Зіна вже засинала, коли стукнули вхідні двері і потім почулися обережні кроки чоловіка. Кроки пройшли на кухню, і через якийсь час звідти пролунало тихе, але тривожне:

– Зіна, Зіна, йди скоріше сюди.

– Я вже сплю, – прошепотіла Зіна з кімнати.

– Якби ти спала, ти б не озвалася, – наполегливо промовив чоловік. – Іди швидше, говорю.

– Вечеря на столі. Розігрівай і їж. Не забудь посуд за собою помити. – Чути було, що Зіна дуже незадоволена. – Що за манера, пізно приходити додому, а потім мене будити?

– Зіно, це хіба пізнє повернення? Лише половина десятої.

– Мені вставати о шостій ранку.

– Зіно, я тебе не зрозумію, тебе що, не хвилює, що я спізнився? – здивовано спитав чоловік. – Інша дружина давно вже мене зараз обнюхувала б. Ти не хвилюєшся, так?

– Якщо я щоразу через тебе хвилюватимуся, я посивію, і мені доведеться половину своєї зарплатні витрачати на фарбу для волосся. Так що я бережу нерви, любий.

– Ось яка ти в мене… – невдоволено пролунало з кухні. – Гаразд. Тільки знай, якщо ти зараз не з’явишся на кухні, завтра твої нерви будуть точно не в порядку.

– Не вигадуй, – спокійно пролунало у відповідь.

– А раптом я прийшов у чужій губній помаді? – Чоловікові навіть самому стало смішно від такого жарту, і він голосно хмикнув.

– Якби ти був у помаді… – дружина голосно позіхнула, – ти вже сидів би тихо у ванній кімнаті і її відтирав.

– А чим її відмивають, цю помаду?

– Спиртом чи бензином.

– А спирт у нас є?

– Не хитруй, – дружина знову голосно позіхнула. – Їж, кажу, і лягай спати.

– Зіна, правда, йди сюди.
– Та годі вже, – сказала дружина. – І досить багато говорити. Дітей розбудиш. Вони тільки-но вгамувалися.

– Виходить, ти не з’явишся на кухні?
– Ні!

– Ну, дивись, Зіно, я тебе попереджав. Завтра ти дуже пошкодуєш про це.
– Про що – про це?

– Про те. Я хотів порадитися з тобою. Запитати.
– Завтра порадишся і спитаєш.

– Це твоє останнє слово?
– Так.

– Ну гаразд. Якщо так, значить так, – Зіна почула, як чоловік відчинив холодильник, понишпоривши в ньому, потім знову закрив.

Зіна заспокоїлася, повернулася на бік і почала зручно влаштовуватися під ковдрою.

На кухні брязнув якийсь посуд. Чомусь на підлозі. Зіна це відразу зрозуміла, бо кухонний стіл був застелений скатертиною, і такого звуку не повинно бути.

– Зараз звикатимеш до нових порядків, – дуже тихо пробурмотів чоловік. – Якщо Зіна наша нас ігнорує, значить, вона сама в цьому винна…

Зіна знову насторожилася.
– А коли тебе побачать діти, вони застигнуть від захоплення, – знову забурмотів тихо чоловік.

Потім Зіна почула, як у дитячій кімнаті миттєво відчинилися двері, і дитячі ніжки побігли у бік кухні, одразу дві пари ніг.
– Розбудив дітей, таки, – майже застогнала Зіна. – От нехай тепер сам їх назад у ліжко заганяє.

І раптом на кухні пролунав дитячий оглушливий вереск.
– Що таке? – Зіна підскочила на ліжку.

– Тату! Це що? Він наш? – закричали діти майже хором.
– Наш, наш, – весело відповів чоловік.

– А мама? Вона погодиться?
– Тепер їй подітися нема куди. Ви його вже побачили, і, отже, назад я це диво не понесу.

– Що?!

Зіна зіскочила з ліжка і галопом помчала на кухню.
І там вона справді побачила диво – з тарілки, що стояла на підлозі, пило молоко чорне, дуже брудне кудлате щеня.

– Ні! Лише через мій труп! – заволала Зіна. – Я ж тобі казала, у нашому домі жодних собак!
– Мамо! – знову заверещали діти. – Тато сказав, ти дозволила.

– Я не дозволяла! – Закричала мама.

– А я ж тебе кликав… – Чоловік знизав плечима. –

Я ж казав, що треба порадитись… Ось, знайшов на вулиці біля смітника. У мене в дитинстві така була.

– Чому ти мене не спитав?! – в очах Зіни металися блискавки.

– Чому не зайшов до кімнати?

– Ну, по-перше, у мене на руках було цуценя, – чоловік спокійно кивнув на цуценя і посміхнувся.

– Ти сказала б, що це не гігієнічно, і точно б його на поріг не пустила.

– Я його й досі на поріг не пускаю.

– Ні, Зіно, тепер він уже наш. Я його назад надвір не понесу. Зараз ми його з дітьми помиємо, і все буде добре.

– Його треба до ветеринара! Раптом він заразний? – сказала Зіна.

– Ми з ним щойно звідти. Цуценя абсолютно здорове. До речі, це дівчинка. Ну, діти, як її назвемо? Може, Зіна?

– Ні! – засміялися діти.

– Зіна, це мама!

– Вони схопили цуценя і потягли його до ванної кімнати.

– Таке ось пізнє повернення… – знизав плечима чоловік.

КІНЕЦЬ.