– Аліна, нас запросили на базу відпочинку в гори. Єгор із дружиною вирішили відзначити там дні народження, у них же одного дня. У суботу вранці поїдемо, у неділю додому. Ти як, згодна?

– Чому б не поїхати. Давно ніде не були, а там природа, чисте повітря. Я з радістю.

– Ну і добре. Скажу тоді, що ми точно будемо.

Аліна та Євген разом були близько року. Все йшло до весілля. Аліна знала всіх його друзів. Їх запрошували на всі свята, і Аліна добре спілкувалася із дружинами друзів.

Компанія пристойна, їй було зручно з ними. Зі своїми подругами вона бачилася рідше, ніж із друзями Євгена. Свою однокімнатну квартиру Аліна здавала, а сама перебралася до двокімнатної квартири нареченого.

З його батьками була в добрих стосунках, вони не раз натякали, що настав час уже оформити стосунки. Вирішили, що наступного року, влітку, влаштують весілля.

А поки що треба накопичити грошей, щоб вистачило і на святкування, і на відпочинок після весілля, так званий медовий місяць. І ось вони приїхали на базу відпочинку.

Дерев’яні будиночки, річка, багато зелені та дерев. Аліна була у захваті. Розмістилися в кімнаті, розклали речі та пішли до друзів. Дехто ще не приїхав, до святкової вечері залишалося кілька годин.

Аліна допомагала готувати, накривати на стіл. Її це анітрохи не напружувало, і навіть подобалося. Подумки вона уявляла, як у майбутньому вони теж запрошуватимуть друзів на різні свята.

У великій альтанці стояв довгий дерев’яний стіл, лави, чоловіки смажили шашлик, рибу, дівчата нарізали овочі, фрукти, голосно грала музика. Майже всі зібралися. Сіли за стіл, почали говорити тости.

І тут приїхав Роман, найкращий друг іменинника. Він був із якоюсь дівчиною. Вони сіли за стіл, і поводилися розкуто й вільно. Гості вдавали, що все нормально. Одна Аліна не могла збагнути, що відбувається.

– Євгене, а де дружина Романа? Хто ця дівчина? – тихенько спитала вона нареченого.
– Та яка тобі різниця? Їж мовчки.

Аліна здивовано глянула на Євгена. Що це за відповідь?! Що таке вона запитала? Гості галасливо розмовляли, їли, пили, всім було весело.

Роман з дівчиною поводилися, як пара. Вона обіймала його при всіх, він гладив її волосся. Невже розлучився з Анею, дружиною?

Аліна бачила її один раз на чиємусь дні народження. Скромна, мила. Але якась сумна. Євген казав, що у них хвора дитина, тому Аня рідко кудись ходить. Подробиць Аліна не знала. Але дівчина їй сподобалася.

Почалися танці. Роман з дівчиною витанцьовували найбільше. Аліні було неприємно дивитися на них. Занадто нагарні якісь.

Дівчина була у короткій спідниці, яка при русі задиралася. Виглядало це не дуже пристойно. Аліна підійшла до дружини Єгора і спитала, хто ця дівчина.

– Алін… Там така справа… Коротше, краще не лізти. Роман сам знає, що робить. Пішли танцювати!

Аліна зрозуміла, що ця тема є неприємною для друзів Євгена. Але її це турбувало. Невже в їхній компанії вважається нормою, бувши одруженим, приходити в гості з іншою дівчиною?

– Алінко, чого сумуєш? Подати келих?
– Євген був добряче напідпитку, йому було весело.

– Женю, посидьмо біля річки, голова болить від галасу.
– Ну ходімо, тільки недовго. Скоро торт буде. Обіцяли щось дуже смачне та гарне…

Вони відійшли якомога далі від гучної компанії. Аліна сіла на лаву, яку вдало поставили на березі, можна милуватися річкою.

– Євгене, то хто ця дівчина з Романом? Його коханка?
– Ну, що ти пристала? Так, це його коханка, задоволена?

– А чому він не з дружиною? Як це можна?

– Та тому, що дружина вдома, сидить із хворою дитиною. У нього дцп, розумієш? Роману важко там перебувати. Дитина не ходить, не розмовляє, вся скручена. Дружина і вдень, і вночі з ним. А що Роману залишається робити? Ніякого особистого життя. Ось він і завів собі дівчину.

Аліна була вражена. Дружина, значить, цілодобово з дитиною, а він тут з дівчиною розважається?
– А дружина знає про це?

– Не знаю. Ми мовчимо, звісно. Це не наша справа. Не дай Боже хвору дитину мати. Романа можна зрозуміти.

– А про Аню подумав хтось? Як їй важко самій впоратися з дитиною? Поки він тут розважається, веселиться, вона без сну і відпочинку… Це жорстоко, ти не знаходиш?

– Ну, а що вдієш? Кинути їх він не може, Роман не негідник. Заробляє добре, оплачує всі ліки, реабілітації чи що там роблять. Доглядальниця приходить іноді ненадовго, але переважно Аня займається дитиною, не довіряє чужим. Що ж йому тепер не жити теж? Це хрест Ані, вона ж народила хворого.

– І взагалі, ти давно її бачила? Вона виглядає не дуже, не стежить за собою, погладшала, не доглянута така. Не дивно, що Романа тягне на молоду та гарну!

– Ти у своєму розумі? Вони батьки, обидва! І вона теж жива людина, а не робот! І вона не винна, що у дитини таке захворювання, як її звинувачувати можна? Це горе! На все життя!

– Аліна, заспокойся! Тебе як це стосується? У нас, сподіваюся, все буде добре, і мені не доведеться шукати дівчину на стороні! – Євген голосно засміявся.

– А якщо, не дай Боже, щось трапиться з нашою дитиною, від цього ніхто не застрахований. Що ж тоді? Чи реально знайдеш собі іншу?

– Сплюнь! Не треба нам хворих дітей! Я цього не винесу! Досить про це! Пішли до гостей!

Євген різко схопив Аліну за руку і потяг за собою. Вона висмикнула руку.

– Відпусти, боляче! Знаєш, я розчарована у тобі! Немов очі розплющились… І, я боюся виходити за тебе заміж! Ненадійний ти. І твої погляди мені не подобаються.

– Я правду сказав! Не кожний чоловік залишиться у сім’ї, де дитина хвора! І я в тому числі! Життя одне, навіщо мучитися?

– Я щиро бажаю, щоб у твоєї майбутньої дружини не народилася хвора дитина, інакше вона сама все життя тягтиме її! Я на таксі зараз поїду, зберу речі та з’їду з твоєї квартири та з твого життя! Все моє кохання зникло! Залишайся зі своїми друзями та поглядами!

– Аліна, ти у своєму розумі? Через якусь хвору дитину тут цирк влаштувала!
– Ключі я в сусідки залишу! І не турбуй мене більше!

– Та пішла ти! Багато на себе береш!

Аліна поїхала. Її квартира стояла порожня, вона шукала нових квартирантів, на щастя на той момент охочих не було. Забрала речі з квартири Євгена і поїхала до себе.

Минуло п’ять років. Аліна сиділа з сином у коридорі дитячої поліклініки, чекаючи на педіатра. Матвій пішов у дитячий садок і часто хворів, звичайна адаптація.

Чотири роки тому вона вийшла заміж за колегу, народився син. Вони мали дружну, щасливу сім’ю. Раптом побачила Євгена.

Він вів за руку маленьку дівчинку приблизно два роки. Аліна помітила, що дівчинка не мала до ліктя лівої руки. Він сів поруч із Аліною і посадив дівчинку на лаву.

– Євгене, привіт! – Аліна зрозуміла, що він не побачив, із ким сів поруч. Вся його увага була прикута до дівчинки.

– Аліна?! Привіт! Син твій? – він кивнув на Матвія, який спокійно сидів поруч.
– Так, мій син. А це твоя донька?

– Так. Прихворіла ось, прийшли на огляд.

І вони обоє замовкли. Виникла незручна пауза.

– Знаю, що ти хочеш сказати… Так, моя дочка-інвалід. Народилася такою. Дружина принципово не ходила на УЗД, боялася опромінення, ми після пологів тільки побачили, що немає ручки.

– І що, ти не покинув дружину? Пам’ятаєш, ти казав, що в тебе ніколи не буде хворих дітей.

– Дружина покинула мене. Злякалася, що дитина така… Я один її виховую. Мама допомагає, звісно. А я ніколи не відмовлюся від дочки. Вона моє життя!

– Євгене, я рада, що ти поряд із донькою… Нам час уже заходити…

Коли Аліна вийшла з кабінету, Євгена вже не було. Їй було радісно знати, що Євген насправді виявився нормальною людиною і не відмовився від дочки.

Вона пам’ятала все, що він тоді казав. Звичайно ж це не те ж саме, мати дуже хвору дитину, як у родині Романа. Проте. Він поруч із дівчинкою і все в них буде добре!

А життя часто буває непередбачуваним, і ніколи не треба говорити «ніколи», ніхто ні від чого не застрахований.

КІНЕЦЬ.