– Квартира наша, які ще спадкоємці? – не соромлячись, напирав Павло на свою тещу Марію Петрівну. – Що ви таке вигадали?

– Квартира поки що моя, Паша, – докірливо глянула на нього Марія Петрівна. – І такою залишиться, поки я не відійду в інший світ. А ти зараз намагаєшся ділити шкуру невбитого ведмедя.

– Так, тому що від вас всього можна очікувати! – накинувся на неї зять зі звинуваченнями. – Я втомився від цих гойдалок.

Марія Петрівна щиро вважала, що дочці та зятю з нею пощастило, у їхні справи не сунеться, живе окремо, грошима допомагає. Ну, золото, а не теща!

Ще й свою квартиру вона колись залишила молодій сім’ї, а сама переїхала у приватний будинок, як тільки вийшла на пенсію.

Зять уже кілька разів натякав на те, що настав час оформити заповіт на житло, але Марія Петрівна бачила чимало прикладів того, як колишні чоловіки відсуджували у дружин частки у квартирах. І тому з оформленням заповіту не поспішала.

А Павло сердився, адже планував відкривати бізнес, і хотів узяти кредит, але без застави, у вигляді майна, йому давати не хотіли.

– Умов свою матір оформити цей заповіт! – Насідав Павло на дружину. – Скільки можна тягнути, а що, як вона заміж вискочить, чи на шахраїв нарветься. Он через одного пенсіонери свої мільйони на когось там переписують! Наслухаєшся цих історій, аж волосся дибки!

– Мама – найрозумніша людина з усіх, кого я знаю, – відповіла чоловікові Світлана. – Припини панікувати, Паша.

– Ну, звісно, ​​ми тут живемо, зареєстровані, комуналку скільки років платимо! – кип’ятився Павло. – А прав власності досі не маємо.

– Знаєш, це принаймні краще, ніж оплачувати орендовану, – спробувала заспокоїти чоловіка Світлана. – І взагалі, що ти панікуєш? Все колись нам і дістанеться.

– Точніше, тобі у спадок, хоча твоя мати обіцяла згадати нас усіх у заповіті. От би глянути на нього хоч одним оком, – зітхнув Павло. – Якщо цей документ взагалі існує.

– Паша, ну що ти мою матір раніше часу ховаєш? – поцікавилась Світлана. – І взагалі, навіщо так поспішати?

– Знайди заповіт твоєї матері! – Зажадав Павло у Світлани.

– Ми маємо переконатися, що вона не збирається передати квартиру комусь іншому.

– Пашо, ну як я його знайду, га? – Поцікавилася в нього дружина.

– У неї в будинку ремонт іде який рік. Там сам дідько ногу зламає, паперів та документів гори.

– Добре, якщо ти не хочеш, я сам займуся цими пошуками, – відповів Павло дружині.

– Тільки потрібен пристойний привід. От почнуться новорічні канікули, й поїдемо. Поживемо у тещі кілька тижнів, цього вистачить, щоб обшукати будинок.

Світлана лише мовчки кивнула. Розмови чоловіка здавались їй не приємними, як і його прагнення оформити квартиру неодмінно на себе. Але в іншому, Павло був людиною не поганою.

Просто йому дуже хотілося стати власником бізнесу, і впертість тещі здавалася зараз єдиною перепоною до досягнення цієї прекрасної мети. Про реальні проблеми Павло навіть не думав.

Світлані ідея з пошуками заповіту не сподобалася настільки, що вона вирішила попередити про це матір. Але Марія Петрівна сприйняла новину з гумором.

– Та гаразд, Пашка вирішив пограти в шукача скарбів? Що ж, я таке теж вмію, даремно, чи що, в бібліотеці дитячі квести та всякі вікторини влаштовувала.

– Мамо, він зовсім збожеволів, – зітхнула Світлана. – Ти б просто показала вже йому цей документ.

– Ні, нехай помучиться наш любитель чужого добра! – пирхнула Марія Петрівна. – Не хвилюйся, доню, я щось придумаю.

– Цього я й боюся, що наші новорічні канікули перетворяться на вашу битву титанів, – зітхнула Світлана. – А відпочити просто не вдасться.

– Ну, припини, виспишся на свіжому повітрі. Я Гоші скажу, щоб він гірку у дворі зробив, а онукам під ялинку куплю ці надувні санчата, хай гуляють сміливо. Обов’язково приїжджайте.

– Почекай, якому Гоші? – Поцікавилася у матері Світлана.

– Брату твоєму троюрідному, він живе в мене третій місяць, роботу в нашому місті знайшов. Золотий хлопець, електрик, з ремонтом допомагає, та доріжки мені чистить, – похвалилася Марія Петрівна. – Та я ж тобі говорила про нього.

– Ой, мам, не пам’ятаю, замоталася, мабуть, – зітхнула Світлана. – Гаразд, приїдемо, наговоримося.

Наближалися новорічні канікули. Павло навіть спеціально взяв на роботі додаткові дні відгулів, щоб якнайбільше часу отримати на пошуки заповіту в будинку тещі.

Цей злощасний папір став його ідеєю фікс, ні про що інше думати чи говорити чоловік не міг. І прибувши в будинок Марії Петрівни, він теж насамперед поцікавився:

– Ну, і де ви зберігаєте свій заповіт? Чи надійно він захищений?

– Звичайно, лежить у безпеці у нотаріуса, а другий екземпляр у мене, – посміхнулася Марія Петрівна. – Гоша обіцяє для нього спеціальний сейф зробити. А на що мені? Тузик ворота охороняє, злодіїв відганяє. А мої волевиявлення мало кого зацікавлять.

– Що ще за Гоша? – здійнявся Павло. – Чому я вперше про нього чую?

– На роботі він зараз, завтра побачитеся, – пояснила Марія Петрівна. – Чого ти злякався?

– А ви чули, що зараз, взимку, підвищилася небезпека пожеж? – Раптом поцікавився у тещі Павло. – Потрібно неодмінно оглянути будинок, перевірити проводку, щоб унеможливити небезпеку. Завтра цим і займуся, на горище полізу.

Марія Петрівна лише знизала плечима, не зважаючи на дивні ідеї зятя. А той з підозрою спостерігав за нею, чи випадково не видасть теща місце, де зберігає заповіт.

Але Марія Петрівна зробила кам’яне обличчя, якому позаздрили б професійні гравці в покер, і з усмішкою Джоконди вирушила місити тісто на святкові пироги.

Другого дня Павло використав усі способи, щоб відправити тещу з дому. Він зажадав екзотичні страви до столу, сподіваючись, що в холодильнику для них не знайдеться продуктів.

Потім влаштував протяг, провітривши так, що всі здригнулися. Вимагав замінити постіль у їхній кімнаті – вважав її недостатньо свіжою, а сам у цей час судомно шукав заповіт.

Але будинок був старий і великий, колись він належав батькам Марії Петрівни, і знайти в ньому щось, навіть для самої господині, не завжди було посильним завданням.

Якоїсь миті, коли Павло захоплено копався в коробках з документами на горищі, за його спиною пролунало покашлювання.

– Чого вам усім треба, не заважайте! – гаркнув зять Марії Петрівни.

– Допомога потрібна? – пролунав з-за спини Павла соковитий бас. – Я – Гоша, племінник господині, двоюрідний брат твоєї дружини.

– І що, в гості зайшов? Так мені балакати ніколи! – буркнув Павло.

– Ні, я вже три місяці у Марії Петрівни живу, – відповів Гоша. – За допомогу у господарстві. А ти чого в документах порпаєшся?

– Загубив щось, чи просто так? А може, генеалогічне дерево встановлюєш, це зараз модно. Я можу розповісти про свою рідню.

– Як цікаво, – скривився Павло, наче він проковтнув цілий лимон.

Він потай оглянув потенційного конкурента на спадщину, той виглядав простакуватим добряком, і взагалі наївним селюком. Але Павлу з його параноєю, відразу здалося, що зовнішність оманлива, він спустився з горища, і незадоволено пройшов до тещі на кухню.

– Це що ще за Гоша? – обурився зять. – Невже не можна було нас про допомогу попросити?

– А що такого, ми рідні. І його батькові, братові моєму, половина цього будинку по праву належала. Просто він на мою користь від спадщини відмовився, – посміхнулася Марія Петрівна.

– А тепер Гоша у домі діда свого живе. І мені допомагає, сніг чистить, листя згрібає. Проводку он стару всю на нову поміняв.

– Ну ви ще йому цей дім відпишіть! – гаркнув Павло. – Як подяка за допомогу.

– А тобі, Пашо, яка різниця, кому і що я відпишу? – поцікавилася єхидно Марія Петрівна. – Ти спадщиною своїх батьків так цікавився б, як моїм майном.

– Та просто не хочеться, щоб ви стали жертвою шахраїв, – поспішив виправдатися зять.

Весь наступний тиждень він провів у марних пошуках заповіту, доводив дружину докорами й тим, що вона не хоче допомагати. Пересварився з тещею і Гошею, що потрапили під гарячу руку.

Потрібний папір усе не знаходився, Павло вже сів читати детективні романи з домашньої бібліотеки тещі, сподіваючись знайти в них підказку до розгадки таємниці заповіту, але й там нічого не знайшов.

Марія Петрівна потішалася над зятем, бачачи його марні спроби дізнатися про її секрети, але навіть не намагалася полегшити його пошуки. І навіть почала натякати на те, що зять із дочкою у неї загостювалися.

– Паша, тебе що, звільнили? – поцікавилася Марія Петрівна. – Аж надто довгі канікули. Втомилася я на такий натовп готувати, та білизну тобі щодня перестилати. Не в готелі живеш! Погостили, час і честь знати.

– Та ми скоро поїдемо, – пообіцяв Павло, – ви зачекайте ще кілька днів.

– Гаразд, – усміхнулася Марія Петрівна. – Розумію, скучили, зазвичай ви мене візитами-то не балуєте.

Зять почервонів і відвернувся, йому б і зараз не спало на думку їхати до тещі на два тижні, якби не триклятий заповіт.

Він уже голову зламав над тим, як би його все ж таки виявити, і нарешті в одній із книг знайшов спосіб, який вважав дуже вдалим. Павло вирішив влаштувати пожежу, справедливо зваживши, що документи теща почне рятувати першими.

Він почекав, поки Гоша піде на добове чергування на своїй електричній підстанції, а дружина з тещею та дітьми опиняться у дворі.

Потім просочив якісь старі ганчірки в гасі, кинув їх у таз і підпалив. Павло збирався зробити пожежу контрольованою, але невдовзі вогонь уже лизав фіранки, та підбирався до дверей.

Теща, побачивши язики полум’я з двору, прибігла з вогнегасником, і залила все піною, попередньо вимкнувши електрику в будинку. А Світлана ще й облила свого нещасного чоловіка відром крижаної колодязної води.

Мокрий і жалюгідний, наковтавшись диму, Павло прошепотів:
– Маріє Петрівно, рятуйте документи! – а потім зомлів.

Сяк-так жінки привели його до тями, та викликали «Швидку». Кімнату вони провітрили, світло ввімкнули, а Павло до прибуття медиків цілком прийшов до тями, і їхати до лікарні відмовився. Він лежав у ліжку, дивився на тещу, що простягала йому склянку з морсом, і слабким голосом спитав:

– Ви це все спеціально, так? Немає жодного заповіту? І ніколи не було?

– Чому ж? Він написаний, хочеш почитати? – поцікавилася Марія Петрівна. – Так я покажу, невелика таємниця.

Вона принесла в кімнату складений документ у целофановому файлі, і простягла зятю, той розкрив лист і почав читати. А потім увесь затрусився від обурення.

До Павла відразу повернулися і голос, і здатність бігати. Він схопився з ліжка і, височіючи над тещею, почав на неї кричати про те, що він думає з приводу вказаних спадкоємців.

– Господи, я мало не спалив будинок через цей папірець! Два тижні пилом дихав, мало не сконав тут від нудьги! А все одержує ось цей ось племінник? Ви навіть рідних онуків вирішили залишити без спадщини?

– Паша, ти чого кричиш? – увірвалася до кімнати Світлана. – Прочитав заповіт? Полегшало тобі?

– Ага, зараз, – продовжував реготати Павло. – Все, можеш речі пакувати. Мати твоя остаточно збожеволіла, і все своє майно передає цьому Гоші.

– Та не може такого бути! – схопила папірець Світлана. – Мамо, щось цей документ взагалі виглядає дивно.

– Звичайно, мені ж цей заповіт донька сусідки за п’ять хвилин на комп’ютері приготувала, майже й не відрізниш, – розреготалася Марія Петрівна.

– Тільки твій чоловік з його жагою до моєї квартири, міг повірити в те, що ця липа – оригінал документа. Він і заповіту в житті своєму жодного разу не бачив, а туди ж, на пошуки рушив. Ну справжній Пуаро!

– Розумом я вже з вами рушив, Маріє Петрівно, – зітхнув її зять. – Але за науку дякую. Таке щеплення від жадібності мені ще ніхто не робив. Надовго запам’ятаються ці пошуки заповіту.

– Ну ось, весело провів канікули, а в місті б все в комп’ютер грав, – розсміялася його теща. – До речі, на бізнес твій скільки там грошей треба? Чого в кредити влазити, спитай у борг, і я дам. До лихварів йти необов’язково.

Більше у родині Марії Петрівни питання дарування квартири та заповітів не порушується. Щеплення від жадібності подіяло на всіх.

Павло отримав від тещі безвідсотковий кредит, звільнився, та розвиває свою справу, а Світлана просто рада, що між її чоловіком та матір’ю нарешті панує порозуміння.

КІНЕЦЬ.