Катерина ходила біля вітрин і їла їжу – очима. Уявляла собі, на що вистачить грошей у її худому гаманці. Замість трьох підробітків у неї залишився один.

А від накопичених грошей після маминих похоронів не залишилося взагалі нічого … І залишилася вона одна. Заміжня ніколи не була. Спочатку вчилася на бухгалтера, потім покинула.

Взагалі-то Катерина терпіти не могла цифри. Але тато наполіг на той час. Мовляв, потрібна професія – без грошей не залишишся.

– Мені подобається доглядати за кимось. Щоб людині легше ставало. Підбадьорювати та таке інше! – несміливо казала батькові маленька Катерина.

– Лікарем, чи що? Воно добре. Лікарів поважають, – відповів батько.

– Ні, сестрою милосердя. А, тату? – запитала дівчина.
– Нічого не розумію. Медсестрою, чи що? – запитав батько.

– Ну, майже. Тільки щоб ще й доглядати інших.

– Це як? Доглядальницею? Санітаркою? Ти зовсім з розуму зійшла? Дурниці якісь! Професія має бути престижною! Дурненька ти. І мали рацію люди, зовсім ти в мене не від світу цього.

Котів всяких підбирала, в коробку складала. Лапка відірвана – ох, ах. За ящіркою бігла, пробувала хвіст назад приробити. Катерино! Людина повинна прагнути бути кращою, першою, великою! Згадай Наполеона! – ходив туди сюди по кімнаті батько.

Катерина отямилася. Чесно намагалася вчитися на бухгалтера. Цифри їй снилися вночі. Літали навколо. Катерина прокидалась у холодному поті.

Їй хотілося сказати батькові, що Наполеонами можуть бути не всі. І найкращою і першою теж не хочеться їй – не зможе – не боєць. Просто жити. Допомагати комусь. Їй чомусь подобалося це.

Коли хворіла бабуся, саме маленька Катерина найбільше намагалася бути поруч. Тітка морщилася, відходила від бабусі, кривилася і шепотіла, що пахне погано.

Катерина не розуміла – як це, погано? Це ж бабуся! Її руки завжди пахли булочками, травою, медом. Просто зараз вона хворіє. Треба частіше говорити їй щось хороше. Перевдягати її. Міняти ліжко.

Катерина сиділа поряд з бабусею. Читала їй казки. Протирала лоба. І просила дорослих дозволити їй випрати щось, допомогти. Вона вже може!

Коли бабуся померла, всі довкола бігали та плакали. Тітка в напівнепритомності лежала, говорячи: «Винесли б її швидше. Боюсь покійників!»

Катерина тихенько прослизнула до кімнати. Бабуся наче спала. Катерина притулилася щокою до її руки. І заплакала.
– Доню! Злякалася? – забіг у кімнату батько.

– Ні, тату. Я плачу тому, що мені буде погано без бабусі та нам усім. А їй зараз добре. У неї більше нічого не болить, і вона там, де так гарно, – зітхнула Катерина.

– Ти чого кажеш таке? Де гарно? Захворіла? – батько нахилився до неї, не розуміючи.

Катерина хотіла йому розповісти, що пригорнувшись до бабусиної руки, вона побачила малюнок: молода бабуся йде дорогою, вздовж якої ростуть казкові квіти. Все залито золотистим світлом. А на пагорбі стоїть великий будинок. І Катерина почула бабусині слова: «Ну, от і все, рідненька. Я повертаюся додому. Не плач, сонечко!».

Але дівчинка промовчала. Побоявшись, що засмутить тата своїми вигадками. І вона чесно потім намагалася вчитися на бухгалтера, але незабаром кинула навчання.

По-перше, тому, що було відчуття, що вона знаходиться не там і ніби живе чуже життя. По-друге, з сім’ї пішов тато, закохавшись в іншу жінку. Мама плакала, не перестаючи, і від переживань захворіла.

Катерина благала батька повернутися, хоча б до тих пір, поки мама не видужає. Він тихо щось пояснював, червонів і, насамкінець відповів, що життя одне, і треба брати від нього все, пішов.

Вони залишилися самі. Катерина не скаржилася на життя. Бралася за будь-який підробіток. Вивчилася на медсестру. І була поряд із мамою. Сама ставила їй уколи. Виходжувала, підбадьорювала.

На жаль, хвороби на нервовому ґрунті посипалися одна за одною. І бідна мама в результаті не змогла навіть ходити.

– Що, племінниця, зовсім у вас сумно? – почала якось тітка при зустрічі з Катериною. Ти ж молода ще, могла б собі чоловіка знайти. А ось – мучишся. Звідки це в тобі? Мала була, за бабкою ходила. Тепер за мамкою. Здала б її кудись. Сама винна, мати твоя. Інших чоловіки кидають, і нічого, живуть собі далі. А батько твій козел.

– Не треба так казати. Мама сильно кохає тата і не може без нього. Він для неї, як вода. Ось ви скільки зможете без води? Ось і їй погано. Нехай живе хоч скільки – мені в радість за нею доглядати тому, що це мама моя. Який чоловік? Її ж ніхто і ніколи не замінить.

Мами – це ангели наші – вони приводять нас у цей світ. І тата не обзивай. Бог із ним. Свій шлях вибрав сам. Але він мій батько, і я не дозволю про нього погано говорити, – рівним голосом відповіла Катерина.

Тітка дивувалася. Вона думала, що племінниця, подібно до інших, почне скаржитися на важку долю або підтримає її думку. Але цього не було.

“Безглузда”, – продумала вона і пішла.

Мама померла у Катерини на руках. З вікна в цей момент чувся сміх. Пахло бузком. На тумбочці лежала мамина хустка. А її вже не було. І потяглися будні. Сірі, в’язкі.

Катерина часто дивилася на небо. Їй здавалося, що хмари – це крила ангелів чи дивовижні квіти, що мама колись робила. Тиша будинку стала нестерпною. Катерина, мов метелик, жила в коконі.

Попри новини, людей. Хотіла влаштуватися до місцевої лікарні. Але сили її ніби залишили. Вона навіть ходила насилу, відчуваючи страшну слабкість. Без мами було так погано.

– Катерино! Стій, розкажу! А ти знаєш, тут кажуть, що там відбувається… – зустріла її біля під’їзду зі плітками сусідка Олена Петрівна.
Обличчя літньої жінки було вкрай стурбованим.

– Все буде добре… Ви не слухайте, що кажуть. Заведіть курочок на дачі. Або до моря поїдьте. Там мушлі красиві, привезете собі. Якщо велику раковину піднести до вуха, можна навіть тут шепіт моря почути! Потрібно радість всюди шукати. Навіть у дрібницях,

– Катерина, не зупиняючись, пройшла далі.

Сходами спускалася молода дівчина в красивій курточці та модних чобітках. Саме з картинки. У повітрі розлився аромат якихось чарівних парфумів.

Катерина захоплено глянула на незнайомку. Та несхвально подивилася і відповіла:
– Чого дивишся? Більше за всіх треба? На себе дивися!

– Вибачте. Ви просто гарна. І духи такі… чарівні. Пробачте ще раз. Це було негарно з моєї сторони, – відповіла Катерина.
Відвернувшись, хотіла йти далі.

– Гей, постривай. Стривай. Ти… це… вибач. Тато сильно хворіє. І я почала кидатися на людей. Мені страшно, і я злюсь. До побачення! – пролунало за її плечем.

– Бачила? Хамовита! Батько її три квартири скуповував у нас на верхньому поверсі. Дочка розпещена, – почала розповідати Катерині сусідка, що наздогнала її. – Тільки по салонах краси тягається та їздить скрізь відпочивати. Батько гарний чоловік був.

– Чому був? Дочка наче сказала, що він хворіє, – здивувалася Катерина.
– Ну майже вже помер! – і Олена Петрівна пішла додому.

А Катерина пішла до магазину. Не робити запаси, просто чогось купити.

«Треба терміново на роботу виходити! Хоч кудись спочатку. Інакше не вистачить ні на що. Добре, розтягну гроші ще на трохи. Чого б купити?» – подумала Катерина.

І тут побачила молоду жінку з коляскою, яка тримала за руку хлопчика років п’яти. Вона виглядала розгубленою. Дитина просила сік та морозиво.

– Олексію, потім купимо. У мами грошей немає тепер зовсім. Ми тільки макарони візьмемо, – долинуло до Катерини.

Вона обернулася і зустрілася очима з незнайомкою. Та зніяковіло відвела погляд і раптом розплакалася.

– Уявляєте, у мене гаманець випав! Не знаю де. Пішла назад, а його вже немає. Там дитячі усі, нещодавно зняла. Як ми тепер?

– Аферистка! Не слухайте її, жінко! Таких зараз повсюдно повно. Жебраки! Ще й дітьми прикриваються! – обурено втрутилася в розмову жінка з повним візком товарів.

Незнайомка з коляскою, нічого не відповівши, відійшла вбік. Її малюк тягнув ручки до полиць. Катерина ніби прийшла до тями. Якщо їй самій не вистачає грошей і хочеться смачного, то, що зараз відчуває дитина? Так не має бути. Так не можна.

– Стривайте! Ось візьміть. Купіть поїсти. І морозиво дитині. Беріть-беріть… ​​– Катерина віддала останні гроші незнайомці та пішла не озираючись.

Вона не чула, як у слід пролунало:
– Ну, ось, Олексію, Господь все виправить. Дякую добрій тітоньці!

Катерина не думала про те, що тепер їй нема на що купувати їжу. І вдома двох пари картоплин та двох морквин нічого немає. Вона дивилася на небо.

Запах у повітрі нагадав їй аромат чарівних парфумів її молодої сусідки. Скоро струмки побіжать. Колись вони з татом пускали кораблики по них. Це тепер він живе далеко звідси. І майже не дзвонить. Зате живий-здоровий.

У поштовій скриньці лежало повідомлення. Катерина здивувалася. Нема кому було посилки посилати. Але на пошту пішла.

Ящик був великий. Відправник: Раїса Василівна. Катерина зблідла. Це було ім’я її бабусі. І адреса! Те саме село, звідки бабуся родом.

Руки тремтіли, поки розпаковувала. Вишиті рушники. Мішечок з ароматною сушеною малиною. Висушені гриби. Чай. Повно цукерок. І вінтажна брошка.

«Дорога Катерино! Пише тобі Раїса Василівна. Так-так, люба. Звати мене, як твою бабусю. Дуже давно ми дружили з нею – з дитинства. Ми ж з одного села. Якось грали біля озера, і бабуся твоя раптом сказала, що ми повинні одна одній через багато років посилки послати.

Навіть загадали, через скільки. Я ще сміялася, мовляв, стара ж зовсім тоді буду! З того часу переписувалися ми. Останній лист Раїси дійшов до мене. Знала я, що вона піде незабаром. І писала вона, щоб я свою обіцянку не забула й обов’язково відправила посилку в зазначений термін, тільки вже на твоє ім’я.

Обіцянку виконую. Ікону Божої Матері тобі шлю, від мене вже. Нехай вона тебе зберігає та допомагає у всьому. Бабуся твоя золотою людиною була! Ще вона молилася, щоб гідна людина тобі зустрілася! Ніхто, Катерина, не має бути один! Одному погано! Якщо ще не зустріла свою долю, вір! Господь все виправить!»

Катерина тримала ікону та молилася. Плакала. Про бабусю. Про маму. Про себе.

– Вибачте мені. Дурна я. Невдаха. Нічого не нажила. Не досягла. І одна зовсім лишилася. Але… я вас так люблю! – шепотіла Катерина.

І тут у двері постукали. Вона підскочила. Відчинила. На порозі у хмарі своїх духів стояла молода сусідка.

– Доброго дня ще раз! Мене Вікторією кличуть. Тато мій знову дратується. Тут лікарі до нього приїжджали, не став навіть розмовляти. Він складна людина. Завжди був сильним, а тут через хворобу став слабким. Але йому треба лікуватися. Сусідка сказала, що ви вмієте. Батьку треба укол поставити!

Катерина відповіла, що вона не може, нехай лікаря звуть.

– Ви ж укол можете поставити? Ви вмієте! Мені завтра треба поїхати. А тато й доглядальницю вигнав! Я не знаю, що робити. Допоможіть? У вас добрі очі. Я заплачу! – не відставала дівчина.

І Катерина пішла. У квартирі було шикарно, вона трохи зніяковіла. Чоловікові на ліжку було лише років 40. Суворе підборіддя, холодні очі. Донька щось пояснювати почала, він відвернувся.

Катерина раптом зробила крок уперед і заговорила. Про те, що нічого ніколи не закінчується. Що він ще молодий і йому, є заради когось жити. Багато чого вона говорила, завершивши словами: “Господь все виправить!”

Вікторія радісна пурхала квартирою – її батько Катерину не прогнав.
– Тату! Що замовити поїсти тобі? – запитала вона.

– Я б грибного супу поїв. Але не знайдеш такого. Зі справжніх лісових грибів. З чудовим запахом. Як у мами у селі.

Катерина раптом втекла під здивованими поглядами батька та доньки. А потім повернулася із сушеними грибами та малиною. Ікону захопила.

І вони всі разом їли грибний суп і пили чай з малиною. Катерина виходила батька Вікторії. Його Віктором звали. А потім і заміж за нього вийшла.

Грошей у чоловіка вистачало, але вона все одно почала працювати в будинку малюка. Вона виходжувала залишених малюків, кажучи, що в цьому її покликання.

І коли бачила смуток у їхніх очах, завжди тихо повторювала:

– Господь усе виправить. Треба тільки вірити!

КІНЕЦЬ.