– Мамочки, прокидаємося, зараз дітки снідати прибудуть, встаємо, встаємо. – Мамочка, встаємо!

Жінка на ліжку не ворухнулася. Марина дивилася на неї зі страхом, бо та, як її привезли, відвернулася до стіни, й більше не поверталася.

А раптом… Але ні, поворухнулася, коли принесли дитину.

– Беріть вашу красуню, ось яка – щокастенька.

-Ні!

-Що? – Дівчинка – медсестричка, була молоденька, вона ще не призвичаїлася до гучних і грубих висловлювань, тому стояла розгублено, тримаючи туго сповиту дитину.

– Винесіть, я не годуватиму.

-Але…

– Оглухла чи що? Винеси.

Жінка легко розвернулась і блиснула синіми, майже, сапфіровими очима на медсестру.

– Та вона сама дитина, – ойкнула Марина. – А давайте, я погодую маленьку? Моя донька вже поїла, а в мене так багато молока, – Марина посміхнулася.

Дівчина охоче простягла їй сповиту дитину. Марина приклала малечу до своїх грудей, і та зацмокала, жадібно, захлинаючись.

-Ну, ну, не поспішай.

– Що це тут таке, – в палату зазирнула літня лікарка, – зовсім з глузду з’їхала? Хто тобі дав цю дитину?

– Та ну що ви, – зніяковіла Марина, – у мене молока багато, а мама її …

Лікарка вихопила у Марини дівчинку, і віддала медсестрі, яка швидко підійшла, бо назрівав скандал.

– Знаю я, все знаю, що ця, – вона кивнула у бік порожнього ліжка, – відмовилася годувати, ми думали, може прокинуться в неї почуття, почує, як плаче дитина, відтане.

– Ні, – похитала вона головою, – втекла, втекла в одному драному халаті, та різних капцях, уявляєш.

– А ми навіть не знаємо хто вона, її вночі привезли, хлопці якісь, чи з танців йшли, а вона каже стоїть біля стовпа, хитається, думали що під мухою.

– Ех! – Сказала вісімнадцять років, – бреше… Їй років п’ятнадцять! Куди поспішають?

– А куди дівчинку?

– У лікарню, потім в будинок малюка, дитячий будинок. Ти не ображайся, що я залаялася. Тобі краще, мила, цього не робити.

– У тебе своє немовля є, гормони ще грають, зараз погодуєш, потім ще – і не захочеш розлучатися. Важко це все, ой як важко. Не треба…

– А прізвищем знаєш яким матуся її представилася? Не знаєш? Нелюбимова, мовляв, Нелюбимова Люба, Любов Нелюбимова! От воно як.

– Думаєте, не правду сказала?

– Ну звісно! Видно сталося щось. Може хлопець покинув? Хто його знає, тому й назвалася так, мовляв, любов пройшла і тепер ось, не любима. Ох дівки, дівки, короткий вік дівочий.

– Ну гаразд, ти це, не сумуй люба, зараз тобі товаришку привезуть.

Лікарка важко встала, і пішла накульгуючи з палати, а Марина… Марина справді мало не розплакалася.

Потім привезли іншу мамочку, і більше про дівчинку Марина, як не намагалася, нічого не дізналася.

Минув час, і Марину поклали в лікарню. Ні, не так! Віку, Маринину доньку поклали в лікарню, а Марина лягла з нею.

– Мамочко, а дівчинка там плаче.

Марина побачила дитину, яка стояла біля вікна палати, а з її темно-синіх очей, що нагадували сапфіри, лилися сльози.

– Маленька, тебе хтось образив?

Маля мовчало, стиснувши зуби.

– Тобі боляче, – запитала Віка, підійшовши, та взявши дівчинку за ручку, але вона висмикнула руку і відвернулася.

– Нелюбимова, ти чого тут стоїш, йди в процедурний, ти що ревеш? Іди…

Марину, як струмом ударило, ледве дочекалася, коли приведуть дівчинку.

– А тебе не Любаша звуть?

– Чомусь вона вирішила, що це та сама дівчинка, і що лікарі їй дали ім’я Люба, таке, яким представилася її мати.

Дівчинка дивилася на Марину на всі очі, а потім тихо прошепотіла, що не Любаша, ні, а… Люба.

– Люба, це одне і теж … Люба і Любаша, Любов, розумієш?

– Дівчинка кивнула.

Незабаром вони вже грали з Вікою на її ліжку, а Марина думала про долю дівчинки.

Вранці вони ходили на процедури, а коли прийшли, дівчинки вже не було, навіть ліжко встигли заправити.

– Дівчинка Люба, де вона?

– Запитала Марина у санітарки.

– З дитбудинку? Так забрали усиновлювачі.

Наступного разу Марина зіткнулася з дівчинкою, коли Вікі було сім років, і вона була у літньому таборі. Марина впізнала її.

– Віка, а ось ця дівчинка, он у синій футболці …

– А, – це Люба Нелюбимова.

– Справді? Дивно, – прошепотіла Марина, вона думала, що дівчинку взяли за дочку, і дали їй друге прізвище.

– А що, мамо?

– Ні, нічого, помилилася.

– Смішне прізвище, правда? – Запитує дочка.

– Прізвище, як прізвище. Ти не потоваришувала з нею?

– Навіщо мені це? Вони з дитбудинку окремо ходять, – знизала плечима донька.

– Вона з дитячого будинку?

– Так, мамо. Та що таке? Ти ж до мене приїхала? Навіщо тобі ця Любка…

…Мамо, ти зможеш сходити зі мною в лікарню, а то Мишко на роботі.

– Звичайно, Віка.

Сидячи в жіночій консультації, та чекаючи, коли її доньку викличуть в кабінет, Марина звернула увагу на молоду пару.

Він такий весь представницький і вона, маленька, тендітна, з копицею чорного волосся, з великим животом, і темно-синіми очима. Він з ніжністю і любов’ю дивиться на неї, Марині здалося, що дівчина спіймала її погляд, тож вона квапливо відвернулася.

– Нечаєва!

Дівчина попрямувала до кабінету, вони майже зіткнулися з Вікою, затримавши один на одній погляд.

– Віка, це ж та дівчинка…

– Яка, мам? – Віка була дратівлива і нервова. Марина не стала її засмучувати, але подумала, що у дівчинки, мабуть, все склалося добре. З Нелюбимової в Нечаєву, усміхнулася Марина.

… У вас хто?

– Дівчинка.

– А у вас?

– Хлопчика обіцяли, я засмутилася, а чоловік сказав, що за дівчинкою потім сходимо. Вас як звати?

– Мене Віка, Вікторія, а вас?

– Мене Любов, Любаша. Може, на ти перейдемо, а то, що ми, так офіційно…

– Давай.

У них і дітки з’явилися в один день. У Віки – дівчинка, Марійка. А у Люби – хлопчик Андрійко.

Дві дівчинки народжені в один день, з такими різними долями, виросли, та зустрілися знову.

– Я у дитячому будинку виросла, скільки не намагалася знайти матір, ні, немає такої. Вона придумала мені прізвище, а може, не вона, може в лікарні. Напевно якась асоціальна.

Знаєш, я довгий час думала, що моєю мамою є одна тітонька, ну вигадала я собі так. Але в неї дочка була, я її ревнувала так до цієї дівчинки …

Я погано пам’ятаю, але я лежала в лікарні, мене тоді мали взяти за дочку, і взяли, але потім повернули… Так ось, вона, ця жінка, здавалася мені рідною.

Я потім її ще бачила, ти мені теж здалася дуже знайомою, ніби все життя я тебе знала – дива.

На виписці з лікарні, коли Марина зустрічала дочку, вона звернула увагу, що зустрічають ще одну … Вона з подивом зрозуміла, що це та синьоока Люба, з якою доля її зводить вже не вперше.

Вона звернула увагу, що дівчина теж побачила її, й посміхнулася. Марина була впевнена, що вона їй усміхнулася, і посміхнулася у відповідь.

Молоді жінки потім зустрічалися, то в дитячій поліклініці, то в крамниці. А потім якось загубилися.

…Бабусю, він такий!

– Ну який? – сміється Марина, милуючись красунею онукою.

– Ти уявляєш, ми народилися в один день, в один місяць, в один рік і тадааам … він теж з нашого міста.

-Та ти що?

– Ага. Коли йому було шість років, вони переїхали, у його тата робота така була, моталися по всій країні, а тепер повернулися.

– Ба, він мене з батьками познайомив.

– Як це? А ми чому не знали про це?

-Ну баааа. Він до нас прийде у неділю.

– А мама знає?

– Ну, я думала, ти скажеш.

– Марія!

– Ну бабусю, будь ласка!

– Добре.

Марина теж прийшла в неділю на зустріч із молодим чоловіком онуки.

– Мама, тато, бабуся, дідусь, це Андрій.

Марина дивилася у темно-сині очі хлопця, та посміхалася. Невдовзі вона зіткнулася з Любашею, коли знайомилися з батьками нареченого.

– Доброго дня, Любаша.

– Доброго дня! Боже, це доля! А я навіть не знаю як вас звуть, придумала собі, що ви моя мама.

– Я годувала тебе грудьми, один раз, коли ти тільки на світ з’явилася.

– Ви її бачили?

– Так, маленька дівчинка, років шістнадцяти, набрехала, що їй вісімнадцять, лікарі вирішили, що вона вигадала собі прізвище.

– То вона не розгульна тітка, яка народила мене не зрозумій від кого?

– Ні, Любаша, мені вона здалася дівчинкою доглянутою, чистою, мабуть, так їй погано було, не суди, пробач її. Мабуть, було кохання, а вона маленька, дурненька, довірилася.

– Та вже я вибачила.

– Я ж постійно зустрічала тебе! Навіть хотіла тебе забрати, але не судилося. Бачу, все ж таки доля зробила тобі подарунок.

– Так, мене під опіку в чотирнадцять років взяли, там я з Сашком познайомилася, довго зустрічалися, мої опікуни та його батьки – добрі знайомі.

Я свекруху мамою зву, вона і є нам мама.

– Ну й добре, Любаша.

– Чому вона так зі мною?

– У мене немає відповідей, дівчинко, але ти вже сама доросла, подивися на неї недолугу, з боку своїх прожитих років.

– Знаєте, а це добре, що ви мене не взяли за дочку. Тоді не було б цього всього, цього весілля, моєї зустрічі з Сашком – все було б інакше.

-Так дівчинко.

З того часу вони вже були великою та дружною родиною.

Тримаючи на руках свою правнучку з темно-синіми очима, Марина згадувала ту, маленьку, розпатлану, озлоблену на весь світ…

Сподіваюся її життя склалося щасливо. А її дочка не зламалася, не здалася, попри все, вона виросла прекрасною людиною.

Народила та виховала прекрасних дітей, тепер ось онука. Дякую тобі, де б ти не була, хто б ти не була, дякую тобі за нашу Любашу, і за нашу маленьку Любочку…

КІНЕЦЬ.