинки – маніяки, аварії, собаки…

Вона знайшлася на старому цвинтарі – сиділа на лавці біля могили баби Зіни, якої не стало рік тому.

– Соня …

Вона підвела голову – вся мокра, зуби стукають.
– Пробач, – прошепотіла вона. – Я не хотіла…

Я мовчки зняла куртку, накинула на плечі та сіла поруч.

– Знаєш, – сказала я після довгого мовчання, – коли я тебе знайшла, думала – ось поживе трохи та піде. У дитбудинок чи до родичів, якщо знайдуться. А потім… потім ти почала малювати ці каракулі на шпалерах…

– Це були єдинороги! – обурилася вона крізь сльози.

– Ага, особливо той, фіолетовий, із трьома хвостами, – я посміхнулася. – І я зрозуміла – нікуди я тебе не віддам. Тому що ти моя. Не по крові, а до серця. І мені начхати, хто твої справжні батьки. Для мене справжня – ти.

Вона уткнулася мені в плече і заплакала. Ми просиділи так, мабуть, хвилин 10 – мокрі, змерзлі, але якісь… очищені, чи що.

– Мамо, – сказала вона, коли ми йшли додому. – А можна я перефарбую свою кімнату? У фіолетовий?

– Це який із фіолетовим відтінком чи який із рожевим?

– Не знаю, – вона знизала плечима. – Давай вдвох спробуємо?

Наступні вихідні ми провели за фарбуванням стін. Я так і не зрозуміла, який відтінок у результаті вийшов, але Соня була щасливою.

До п’ятнадцяти років вона вже точно знала, що хоче стати художницею. Її роботи регулярно перемагали на районних конкурсах, одну навіть відправили на обласну виставку.

– Мамо, дивись! – Вона влетіла в будинок, розмахуючи якимось папірцем. – Мене запросили на майстер-клас до мистецького училища! До міста, на цілий тиждень!

Я похолола. Тиждень у місті – це житло, харчування, матеріали…

– Чудово, – видавила я посмішку. – Коли?

– За місяць! – Вона плюхнулася на диван поруч зі мною. – Уявляєш, там буде справжній художник із Києва! І нас навчатимуть писати маслом!

Увечері я дістала заначку – невелика частина того, що збирала їй на вступ. Перерахувала – має вистачити. А там щось придумаємо.

Цей тиждень змінив усе. Соня повернулася інша – подорослішала, з сяючими очима та твердим наміром вступати до художнього училища після дев’ятого класу.

– Але ж, як школа? – Розгубилася я.

– А я здам екстерном! Викладач сказав, що я маю всі шанси вступити на бюджет. Уявляєш?

Я уявляла. Уявляла, як вона поїде до міста, як залишуся сама в цьому будинку, де кожен кут просякнуто спогадами. Як буду чекати її листів та рідкісних приїздів на вихідні.

– Мамо, – вона сіла поруч, взяла мене за руку. – Я ж не на зовсім поїду. Приїжджатиму що вихідних. І потім повернуся – організую тут художню студію для дітей. Ось побачиш!

Я дивилася на неї… вже не дитина, але ще не доросла. Уперте підборіддя, очі, які стають зеленими, коли вона хвилюється. Моя дівчинка. Коли встигла вирости?

– Гаразд, – сказала я. – Але за однієї умови.

– Якої?

– Надсилатимеш мені всі свої роботи. Хочу перша бачити твої шедеври.

Вона засміялася і міцно обійняла мене.

Того вечора я довго не могла заснути. Вийшла на ґанок, сіла на стару лаву. Десь далеко гавкали собаки, пахло стиглими яблуками з колишнього саду баби Зіни.

Дивно влаштоване життя – ніби йде собі, йде накатаною колією, а потім раптом – бац! – І все змінюється через одну зустріч на дорозі, одного рішення, одного моменту…

– Мамо, ти чого не спиш? – Соня вийшла, закутавшись у плед. Сіла поряд, поклала мені голову на плече.

– Та так… розмірковую.

– Про що?

– Про те, як швидко ти виросла.

Вона помовчала, потім сказала:
– Знаєш, я іноді думаю – а що, якби ти тоді пройшла повз мене? Або якби я опинилася в іншому місці?

– Не знаю, – я обняла її за плечі. – Напевно, так судилося.

Ми сиділи на ганку до світанку, будуючи плани на майбутнє і згадуючи минуле. А зранку я почала збирати документи для екстернату.

Її готовність до вступу стала нашою спільною справою. Я працювала на двох роботах, вона займалася ночами, готуючись до іспитів. Часом здавалося – не витримаємо, зламаємось. Але ми впоралися. Вона вступила.

Життя у місті змінило Соню. Вона наче розправила крила – нові друзі, виставки, творчі вечори. На першому курсі дзвонила щодня, потім рідше, але завжди надсилала фотографії своїх робіт. Я роздруковувала їх та розвішувала по стінах – вийшла ціла галерея.

Будинок без неї здавався незвично тихим. Навіть Барсік, який на той час перетворився на справжнього дідуся, тужливо тинявся по кімнатах, ніби шукав когось.

– Мамо, тільки не хвилюйся, – сказала вона одного разу телефоном. – Але я, здається, знайшла спосіб дізнатися про моє минуле.

У мене всередині все обірвалося.
– Що ти маєш на увазі?

– Пам’ятаєш ту куртку, в якій я була? Ти ще її зберігаєш?

Звісно, ​​я зберігала. Маленька синя курточка лежала в дальній шухляді комода разом з іншими пам’ятними речами.

– У підкладці є бирка з назвою ательє. Я знайшла його – воно все ще працює! Може, вони пам’ятають, хто замовляв куртку?

Я мовчала, не знаючи, що сказати. З одного боку, я розуміла її бажання дізнатися правду. З іншого…

– Мамо? Ти там?

– Так, люба. Просто… ти впевнена, що хочеш це знати?

Вона помовчала, потім сказала тихо:
– Треба зачинити ці двері. Інакше вони так і будуть відкритими.

Я дістала куртку. Від неї все ще пахло нафталіном і чомусь яблуками – мабуть, від сусідства із банками варення у комоді.

За тиждень Соня приїхала додому – схудла, з колами під очима.
– Ну, що? – Запитала я, наливаючи чай.

– Нічого, – вона похитала головою. – В ательє змінився власник, всі старі журнали замовлень зникли. Тупик.

Вона раптом розплакалася – вперше за багато років.

– Знаєш, що найсмішніше? Я навіть не знаю чого хотіла. Знайти їх? А що далі?

Я обійняла її, гладячи по спині:
– Рідна моя …

– Ні, правда, – вона витерла очі. – Ось уяви – знайшла б я їх. І що? Сказала б “Привіт, я та дівчинка, яку ви кинули багато років тому. Як справи?”

Вона гірко посміхнулася:

– А потім я сиділа в автобусі й думала – адже це вони втратили, а не я. Втратили нагоду бачити, як я росту, як малюю свої перші картини, як вступаю до училища… А ти – ти весь цей час була поряд. Адже це ти справжня мама, а не та, яка мене привела на світ.

Я мовчала, бо говорити не могла – ком у горлі заважав.

– Пам’ятаєш той день, коли ти знайшла мене? – Раптом запитала вона.

– Звісно.

– Я пам’ятаю більше, ніж казала. Пам’ятаю, як мене вивели з машини, сказали почекати… Я просиділа там майже добу, доки ти не прийшла.

Вона встала, підійшла до вікна.
– Знаєш, що я зрозуміла? Іноді люди залишають твоє життя, щоб у ньому з’явилися інші – справжні.

За два роки Соня організувала свою першу персональну виставку. Я приїхала в місто, ошатна та схвильована, з букетом польових квітів – її улюблених.

Галерея була сповнена людей. Модно одягнені жінки, чоловіки у дорогих костюмах, митці з борідками – всі обговорювали картини моєї дівчинки. А я ходила від роботи до роботи, і серце було готове вистрибнути від гордості.

– А ось і головна героїня дня! – пролунав голос за спиною.

Я обернулася – сивий чоловік у піджаку простягав мені руку:

– Ви ж мати Софії? Я її викладач живопису. Знаєте, у вашої дочки дивовижний талант – вона бачить душу речей.

“Моя дочка” – як же чудово це звучало!

– Мамо! – Соня пробиралася до мене через натовп. – Ходімо, тобі хочу дещо показати.

Вона підвела мене до великої картини у глибині зали. Я завмерла.

На картині я побачила нашу стару дорогу – ту саму, розбиту, з коліями від тракторів. Величезний дуб, який ми завжди називали дідусем, розкинув свої вузлуваті гілки. А під ним — дві фігурки: я, з сумками (вона навіть мій безглуздий зелений плащ не забула намалювати!), і крихітна Сонька в тій синій курточці.

Ми тримаємося за руки, а навколо танцює руде листя. І знаєте, що найдивовижніше? Звідкись зверху, прямо через сірі хмари, б’є золотий промінь світла – як тоді, того дня. Я навіть цього не пам’ятала, а вона… вона запам’ятала.

– Це називається “Зустріч”, – тихо сказала Соня. – Подобається?

Я дивилася на картину, і все наше життя проносилося перед очима – перші кроки, перші радості та образи, злети та падіння, сварки та примирення… Двадцять п’ять років, що промайнули як один день.

– Дякую, – прошепотіла я.

– Це тобі дякую, – вона міцно обійняла мене. – За все.

Увечері ми сиділи в її орендованій квартирі, пили чай з тортом і говорили про все на світі. На стіні висіла фотографія Барсіка – його не стало минулої зими, тихо та спокійно, уві сні.

– До речі, – Соня раптом заметушилася, – у мене для тебе новина. Пам’ятаєш, я говорила про художню студію у нашому селі?

Я кивнула.

– Отож, я подала заявку на грант. І… – вона витримала паузу, – мені його схвалили! Уявляєш? Тепер ми матимемо свою студію!

– У нашому селі? – Не повірила я.

– А що таке? – Вона знизала плечима. – Там також діти ростуть. І їм теж потрібне мистецтво. Та й взагалі… – вона хитро примружилася, – хтось же повинен доглядати тебе на старості років.

– Ах ти! – Я жартівливо замахнулася на неї рушником.

Вона зі сміхом ухилилася:

– Ось тільки спочатку треба буде трохи відремонтувати будинок. А то ґанок зовсім розвалюється.

– І паркан покосився, – підхопила я.

– І сад заріс.

Ми подивилися один на одного і засміялися. Попереду було так багато планів, стільки надій!

А картина “Зустріч” тепер висить у нас у вітальні. І щоразу, коли я дивлюся на неї, думаю: як дивовижно влаштоване життя – іноді потрібно просто не пройти повз, щоб знайти найголовніше.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.