Василь Іванович ще раз оглянув свій кабінет. Все було так, як він любив: мінімалістично, чисто та організовано. Довгий час його вмовляли перейти до цієї клініки.

Він розумів, що тут умови роботи кращі, зарплата вища, і перспективи для зростання значніші, але все одно залишався вірним якійсь внутрішній надії…

Багато років тому, так давно, що не вистачить пальців, щоб порахувати, його батько привіз його до міста. Хоча Василю завжди здавалося, що вони тут жили давно і що він з’явився на світ тут. Він знав лише те, що мати залишила їх невдовзі після його появи. Але про все послідовно.

Коли він був зовсім маленьким, думки про матір іноді спадали його на думку, але батько завжди вміло ухилявся від розмови, змінюючи тему. Але коли Вася пішов до школи, він помітив, що більшість дітей приводять та забирають мами.

Ось тоді він серйозно замислився. Якби мами не стало, вони б із батьком відвідували її могилу, але Вася не пам’ятав жодного такого візиту.

Майже тиждень він збирався з думками, перш ніж, за недільною вечерею, наважився поставити запитання:

– Тату…

– Так, синку?

– Тату, чому всі мають маму, а в мене її немає? І про капусту можеш більше не казати, я знаю, як з’являються діти.

Іван Сергійович трохи розгубився, а потім повільно відповів:

– Твоя мати… Вона загинула.

Василь замислився.

– Мені здається, що ти щось приховуєш. Ми ніколи не відвідуємо цвинтар, де вона має бути похована, і ніхто її навіть не згадує. От у Кості батька не стало, і вони часто всією сім’єю їздять на його могилу, навіть якщо це далеко.

Іван Сергійович уважно глянув на сина.

– Гаразд, я не був з тобою до кінця відвертий. Твоя мама жива, але вона не з нами, бо поїхала дуже далеко. Ти поки що занадто малий, щоб зрозуміти все. Домовмось: коли тобі виповниться 13 років, то я розповім тобі всю правду.

Вася знав, що якщо батько щось пообіцяє, то він обов’язково це виконає. Іван Сергійович був людиною суворою, а іноді навіть дуже суворою. У Васі було все, чого могла б побажати дитина у його віці, але за кожну провину доводилося відповідати.

Попри все це, він ніколи не забував, що батько обіцяв розповісти йому правду. У день, коли йому виповнилося 13 років, Вася отримав у подарунок найсучаснішу аудіосистему. Але він відклав її вбік і сказав:

– Сьогодні мій день народження. Ти обіцяв розповісти мені про маму.

Іван Сергійович на мить завмер, потім глибоко зітхнув і заговорив:

– Ну що ж, коли це так важливо для тебе… Твоя мати пішла до іншого чоловіка. Вони познайомилися ще до твоєї появи. І щойно вона зміцніла після лікарні, вона одразу втекла. Я не знаю, де вона зараз і що з нею, бо мені це байдуже.

Васю охопила розгубленість. Кілька днів він не міг прийти до тями. Усередині вирував гнів.

“Як так? Вона моя мама! Їй хіба не цікаво, як я живу?” — думки вихром проносилися в голові, сповнюючи його серце люттю.

Він був упевнений, що ненавидить її, і якщо вона колись повернеться, то він не захоче більше мати з нею нічого спільного.

Пройшло багато часу, але спогади про цю розмову залишалися такими ж яскравими, наче все сталося вчора. Це був лише один із безлічі болючих моментів у його житті, але не останній…

До тридцяти років Василь вже був знаменитим хірургом і проводив найскладніші операції, які в його місті були не під силу нікому. У його успіху значну роль відіграв батько, який став для сина не просто наставником, а своєрідною невідступною тінню.

Саме батько тиснув на Василя, коли тому хотілося прогуляти лекції чи відмовитись від закордонного стажування, яке він виграв у конкурсі.

Василь усвідомлював, що без суворого виховання батька він, можливо, ніколи не досяг би тих висот, які йому підкорилися. Однак з настанням успіху прийшло й усвідомлення, що його життя повністю належить роботі. Для нього не існувало поняття “не можу”, було тільки “якщо не я, то хто?”

Однак, попри всі свої професійні навички, Василь виявився безсилим перед простою пневмонією. Три дні він вмовляв батька лягти до лікарні, але той щоразу знаходив важливіші справи. А на третій день, повернувшись додому, Василь знайшов його на підлозі.

Вони відвезли його до кращої лікарні, і Василь був поруч, коли батько прийшов до тями. Батько сказав:

– Мені треба розповісти тобі щось важливе…

– Тобі треба відпочивати, тату, а не розмовляти. Набирайся сил.

– Вася, твоя мати не покинула нас з власної волі. Це я позбавив її батьківських прав і увіз тебе. Вона вийшла за мене не з любові, а тому, що я її змусив.

В нас з’явився ти, але потім вона, набравшись сміливості, вирішила піти, забравши тебе із собою. Я не міг цього допустити. У той момент я був одержимий бажанням знищити її. У мене були гроші, зв’язки, і я досяг свого. Твоя мати була сиротою, вона не мала підтримки. Щоб ти ніколи не дізнався правди, я відвіз тебе до іншого міста.

Василь слухав, не в змозі вимовити жодного слова. Через кілька хвилин він сказав:

– Ти змусив мене ненавидіти її.

Батько кивнув, помовчав і додав:

– Навіть зараз я б хотів, щоб ти її ненавидів, але не хочу горіти в пеклі. У спальні, у тумбочці, є її фотографія та деякі документи.

Василь вибіг із палати, не попрощавшись. Він довго сидів на вулиці, намагаючись переварити почуте. Коли він повернувся, батько вже відійшов на той світ.

За два тижні Василь зібрався і поїхав до того міста, де вони колись жили. Але, дізнався, що мати залишила місто понад десять років тому, і Василь був змушений повернутись.

***
– Василю Івановичу, привезли чоловіка з пораненням.

Василь негайно вирушив до приймального відділення. Чоловік був серйозно поранений. Побачивши Василя, він зосередив на ньому погляд і прошепотів:

– Лікарю, не дайте мені померти. У мене троє дітей, дружина одна не впорається.

Василь посміхнувся:

– Якщо не можна здаватися, значить боротимемося.

Другий лікар скептично похитав головою:

– Та тут нічого рятувати, йому лишилося жити хвилин десять

Василь не став витрачати час на суперечки. Швидко віддаючи розпорядження, він вже за кілька хвилин був у операційній. За словами медсестри, чоловіка, котрий повертався додому пізно ввечері після рейсу, атакували грабіжники, коли він ішов від машини пішки.

Через дві години, завершивши операцію, Василь відступив від столу, відчуваючи втому, але водночас і задоволення. Стан пацієнта значно покращився, і колега, який давав чоловікові лише десять хвилин життя, зізнався:

– Спершу я був проти твого призначення, думав, що це через знайомства. Але тепер розумію, що це було правильне рішення. Ти врятував йому життя, давши другий шанс. Нам усім є чому в тебе повчитися.

Після напруженого дня Василь Іванович, виснажений, але задоволений, прямував до виходу з лікарні. Спустившись у вестибюль, він розписався в журналі і вийшов надвір. Але раптово завмер, як укопаний. Біля входу в клініку він побачив, як охоронець грубо поводиться з літньою жінкою, яка явно потребує допомоги.

– Думаєш, я тобі дам гроші? – із глузуванням спитав охоронець.

Жінка мовчки стояла, опустивши голову, а охоронець продовжував знущатися.

– Купиш собі їжі чи, може, на міцненьке витратиш?

Василь Іванович підійшов до охоронця і спокійно поклав йому руку на плече:
– Негайно повертайся до лікарні. Завтра я доповім начальству про твою поведінку.

Охоронець одразу зник. Василь вклав жінці у руку купюру. Вона підняла на нього очі і тихо сказала:
– Дякую.

Жінка пішла, а до Василя підійшла його колега, лікар-офтальмолог.

– Вона вже давно тут, – зауважила колега.

– Ніхто не знає, звідки вона та хто вона така. Боїться всіх, але здається не п’є.

– Вона мешкає десь у районі, який готують під знесення? – спитав Василь.

– Так, мабуть, у першому будинку. А чому ви цікавитеся?

Василь знизав плечима:
– Думаю, може, їй потрібна допомога.

Колега здивовано подивилася на нього:
– Ви незвичайна людина. Нині нечасто зустрінеш того, хто готовий допомогти незнайомцю.

Василь кинув погляд на молоду жінку, якій було близько тридцяти років, привабливу. Обручки не було.

– Ну, я такий, який є, – відповів він з усмішкою.

Вони попрощалися, і Василь попрямував у бік приватного сектору. Він все одно не міг заснути після роботи. Позаду почулися кроки.

– Чи можна мені з вами? – спитала колега.

Василь посміхнувся:
– Насправді, я був би радий, якби ви пішли зі мною, але не наважувався запропонувати. Звісно, ​​можна. Мене звуть Василь.

– Я знаю. Після сьогоднішньої операції вас знають усі. Я – Інна.

Вони підійшли до невеликого будиночка.
– Здається, тут. Якщо помилилися, шукатимемо далі, – сказав Василь.

– Саме так і вчинимо, – погодилася Інна.

Василь постукав у двері й обережно відкрив її, почувши тихий голос:

– Заходьте.

Вони пройшли через вузький темний коридор і опинилися у світлій, чисто прибраній кімнаті. Все тут було старе, але доглянуте.

Василь оглянув кімнату та жінку, що сиділа на дивані, і раптом завмер.

На стіні висіла фотографія. На ній були зображені його батько, молода жінка та маленька дитина. Василь одразу впізнав цю фотографію – така сама, тільки меншого розміру, була серед речей батька. Він підійшов до стіни, зупинився і, не кліпаючи, дивився на знімок.

Позаду пролунав тихий голос:

– Я довго шукала тебе, але марно. Лише рік тому я тебе змогла знайти. Але не наважувалася підійти, знаючи, що ти можеш мене ненавидіти. Вибач мені. Якщо я заважаю, скажи, і я піду.

Його колега глянула на нього з добротою, але Василь не мав бажання щось пояснювати.

– Настав час збиратися, мамо. Ми повертаємось додому. Перед тим, як батька не стало, він наважився розповісти мені всю правду. Я шукав тебе, але ти вже зникла, кудись поїхала. Виходить поїхала за мною…

– Я теж шукала тебе. І ось нарешті знайшла…

Він узяв її за руку, і вони вийшли зі старого будинку. Василь подивився на Інну.

– Приходьте сьогодні ввечері. Я помітив, що ви виявили інтерес… Ми можемо поділитися всією історією, якщо вам це цікаво.

Інна глибоко зітхнула.
– Цікаво? Це ще м’яко сказано! Якщо ви залишите мені адресу, я обов’язково прийду.

Коли Галина Ігорівна зайшла до квартири, вона раптом зупинилася.

– Знаєш, стільки років минуло, а страх все ще не залишає мене, тільки-но подумаю, що Іван міг би бути тут. Можливо, він був гарною людиною, але поряд зі мною перетворювався на іншого. Якби я могла його полюбити, може, все було б інакше. Але я не змогла, як не намагалася.

– Було б страшніше, якби батько не розповів мені правду.

– Навіть не знаю…

Вони розмовляли дуже довго. Раптом Галина Ігорівна згадала.

– Сину, тобі треба відпочити. Я тихенько посиджу поряд, подивлюся на тебе. Адже ти тільки з нічної зміни. А ввечері твоя красуня прийде.

Вася зніяковіло посміхнувся.
– Вона тобі сподобалася?

– Дуже. Має добрий, чистий погляд. Такі люди не ховають за душею каміння.

Вася заснув, тримаючи мамину руку у своїй. Він завжди мріяв заснути так у дитинстві. Йому добре запам’яталося, як він ховав іграшку під ковдрою, щоб батько не помітив, адже не переносив ніжності.

Вася притискав іграшку до себе, уявляючи, що це мамині руки. Він навіть шепотів собі казки, наче мама розповідала йому їх на ніч.

Перед тим як піти на кухню готувати вечерю, Галина Ігорівна поцілувала сина в маківку. Вася посміхнувся уві сні. Саме про такий материнський поцілунок він мріяв у дитинстві.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.