— Бабо, Олю. Бабо, Олю.

– Трохи голосніше кличе Валя, бачачи, що бабуся не реагує.

— Що, маківка моя?

– Запитує баба Оля, не відриваючись від роботи. За вікном уже темно, простору кухню освітлює лише тьмяне світло лампи в простенькому абажурі, що висить над столом. Баба Оля, іноді тихенько нашіптуючи щось, розтирає в ступці якісь трави. Через що кухня наповнилася терпким, але приємним ароматом літа, лісу і простору.

— Я палець вколола. – Скаржиться Валя. Валі сім, вона шиє для ляльки вбрання з яскравих клаптиків. Лялька здається Валі смішною і дивною. Але дуже подобається. У магазині Валя таких ніколи не бачила. Бабуся скрутила ляльку для правнучки із соломи. І веліла пошити для ляльки плаття самостійно, тоді, обіцяла, баба Оля, лялька стане по-справжньому чарівною і буде Валю оберігати.

— Добре. – Чомусь схвалює бабуся.

— Боляче, – пропищала дівчинка.

— До весілля заживе. – Заспокоює баба Оля.

– Давай, подую.

Бабуся дме і Валі вже зовсім не боляче.

— Бабо Олю, а правда, що ти відьма? – запитує Валя.

— А якщо правда, боятися мене станеш? – запитує у відповідь баба Оля.

— Ні. – Валя хмурить брови. – Я ж знаю, що ти добра. Просто сьогодні Анютка сказала, що ти відьма. Мені прикро стало. Навіщо вона так каже?

— Без мене твоя Анютка і на світ би не з’явилася. – Посміхається баба Оля. – А дурниці люди базікають через те, що самі не дуже розумні, іноді від заздрощів, іноді від злості. Багато ще в житті людей зустрінеться, які образять, але ти на них зла не тримай і образи ці не збирай. Але ж, і справді, відьма. – Баба Оля підморгує правнучці.

— Як? – Очі у Валі стають круглі, як два чорні ґудзики.

— Тільки добра відьма. Такі теж бувають. Бачиш же сама, скільки людей до мене приходить. Так от ідуть вони, хто за допомогою, хто за порадою.

— Бачу, – підтакує Валя, згадуючи, як часто до хати приходять знайомі й незнайомі люди і тоді бабуся просить Валю погратися на подвір’ї або піти в маленьку кімнату за кухнею, яку відвела спеціально для правнучки.

— А в мене, маківко, дар особливий. І знаю, і бачу, і допомогти вмію.

— Усім? – Валя слухає заворожено.

— Не всім. Комусь не допомогти, а комусь не хочу, хто іншим зла бажає. – Спокійно пояснює бабуся, не відволікаючись від роботи.

— А мене навчиш відьмою бути? – Валя із завмиранням чекає відповіді.

— А кого ж мені вчити. Тебе і навчу, тобі дар свій і передам. Син мій Миколка, дідусь твій, не захотів вчитися. Тато твій, теж. Одна надія тепер у мене на тебе, а то й так зажилася я на білому світі… Ти багатьом допоможеш. І зараз допомогти треба. Іди!

Валя прокинулася посеред ночі. Справа ясна, сталося щось. Просто так баба Оля не сниться. Валя лежала і прислухалася до хуртовини за вікном, до муркотіння кота, що спить у ногах, до свого внутрішнього голосу. Щоліта Валя проводила тут у прабабусі. Дід віддав Богу душу ще до появи внучки на світ, бабуся встигла поняньчити Валю, коли та була зовсім крихіткою.

Тому в перші літні канікули, після закінчення першого ж класу, Валю повезли в село до прабабусі Олі. До цього Валя бачила її лише кілька разів. Мама не любила до неї їздити. Вона і цього разу з сумнівом зітхнула, коли батько запропонував такий варіант.

Валя пам’ятала, як батько сказав: «Не слухай, що базікають, нісенітниця все це», і мама трохи заспокоїлася. А потім Валя й сама почула, як дехто за спиною називає бабу Олю відьмою. «Ну яка ж вона відьма?» – здивувалася дівчинка.

Бувала бабуся з нею суворою, але тільки по ділу, а так була лагідною і доброю, готувала смачні пиріжки з ягодами і яєчню з помідорами, відьми такими не бувають. Потім уже Валя зрозуміла, що відьмою бабу Олю називали ті, хто боявся, а інші, ті, кому вона допомагала, називали іншим словом – «знахаркою».

Валі більше подобалося – відьма. А потім їй подобалося спостерігати за бабусиною роботою, а потім і допомагати, і вчитися. Тому вона з нетерпінням чекала кожних канікул. Баба Оля розповідала, показувала, навчала, водила з собою лісом, розповідала про трави, які для чого помічниці, коли збирати, як і що готувати та багато іншого. Потім дозволила сидіти в куточку, коли людей приймала.

— Бабусю, а якщо людині судилося померти скоро, ти скажеш їй? – Запитала якось Валя.

— А ти б хотіла знати, коли підеш з життя? – Питанням відповіла баба Оля.

— Не знаю. – Задумалася Валя.

— А пора б уже знати. Скільки вчишся. – Суворо сказала баба Оля. Валя надула щоки, але це швидко минуло. Баба Оля по посту ніколи не сердилася. І Валі ображатися не було на що.

Багато ще й інших розмов було.

***

Коли Валя, закінчивши біофак, повідомила батькам, що їде до прабабусі в село назовсім, мама влаштувала скандал, мовляв, яке село, молодість губити тільки. Батько заспокоював: «На свіжому повітрі швидко дурниця с голови вивітриться. Повернеться».

Поступово Валентина опанувала, як за якої недуги допомогти можна і багатьом іншим речам, як зглаз з малюка зняти, як порчу відвести та інше. Тільки сама поки що не могла відразу зрозуміти, з чим людина прийшла. Баба Оля ж, наче, наскрізь кожного бачила.

— Бабусю, а коли я так навчуся? Чи навчуся? – Хвилювалася Валя.

— А цього навчитися не можна. Це особливий дар. Але вже скоро тобі дістанеться. Мені уже дев’яносто шостий рік. Зажилася. Тільки пам’ятай, Валентино, сила в тобі буде велика, але використовувати її можна тільки на благо. Будуть приходити, просити приворожити, покарати кривдників і ще щось – не смій. І сама нікого не ображай, не роби помсту за образи. Там такі суди вершаться, не тут. – Повчала баба Оля, зводячи очі до неба.

Йшла з життя баба Оля тихо і спокійно, тримаючи Валю за руки і даючи останні настанови. Валя плакала.

— Не лий сліз даремно. Гарне я життя прожила, довге.

— Як же я без тебе? – витирала Валя сльози.

— Я завжди з тобою буду. Нагляну, допоможу, підкажу, якщо треба буде. – Заспокоювала баба Оля.

Так і було. Поступово Валя відчула, що щось у ній змінилося. Тепер вона людей бачила інакше, радше відчувала. Раніше до баби Олі приходили не тільки місцеві, приїжджали й здалеку. Багато хто про неї чув. Звикли і до Валентини. Когось бентежило, що Валя молода зовсім ще, але, отримавши допомогу, люди залишалися задоволені. Розповідали іншим про молоду знахарку. Тепер уже їхали до Валентини. А у важкі моменти Валя, і справді, наче чула бабусин голос і її мудрі поради у себе в голові. А в особливих випадках баба Оля приходила у снах.

Ось і сьогодні наснилася. Кому допомогти? Куди йти? Валя не відразу зрозуміла, а потім ноги повели самі. Ніч була сніжна, морозна. Валя не відразу й помітила людину, що лежала на узбіччі. Хлопець ледве дихав, навколо на снігу замерзала кривава скоринка льоду. З великими труднощами Валя дотягла його до будинку. Відігрівала, обробляла рану на правому боці, шепочучи щось.

— Мені кінець? – Хлопець розплющив очі, запитав насилу.

— Не сьогодні. – Відповіла Валя. Хлопець знову провалився в забуття.

Доглядала Валя його довго. Але змогла і від обмороження врятувати, і рану залікувати. Як потім виявилося, Сашко переганяв цією дорогою нову машину. Пожалів подорожніх, які голосували на узбіччі. Вони його й пограбували. Пірнули лезом і викинули з машини. Добре хоч ніж не зачепив життєво важливих органів. Саша намагався дійти до села, бачив вдалині рідкісні вогники, але втратив свідомість.

— Чорт із ним, із машиною, із грошима, що в машині були. Головне сам живий залишився. Врятувала ти мене. Дякую. – Дякував, усміхаючись, Сашко, коли остаточно одужав.

— Не чортихайся. – З докором сказала Валя, насипаючи в тарілку, що стояла перед ним, димлячий суп.

Валя йому подобалася. Він, ще коли лежав, помітив, яка вона красива, добра, турботлива, хазяйновита. «Ідеальна дружина. А мені вже тридцять майже, пора одружуватися. Тільки що тут у цій глушині одна стирчить? Нічого, заберу до себе в місто». – Міркував Сашко.

У місті в нього була невелика, але своя квартира. Перепродаж машин приносив непоганий дохід. Умів він спритно вибрати за невеликі гроші, а продати вже дорожче. Взагалі Сашко вважав себе везучим. Цього разу ось тільки фортуна від нього відвернулася. «А може, це мене так до Валі привела? Інакше б нам не зустрітися». – Задумався Сашко.

— Їж, поки не охололо. – Повернула його з роздумів Валя.

Їй Саша теж сподобався. Веселий, симпатичний. Бачила і як він на неї поглядає.

— Валю, я поїду днями. – Сказав Сашко, водячи ложкою по тарілці. – Розумієш, у місто мені треба, мене ж там загубили всі, ну і справи. Розумієш?

— Розумію. – Валя уважно дивилася на Сашка.

— А потім, через тиждень чи два, можна я повернуся? – Запитав Сашко, подивившись Валі прямо в очі.

— Можна. – Відповіла Валя, не відводячи очей.

Валентина стояла і дивилася в темряву за вікном. Саша підійшов, обійняв обережно її за плечі. Валя поклала голову йому на плече. Мовчали. Слова обом здавалися зайвими.

Через три дні Олександр зібрався в дорогу.

— А пам’ятаєш, я тебе запитав, чи помру я? Ти сказала – не сьогодні. А коли? – Запитав Саша, сам не знаючи навіщо, цілуючи Валю на прощання.

— Не сьогодні. – Валя ласкаво посміхнулася.

— Це радує. – Розсміявся Сашко. – Я приїду за тиждень, максимум два. – Пообіцяв він знову, ще раз поцілував Валю і поспішив на зупинку.

Валентина перехрестила його слідом і довго ще стояла в отворі відчинених дверей, не помічаючи холоду. Вона знала, що Саша не приїде, ні через тиждень, ні через два. Ніколи. Смерть уже йшла за ним по п’ятах і Валя нічого не могла зробити. Через десять днів Саша потрапив в аварію.

Замріявся, відволікся на слизькій дорозі. Ще через десять днів Валя зрозуміла, що чекає дитину. Баба Оля в її сні сиділа на своєму улюбленому стільці біля вікна. Цього разу вона не перебирала сухі трави. Вона в’язала маленьку синю шкарпетку. Дивилася на правнучку ласкаво, і заспокійливо кивала головою.

— Впораєшся. З усім упораєшся. Не могла ти йому допомогти. Чому бути, того не минеш. Кожному своя доля. Тільки Сашком не називай.

– Говорила баба Оля.

– Довге життя тобі написане, не завжди щасливе, але так уже влаштовано. Головне пам’ятай, що ти іншим багатьом допомогти можеш. Пам’ятай і допомагай.

– Валя кивала головою у відповідь. Прокинувшись, витерла сльози, пішла заварювати чай.

— Валентино, доброго ранку. До вас можна?

– Хтось боязко постукав у віконце.

— Заходьте, не зачинено.

– Відгукнулася Валя.

Життя тривало. А скоро буде ще одне нове життя.

КІНЕЦЬ.