Крізь товстий шар білого жиру на поверхні якоїсь мутної субстанцію, на мене дивилися свинячі ратиці і вуха, а ще пʼятак! Тобто свиняче рильце! Мене так пересмикнуло, брррр. Я не змогла себе примусити їсти такий холодець у свекрухи.

Галина Степанівна почала мене допитуватися, чому я не їм її холодець.

І тоді я сказала, що холодець має бути ніжним, прозорим, м’яско розібраним, ніяких кісток. Тільки біле м’яско, курятина чи свинина, але м’яско, а не ратиці. Знаєте свинячі, яким свиня, ну, ходить, вибачте.

Ніякого жиру не має бути на поверхні холодчику, він має бути прозорим, як скельце. Саме такий варить моя мама, саме такий варю я, хоча виросла в місті, розумієте?

Якщо не застигає, ми додаємо желатин. Але оце, що я побачила у свекрухи, я таке вперше побачила, чесно. Але в кінці сталося дуже прикре.

— Чому ж ти не їси, доню? — пролунав її насторожений голос. Галина Степанівна насупила брови й підозріло подивилась на мене.

— Я, — почала я, намагаючись знайти слова, щоб не образити її.

— Просто у мене трохи інше уявлення про холодець.

— Інше уявлення? — перепитала свекруха, притискаючи виделку до тарілки з такою силою, що було чути, як метал дряпає скло. — І що ж це за уявлення таке?

Я зітхнула. Ситуація ставала дедалі напруженішою, і я зрозуміла, що мовчати більше не можу.

— Холодець має бути ніжним, прозорим, м’ясо розібраним. Ніяких кісток, ніяких ратиць ну, знаєте, тих самих, якими свиня ну, ходить.

— Я зніяковіла, відчувши, як чоловік легенько штовхає мене ногою під столом.

— То це, виходить, у мене холодець неправильний?

— Галина Степанівна поклала руки на стіл і вперла в мене свій суворий погляд.

— Ні-ні, я цього не казала! Просто в нашій родині, у мами і у мене, холодчик дещо інший, — я зробила паузу, бо помітила, як її губи стиснулися в тонку лінію.

— Ми додаємо трохи желатину, щоб він застигав, але залишався прозорим, як скельце.

— Желатину! — вибухнула вона.

— Холодець із желатином? Та ви хоч розумієте, що це не холодець, а якась, пробачте, міська хімія?

Вона підвелася з-за столу й обійшла мене кругом, наче оцінюючи.

— Ну, а ще що тобі не сподобалося? — запитала вона, показуючи рукою на стіл.

Я зиркнула на страви: миска з солоними огірками, що виглядали якось зморщено; оселедець під шубою, у якій, здається, було більше майонезу, ніж самої риби; величезна тарілка гречаних котлет, які здавалися пересмаженими.

І, звісно, холодець із тими самими ратицями.

— Ну, інші страви, в принципі, нормальні, — спробувала я пом’якшити ситуацію.

— Нормальні? — вона повторила, підкреслюючи кожну літеру.

— Знаєте, дівчино, я цілий день куховарила, щоб догодити вам, а ви сидите тут і вирішуєте, що нормально, а що ні!

Але в кінці сталося дуже прикре. Мама мого чоловіка сказала, щоб він зі мною до неї більше не приїжджав. Мовляв, йому вона завжди рада, майбутнім внукам також. А мене бачити в своєму домі більше не бажає і не запрошує на майбутнє.

Я хотіла щось сказати, але не встигла. Галина Степанівна різко повернулася до мого чоловіка:

— Андрію, я тебе попереджаю. Ти до мене завжди можеш приїжджати. Майбутніх онуків привози, я їм радітиму. Але цю, — вона кивнула в мій бік, — бачити в своєму домі більше не хочу.

В кімнаті запанувала тиша. Андрій мовчки дивився на свою маму, потім на мене. Я відчула, як до очей підступають сльози, але втрималася.

— Мамо, ти зараз серйозно? — тихо запитав Андрій.

— Абсолютно серйозно, — твердо відповіла вона.

Я зрозуміла, що тепер нам потрібно було вирішити, як діяти далі. Спокійно обговорити це? Але чи можна щось змінити після таких слів свекрухи?

Джерело