Ліс так і вабив. Особливо в спекотні дні. Прилягти б під берізкою, сховавшись у тіні, слухаючи, як дзижчить джміль, і на галявинах розноситься аромат суниць, уже стиглих, ягід, що тануть у роті.

Дід Кузьма і Федір Матонін сиділи біля невеликої річечки, мізерно втиканої по берегах чагарником.

— Ох і спекотно, – витираючи піт на шиї, – бурчить Кузьма. Його рідкі сиві волосинки прикриті кашкетом, з яким він не розлучався до самої осені. – Чуєш, Федько, жарко кажу.

Федір Матонін із тугою дивився на воду, прикидаючи, коли краще піти на риболовлю, та так, щоб дружина Антоніна не бурчала. Увесь тиждень на роботі, ввечері на городі, і до ночі, ледве ноги волочиш, доберешся до ліжка і радий місцю.

— Чую, Кузьма Іванович, – відгукується Федір,

— Чого там у телевізорі показують зараз? – запитав дід.

— Та коли мені дивитися його? Купили, і стоїть для краси…

— Ну, вже так і нічого? Ти, здається, науку все видивляєшся…

Кузьма повернувся до Федора. – Я ось що хотів сказати, тут баби в нас усі молодяться, кучері крутять, чешуть їх, моду знайшли… а ось буває й так, за роками баба стара, а тілом молодуха.

— А обличчям? – запитує Федір.

— І обличчям молодуха.

— Це як же? Я таких не зустрічав. От Антоніну мою взяти: що за паспортом, що на вигляд – ті ж самі роки.

— А-а-а, ти з нашими бабами не порівнюй, вони секрету не знають.

— А хто знає? – зацікавився Федір. Він узагалі по життю цікавий мужик, хоч і далекий від науки, але інтерес має.

— Тут околиця у нас, це верст десять звідси…

— Та які версти? Давно кілометри, а ти все як в сиву давнину міряєш…

— Нехай так, нехай по-твоєму, – погодився Кузьма. Він уже дев’ятий десяток розміняв, ходить сивий як лунь, стару свою поховавши, і ні до кого більше не прибився. У молодості відомий говорун був, мастак байки розповідати. Та й нині, де що почує, як горошинку, підбере і запам’ятає.

– Так що ж я хотів сказати… про молодуху… а-а-а, ось що: чув я, на околиці, то там баба одна живе, – дід озирнувся і почав говорити тихіше, – кажуть, то як баба ходить, а то як молода… Настею кличуть.

— Це як? – здивувався Федір.

— А ось так, видно знає щось… то йде, спотикається, а то дівкою злягає…

— Тьху, Кузьмо, мало що придумають…

Дід у відповідь на невіру заартачився, брови сиві підняв, дивиться, як яструб, на Федора. – Я тобі кажу: так і є! Люди брехати не будуть! Уже скільки разів бачили… торік перед самою зимою бачили, усе в тій самій куртці ходить розшитій, хустка – ось із такими ж квіточками…

— А сам ти бачив?

— Сам ні. Але поглянути б на цю стареньку в молодому тілі… та ось ноги, ну б їх, прихопило, був би молодшим, збігав би.

— Так там, на околиці, вже нікого не залишилося, роз’їхався народ, туди і машини не їздять, не те що автобуси.

— Не знаю, друже, що чув, про те й кажу.

Удома Антоніна вже розливала молоко по банках.

– От ніяк не встигаю суниці назбирати, – журиться вона, – і звідки в людей стільки часу? Отут би з городом впоратися, грядки прополоти, та полити…

– Федя! Федоре, чуєш, що кажу… – Антоніна, покликала чоловіка.

— Та чув я. Може, на тижні доїдемо до березової балки, там начебто ягоди, то зберу трішки.

Але чекати довго не довелося. У неділю, поки Антоніна ходила до крамниці, та там і затрималася в розмовах із бабами, Федір викотив мотоцикл «їжак» в народі, який був його гордістю, і поїхав на околицю.

Дорогою зустрів діда Кузьму, який бездіяльно вештався селом. Він уже встиг, як сам казав, «горючого» купити, тепер залишилося з ким-небудь розділити радість недільного дня.

— Федько, стій!

– Дід Кузьма показав на «горюче». – Поїхали до мене, поділюся «мікстурою».

— Я ж за кермом.

— І куди зібрався?

— На околицю, – зізнався Федір…

— А-а-а, пройняла тебе моя історія, ось-ось, довідайся, та мені розкажеш…

— Кузьма Іванович, ти не захоплюйся, а то багато одному буде…

— Гаразд, тобі залишу.

Федір, надів шолом і поїхав далі.

Спочатку дорога стерпна, хоч і гравійна, потім з’їхав на степову, з травою, що прибилася.

А ось і ліс, із шелестким листям, немов укритий кожухом смарагдового кольору. Федір згадав про суницю і дістав плетений кошик, ще його батьком зроблений. Мотоцикл заглушив, озирнувся – нікого, значить тут йому і стояти. Пішов від галявини до галявини під спів птахів.

Тим часом Антоніна повернулася з магазину і, не заставши чоловіка, занепокоїлася. Зазвичай каже, якщо кудись їде, а тут мотоцикла немає, будинок на замку. Вона відчинила, залишила на столі дві пишні білі хлібини, та ще хлібину «чорного» і пішла в город. Федора і там не було.

— Може, на річку втік, – подумала вона. Але на її біду, а може на біду Федора, трапився дід Кузьма, який уже встиг спустошити вміст «горючого».

— Кузьма Іванович, ти не з річки часом ідеш? Може мого там бачив…

Кузьма, ще міг стояти на ногах і був при повній пам’яті. Однак розвідника з нього в цей момент не вийшло б. Не подумавши, що такі речі треба в секреті тримати, Кузьма повністю видав Федора.

—- Федько? Та он туди, на околицю поїхав…

— А що йому там робити? – не повірила Антоніна.

— Так це… перевірити треба, як нині в молодому тілі живуть…

— Яке тіло? Ти що таке придумав?

Кузьма у відповідь пригрозив пальцем. – Не бухти. Поїхав Федір перевірити, як баба в молодуху обернеться.

— Ну, зовсім дід Кузьма збожеволів, – вирішила Антоніна і повернулася додому. Але думки про чоловіка не давали спокою. Викотила вона свій велосипед і поїхала на околицю. І що далі від хати, то сильніше підстьобувала думка про молоде тіло. І начебто Федір ні в чому такому не був замішаний… хоча хто його знає… от і хотілося перевірити.

Федір якраз назбирав кошик суниці, зрадівши, що місце тут віддалене від доріг, і ягода росте вільно. А ось і будиночки здалися. Ще коли Федір хлопчиськом був, кипіло тут життя, а нині немає нікого, роз’їхався народ. І тільки два будиночки стоять, у яких життя жевріє. А навколо все бур’яном заросло, тільки кози неподалік пасуться.

Федір примружився, дивлячись проти сонця… спочатку здалося, ввижалося… потім придивився: ну точно жінка білизну розвішує. І жодних старих навколо.

Невже, правий дід Кузьма? От звідки тут, на цій Богом забутій околиці , молодій жінці взятися?

Підійшов ближче, привітався. Жінка молода ще, в ситцевій хустці й у легкій сукні, через яку спостерігається пружне тіло.

Федору в дивину, і їй не в тягар із гостем поговорити. Сміється жіночка, про білизну забула. Він запитав, як звати, а вона у відповідь: – Анастасія.

Федір мало не присів тут же в траву від здогадки, адже Кузьма ім’я баби назвав: Настя. А перед Федором зовсім не стара, а молодуха виходить…

Він і не помітив, як розговорилися, і за часом не знає, скільки минуло. Схаменувся, коли свою Антоніну на велосипеді побачив і мало не скам’янів. Це з якою силою педалі треба крутити, щоб до околиці дістатися…

Втомлена Антоніна кинула велосипед просто в траву, пошукала поглядом, що б важче схопити. – Ось ти яке тіло шукав! – Крикнула вона. Дурень грішний, як у тебе очі ті на білий світ дивляться?!

— Тоня, так я по суницю…. – бурмотів Федір, відступаючи назад.

— А ти, мавка лісова, звідки взялася? – Антоніна вирішила для початку з бабцею молодою розправитися, з чоловіком ще встигне, куди він подінеться…

— Щоо? – не зрозуміла Анастасія, давно розвісивши білизну, і затримавшись на вулиці. – Від мавки чую!

Антоніна, забувши про втому, ніби друге дихання відкрилося, знайшла нарешті важку палицю й кинулася до Анастасії. – Та я з тебе віник зроблю, будеш у мене біля порога стояти, – пригрозила Антоніна, жінці довелося відступити і з криком втекти додому.

— Тонько, ти чого? Кинь! Кинь, кажу! – Федір намагався зупинити дружину.

— А тебе який лісовик сюди привів? – взвизгнула Антоніна. – Чи затишне містечко знайшов, виродку ти отакий…

Федір, ухилившись від палиці, побіг тією ж стежкою в ліс, до мотоцикла. Антоніна не відставала і бігла за ним. Добравшись до свого «залізного коня», завів мотоцикл із першого разу, що було рідкісною удачею, і, газонувши, рвонув із місця.

Антоніні нічого не залишалося, як повернутися до велосипеда. Але на зворотну дорогу сил не було. Вона вела свій безмоторний транспортний засіб і плакала. – Тіла йому захотілося негідник.. а я? я як же?

Федір, проїхавши кілометра два, зупинився. Віддихався, хоч і не на своїх двох, а все-таки серце калатало, ніби в капкан потрапив. – Дурепа, Тонька! – бурчав він, згадуючи непередбачену зустріч із дружиною.

Хотілося зі злості поїхати додому, але вирішив дочекатися. Адже вона, дружина, нехай дурна в цей момент, але ж своя… А свою як кинеш?

І ось плентається дорогою Антоніна, велик веде, ліс уже позаду, а за цим лісом проклята околиця. І хто міг подумати, що на цій забутій околиці ще молоді бабці «водяться»…

— Якщо знову за палицю схопишся, поїду… так і будеш із велосипедом мандрувати, – пообіцяв Федір.

Антоніна, зі злістю витираючи сльози, підійшла до мотоцикла і, схопивши Федора за сорочку, стягнула його, штовхнувши з усієї сили. – Сам крути педалі! – Сказала вона і сіла на мотоцикл, повернувши ключ запалювання.

— Тонько, ти куди? Стій! А я? Стій, дурна баба!

Але Антоніна, додавши газку, мчала, залишивши чоловіка одного на зарослій дорозі.

Федір, надвечір, діставшись на велосипеді додому, застав Антоніну за миттям посуду в літній кухні. Він став у дверях і пальцями пошкрябав по одвірку. – Ну і що тобі в голову стукнуло? Що влаштувала?

— Безсоромний! Зачекай, приїдуть Вітька з Валькою – розповім, як ти по околицях шляєшся.

— А що розкажеш? Ти ж сама не знаєш.

— Не обдурив дід Кузьма, правду про молодуху говорив, – повідомила Антоніна.

Федір рот відкрив від подиву, добре, що стілець поруч стояв, так і присів на нього. – От старий пройдисвіт! Мене збаламутив і тобі наплів. Які молодухи? Ця жінка – донька старої баби Анастасії. І саму її теж Анастасією звуть. До матері приїхала – провідати треба було. А в районі чоловік у неї і двоє діток… ось про те й говорили. А ще, що до матері на попутках їздить…

— А ти чого туди поперся? – запитала Антоніна. – Стоїть такий і ляси з нею точить… а вона ж, зуби скалить… видно давно тебе чекала.

— Що ти несеш? Кажу, з цікавості… цікаво стало, як це бабця молодою може стати… мені про це Кузьма говорив. Ніби як живе на околиці баба стара… а іноді там молода ходить… ну от і вирішив перевірити.

— Перевірив?

— Ну, так кажу ж, донька це її, а людям хіба мало чого привидиться. Чуєш, Тоня, ну годі, хіба я тобі хоч раз із ким… навіть не дивлюся на всі боки… А з Кузьмою розберуся, хоча що з нього взяти, я ж і сам знав, той іще говорун, а все одно купився…

Через три дні Антоніна і Федір помирилися остаточно, пообіцявши не згадувати той випадок. Ось тільки суницю було шкода, так і залишилася розсипаною на околиці. І щоб зовсім уже задобрити Антоніну, пообіцяв у перший же вихідний поїхати разом по ягоду.

— Мамо, ну, скільки можна кути стерегти? – Анастасія, це яка молода, повернулася додому, захекавшись, із хусткою в руках.

— А що там таке? – запитала літня Анастасія Пилипівна.

— Та нічого! Мене мало не побили. Досидишся, приїдуть і спалять тут усе.

— Ой, Боже, а кому ж я потрібна? У мене нічого взяти.

— Мамо, тут же крім Михайленкових більше нікого не залишилося. Або ти сподіваєшся на їхній мотоцикл, на якому їздять за продуктами, і тобі заодно привозять… А як узимку, якщо снігом замете? Ну, пора вже переїхати в район, а то й справді тут скоро одні лісовики житимуть. Ну або хоча б у сусіднє село… туди хоч автобус ходить.

Анастасія заморгала часто, розплакавшись. – Та як же… мені тут все рідненьке, все своє…

— Ох, мамо, а нам з Колею як? Щодня про тебе думаємо… тут уже по всій окрузі чутки пішли про молоде тіло… навигадували чудес, досить їм давати привід…

Анастасія знову зітхнула. – Думати буду, донечко, може, й наважуся. Якби поблизу, а то ж до району далеко.

***

Діда Кузьму Федір підстеріг на березі. І добре, що з того випадку тиждень минув, уся злість на Кузьму випарувалася. Але боржок повернути захотілося.

— Кузьма Іванович, а ти маєш рацію!

— Що там таке? – не зрозумів старий.

— А пам’ятаєш, про стару розказував, що ніби в молоду може обернутися…

— Це яка на околиці?

— Ну так. – Федір присів поруч. – І ось що скажу: зовсім вона не стара…

— Та ти що? Таки справді перетворюється…

— А чого їй перетворюватися? Вона й так гарна!

— Та ну? А років їй скільки?

— А яка тобі різниця? Якщо бабця гарна, то вона завжди молода. Коротше, діду, живе вона одна… і мріє про самотнього дідуся. А ти ж у нас вдівець, але ще той молодець. Тож саме час свататися…

— Та ти що, Федю? Який із мене наречений?

— Кузьма Іванович, ти ще поживеш один і зовсім на лісовика перетворишся, здичавієш… а коли жива душа поруч, то воно веселіше. Я от без своєї запеклої Антоніни й не уявляю, як би жив. Ну, так що, їдемо сватати?

— Ось ти мене приголомшив… поглянути б хоч, – пробурмотів старий.

— Поглянемо. Але май на увазі: ніякого молодого тіла. Ну, якщо тільки молода душа…

***

На початку осені Федір і Антоніна були сватами. А з першими заморозками Анастасія Пилипівна разом з усім скарбом, з курми й козами переїхала до діда Кузьми. Єдина умова в неї була: жодного «горючого». Якщо тільки зрідка. Ну, або чай із малиною.

КІНЕЦЬ.