Я повернулася з дачі до міста та зайшла до дочки у гості. Світлана дістала мені каструлю з гречкою, заварила чай. І тут з роботи приходить зять. Світлана дістає йому борщ зі сметаною, витягає з духовки великий стейк з овочами.
Я з ранньої весни до пізньої осені живу на дачі і до міста приїжджаю лише за потребою.
Минулого тижня у середу поїхала до поліклініки, думала швидко все залагодити та повернутися на дачу до 10 ранку – встигнути на автобус. Але, як виявилось, цей автобус скасували.
Вирішила заїхати до дочки. Дуже хотілося їсти, бо ж з вечора минулого дня нічого не їла.
Моя донька Світлана нещодавно пішла в декрет, тепер вона в основному вдома, тільки іноді виходить у найближчий сквер або магазин за продуктами.
Я подзвонила їй: – Свєта, ти вдома?
Можна до тебе зайти?
– Звичайно, приїжджай, – відповіла вона. Приїхала, кажу:
– Дочко, я голодна, з вечора нічого не їла. У тебе є щось поїсти? Дочка дістала каструлю з гречкою, чай заварила.
На столі знайшлися печиво, цукерки, варення.
В цей час з роботи повернувся зять.
Зять працює системним адміністратором у великій компанії, за графіком по 12 годин два через два. Він того дня з нічної зміни повернувся.
Зайшов, зняв верхній одяг, руки помив і подався на кухню.
Привітався і сказав: – Свєта, я як вовк голодний, що в нас поїсти є?
І тут моя дочка, ні візьмися звідки, для нього дістає борщ зі сметаночкою, з духовки витягує стейк великий з овочами, гречку ту ж накладає, але не так як мені.
Дивлюсь і прозріваю: «Нічого собі!
Мамі – чай з печивом і гречка суха, а чоловікові – обід з трьох страв». Мені стало так прикро, словами не передати. Почуття образи захлеснуло мене.
Встала з-за столу, подякувала і пішла до дверей. Світлана, мабуть, навіть не усвідомила, що трапилося.
Увечері вона зателефонувала, і ніби нічого не було, почала обговорювати зі мною варіанти дитячого візка: – Мамо, глянь, тобі більше який подобається?
Я відповіла:
– Мені все одно, вибирай, який хочеш.
– Щось трапилося?
– Запитала вона. І я все, що думаю, висловила: – Так не можна робити з матір’ю! Я себе відчула людиною 2-го гатунку.
Світлана виправдовувалася: – Ти не попередила, що на обід приїдеш, я на тебе не чекала. У мене тільки один стейк був, і я його для чоловіка приготувала. Знала, що він з роботи прийде голодний. Він працював усю ніч, йому треба поїсти нормально.
Він тепер у сім’ї єдиний годувальник на найближчі роки. Може, вона й має рацію в чомусь, але мені від цього не легше.
Прикро до сліз. Рідна дочка зробила таку різницю між мною та своїм чоловіком. Тепер навіть не знаю, коли знову поїду до неї у гості – бажання зовсім нема.
КІНЕЦЬ.