Софія Володимирівна завжди відчувала відповідальність за життя своєї дочки й онука, навіть попри те, що доньці було вже п’ятдесят два, а онуку тридцять.

Вона присвятила себе вихованню Наді: водила її на гуртки, наймала репетиторів, щоб забезпечити найкраще майбутнє. Софія завжди тримала все під контролем. Надя вступила до інституту відразу після школи, але варто було батькам виїхати у відрядження, як усе пішло не за планом.

Замість того, щоб мати підібрала для доньки вигідну партію, Надя вийшла заміж за приїжджого. Софія досі вважала цей шлюб помилкою, незважаючи на те, що він тривав понад тридцять років. Проте, коли справа дійшла до долі онука Андрія, вона вирішила не повторювати помилок і взяла його життя під свій контроль.

З дитинства Андрій перебував під пильним наглядом бабусі: гуртки, навчання, батьківські збори – усе це було її турботою. Вона обирала найкращих репетиторів, особисто перевіряючи їхню компетентність. Після закінчення інституту Софія допомогла йому знайти роботу у престижній компанії.

– Сам би він не впорався, він же дитина! – казала вона.

Проте з часом Андрій почав уникати бабусю. Він сам знайшов нову роботу, не повідомивши про це, і відповідав на дзвінки неохоче. Софія дуже хвилювалася, особливо через те, що в онука досі не було нареченої.

Одного дня вона зустріла свою подругу Зою, у якої була внучка Наташа. Тоді у Софії виникла ідея.

– Треба познайомити твою Наташу з моїм Андрієм, – запропонувала вона.

– Давай, приходь завтра до мене на чай, усе обговоримо, – відповіла Зоя.

Софія Володимирівна ретельно готувалася до зустрічі. Вранці вона одягла найкращу сукню, купила торт і вирушила в гості. Зоя також підготувалася: стіл був накритий, але частування не вражало, тому Софія тихо визнала, що її торт був кращим.

– Андрію тридцять, кажеш? – спитала Зоя, розрізаючи торт.

– Так, і він не служив, але зі здоров’ям усе гаразд, – відповіла Софія. – А твоя внучка мала когось?

– Ні, – сказала Зоя. – Вона дуже гарна, але весь час була зайнята навчанням, а тепер працює й пізно повертається додому.

Зоя показала фотографії Наташі, яка дійсно виявилася дуже красивою дівчиною. Подруги вирішили організувати для молодих зустріч. Софія пішла додому з кількома фотографіями, щоб показати онуку.

Андрій, хоч і не був у захваті, погодився, адже бабусі відмовити було неможливо. Наташі також не залишили вибору. Місце й час зустрічі були визначені, і Андрій вирушив на «побачення», навмисно одягнувши старі джинси й футболку, аби справити якомога гірше враження.

У кафе він побачив гарну дівчину, що сиділа за сусіднім столиком.

– Може, це вона? – подумав Андрій, але вирішив, що навряд чи Наташа прийшла б у рваних джинсах.

Дівчина також чекала на когось. Андрій вирішив підійти.

– У вас місце вільне? – запитав він.

– Я чекаю людину, але, здається, він не прийде, – відповіла вона.

– А я теж когось чекаю, – усміхнувся Андрій. – Можна я посиджу з вами? Бабуся знайшла мені наречену, хоче, щоб я з нею зустрівся. Якщо вона побачить, що я не сам, то піде.

Дівчина засміялася.

– Моя бабуся зробила те саме! Я прийшла сюди, щоб побачитися з її обранцем.

– А ти не Наташа? – несподівано спитав Андрій.

Вони розсміялися, зрозумівши, що саме їх обох хотіли познайомити. Ця зустріч виявилася не такою вже й поганою. Через три місяці Андрій і Наташа одружилися, здійснивши мрію своїх бабусь.

КІНЕЦЬ.