Сергій вимкнув комп’ютер і розвалився на кріслі. Усе! Робочий день закінчився! Після тривалих вихідних, робота якось не дуже просувалася. Скоро здавати проєкт, а там ще кінь не валявся. Треба б, звісно, затриматися, але сьогодні старий Новий рік. Яка робота?

Сергій зітхнув, махнув рукою і потягнувся до телефону.

— Ганнусю, – ніжним голосом проворкував Сергій, – Може, романтичну вечерю? Старий Новий рік, відсвяткуємо у вузькому романтичному колі. Ігристе, свічки і таке інше.

— Ні, – без затримки відповіла Аня, – Я зайнята. Не дзвони мені більше.

Хлопець насупився. Такого він не очікував. Звичайно, було прикро, але пережити можна. Він порився в телефонній книзі й набрав наступний номер.

— Оленко, привіт! – радісно вигукнув він. – Дуже скучив. Відірвемося сьогодні не по-дитячому?

— Ні, любий. Я заміж виходжу. Треба було раніше відриватися, – засміялася дівчина і відключила телефон.

Сергій засмутився. Залишатися одному в цей вечір зовсім не входило в його плани. Він не втрачав надії. Але його зусилля не приносили позитивного результату. Він поспіхом набирав номери знайомих дівчат, скрізь чув відмову.

Сергій не витримав. Його погляд зупинився на останньому номері.

“Яна. Хто така?” – розмірковував Сергій. – “Щось не пам’ятаю. Хоча, яка різниця. Може вона мене й пам’ятає?”

Сергій махнув рукою і набрав номер.

— Яна? Це Сергій. З прийдешнім старим Новим роком! Може, побачимося?

— Який Сергій? – Почувся тихий голос.

— Як який? Ти не впізнаєш мене?

– Почав хвилюватися хлопець. – Тимченко Сергій.

— Ой, Сергію, – дуже зраділа Яна, – Давай. Просто зараз можеш під’їхати до мене? Я адресу скину. Постарайся швидше. – Яна тараторила. Сергій не міг вставити ні слівця, – Нічого не треба. Я тебе нагодую. Дуже чекаю.

Сергій був ошелешений. Хоч би як він намагався згадати дівчину, образ її не вимальовувався. Хлопець махнув рукою, купив дорогою напої, квіти і рвонув за вказаною адресою.

У напівтемному під’їзді він забарився. Двері відчинилися раптово, вискочила невисока дівчина.

— Сергію?

Хлопець кивнув.

— Їжа на плиті. Кавоварку не вмикай, вона зламана. Я скоро. Сергійка вклади о дев’ятій. Я його нагодувала. Але якщо заплаче – увімкни мультики. Мені дзвонити марно, Сергій перед твоїм приходом втопив телефон в унітазі. Не маленькі. Впораєтеся.

Яна зникла. Сергій розгубився. Він стояв біля відчинених дверей і нічого не розумів.

— Заходь. Двері треба закрити. Дме.

Хлопець здригнувся і обернувся на голос. У отворі стояв білявий хлопчина років семи. Сергій нерішуче зайшов у квартиру.

— Мене Сергій звати, – представився хлопчина, – А тебе як?

— Теж Сергій. Тезки значить. – Хлопець зітхнув.

“Що робити?» – Думав він. – “Кинути дитину, якось не добре. Яну не розгледів. А може це мій син? Хлопчику років сім. Значить зачатий він був, коли мені було двадцять три. Серйозних стосунків у мене не було в той час, та й зараз немає. З чужою людиною навряд чи вона залишить дитину. Назвала на честь мене. Виходить, я батько. Нічого собі подаруночок на старий Новий рік.”

Сергій вирішив залишитися. Досвід із дітьми в нього був, двоє молодших братів не давали йому розслабитися. Хлопець пограв трохи з малюком, разом попили чаю, перед сном прочитав казку. Хлопчисько йому сподобався. Тямущий. Тезка заснув швидко, а поруч із ним і Сергій задрімав.

— Сергію, прокидайся, йдемо на кухню. – Яна тихенько трясла його за плече. – Скоро дванадцята. Старий Новий рік зустрінемо. Вип’ємо.

Сергій зайшов на кухню й уважно почав розглядати Яну. Він її не впізнавав. Його це почало хвилювати.

— Так! – Сергій вирішив почати розмову першим. – Що це мій син, я вже зрозумів. Але чому ти мені не сказала? Я, як батько, зобов’язаний був дізнатися першим. А так, після стількох років, ти нічого не пояснивши, зриваєшся кудись. Це, м’яко кажучи, дуже непорядно.

Яна стояла, витріщивши очі. Потім, трохи оговтавшись, закрила рот долонькою і засміялася. Дівчина заливалася сміхом, плечі її тряслися, на очах виступили сльози. Вона не могла заспокоїтися і тільки махала рукою. Сергій ошелешено дивився на неї. Він заплутався.

— Та хто ти така? Якщо він не син, чому ти залишила його зі мною? Ти ж мати! Хто ти?

Яна почала трохи заспокоюватися, присіла на стілець.

— Сергію, – крізь сміх, спробувала пояснити йому Яна, – У твого батька був двоюрідний брат Матвій. Пам’ятаєш такого?

Хлопець кивнув.

— Ви ще до нас приїжджали в гості, – продовжила Яна, – Ми з тобою на риболовлю разом бігали. Пам’ятаєш? Я як у Київ переїхала, два роки тому, дзвонила тобі. Ти був зайнятий. Обіцяв передзвонити. Так і пропав. Тільки зараз з’явився.

Сергій придивився уважніше.

— Янка? – Упізнав він її.

– Як ти виросла! А я, дурень, нафантазував собі, Бог знає що. Як батьки?

— А ти, що нічого не знаєш?

– Зніяковіла Яна.

– Чоловік, мама й тато потрапили в аварію.

– Яна посумувала.

– Одні ми з Сергійком залишилися. Ось до рідні ближче й переїхали. Твої батьки допомогли мені купити цю квартиру. Брати твої заїжджають іноді. Ти що з ними взагалі не спілкуєшся?

– Потім перевела розмову. – Я манікюр роблю. Клієнтка попросила, вона завтра їде. Гроші дуже потрібні, а тут твій дзвінок. Я дуже зраділа. Сина ні з ким було залишити. Я думала, ти в курсі.

Сергію стало соромно. Справді, до батьків він заїжджає дуже рідко. Сергій не міг пригадати, коли дзвонив їм востаннє. Брати зовсім не цікавили його. Весь його час зайнятий роботою і дівчатами.

Сергій брів засніженою столицею.

«Як я живу?» – Міркував він. – “Щось загубився я в цьому житті. Одні дівчата на умі. У сестри, хоч і далекої, горе. Одна поневіряється. Племінника тягне. А я навіть не знав, що вона поруч. Та я взагалі нічого не знав. Чи не хотів знати?”

Сергій дістав телефон.

— Мамо, я дуже тебе люблю. І тата дуже люблю. – Тихо вимовив він. – Як хлопчаки? Ви вибачте мене, будь ласка. Ви мені дуже потрібні. Увечері заїду, поговоримо. Ночувати у вас залишуся.

КІНЕЦЬ.