Володя відчинив двері своїм ключем, і в коридорі відразу спробував носом втягнути в себе якнайбільше повітря. Їжею не пахло. Пахло духами. Аромат цей був Володі знайомий.

– Я вдома, – голосно промовив він, і залишив кросівки біля дверей.

Тільки вчора він привіз деякі свої речі у квартиру Ірини. Йому було дуже зручно їздити на роботу з найближчої від її будинку станції метро.

Ірина була не проти, бо три місяці вони вже зустрічалися, тож обоє хотіли перейти на новий рівень стосунків.

Іра сиділа за робочим столом у повнорозмірних навушниках, і щось креслила у якійсь програмі.

– Привіт, – поцілував він її в щоку.

– О, привіт, ти вже прийшов? Я працюю, – посміхнулася вона, і повернула навушники на місце.

Володя здивувався, знизав плечима, та пройшов на кухню. Порядок і відсутність каструль на плиті його дуже здивувала.

Володя відкрив холодильник, там його приголомшила порожнеча, та білий колір стін, який навіть засліплював.

Все, що він там побачив, це відерце з квашеною капустою, пляшку дієтичного кефіру, та залишок кетчупу у пластиковій тарі. Володимир зачинив дверцята. Знову відкрив. Нічого не змінилося.

Він знизав плечима, ще раз здивувався і повернувся в кімнату.

– Іра, погодуй мене, – він відсунув чашу навушників, щоб вона почула його, крізь музику.

– Що? – чи то зі збентеженням, чи то з подивом запитала вона.

– Я з роботи прийшов, їсти хочу.

– А я ще на роботі, – посміхнулася вона.

– Ні, я серйозно!

Іра зняла навушники, та поклала їх на стіл. Мабуть, сиділа вона на стільці довго, тож витягла ноги та руки, й потяглася.

– Що серйозно?

– Ну. Їжа де?

– Я нічого не готувала, працювала.

– А хто готуватиме, я теж весь день на роботі, а ти вдома?

– Хто хоче їсти, той і готує. У мене на вечерю пляшка кефіру, не чіпай її, до речі, – Ірина зрозуміла, що “не чіпай” може бути сприйнято інакше, сходила на кухню, і дістала пляшку з холодильника. Володя пройшов за нею по п’ятах.

– Замов собі щось. Вчора ж брали вечерю на замовлення. Сьогодні я на обід брала плов.

– Плоооов, – простогнав він, відчуваючи, як його рот наповнюється слиною.

До цього дня, коли вони зустрічалися, завжди обідали, чи вечеряли в кафе, або ресторанах. Вранці пили каву, якщо Володимир залишався в Ірини на ночівлю.

– Ні, я щось не розумію, Вовчику, ти що, реально думав, що, якщо ти переїхав жити до мене, то я тобі готуватиму, пратиму і так далі?

Він часто-густо заморгав:

– Ну так! А як ти це собі уявляла?

– Тоді ти помилився, я не з тієї породи, вибач, у мене робота. Коли ти мешкав один, хто тобі готував?

– Стривай. А як же… А якби ми одружилися, ти теж не стала б все це робити?

– Ми б домовилися, та розподілили обов’язки, щоб кожен у сім’ї робив те, що йому подобається.

– Мені не подобається готувати, прасувати, прати, прибирати, мити посуд… Ну, – загинаючи пальці, сказав він.

– І мені, – посміхнулася вона.

– Дитина теж буде зобов’язана щось робити, як з’явиться? – не витримав він.

– Завжди можна домовитися, найняти прибиральницю, чи кухаря.

– А де гроші брати на це все? Найняти. Ха. А навіщо тоді дружина?

– Вже точно не для того, щоб бути служницею, – розвела руками Ірина. – Мені, як і тобі, вже двадцять п’ять, і я не хочу все життя провести, як моя мати, – бути обслуговчим персоналом. Я хочу отримувати задоволення від життя!

– Знаєш, – Володя раптом закивав. – Я помилявся в тобі. Я вважав, що жінка, яка кохає, піклуючись про чоловіка, так висловлює свої почуття. Весь цей затишок, гаряча вечеря…

– Так і я думала, що кохання з боку чоловіка, це не “погодуй мене”, а давай я тебе зводжу повечеряти!

– Вечеряти поза домом – це дуже затратно.

– Значить, мій чоловік зароблятиме стільки, щоб вистачило на вечері та обіди поза домом. Моя година коштує дуже дорого, зараз, до речі, я не працюю.

– Вибач, що відриваю, працюй.

Ірина сіла назад на стілець, а Володя взяв із кута свої дві сумки, що привіз учора, склав у них речі, зубну щітку, поклав перед Іриною ключ, взувся і вийшов, зачинивши двері. Іра навіть не вийшла його проводжати.

У метро було багатолюдно, всі поспішали додому. Багато хто їхав із задумливим виглядом. Володимир став на початок вагона, і поставив одну сумку на іншу.

Відчуття порожнечі у повному вагоні наростало. Воно починалося у порожньому шлунку, і швидко розросталося.

До квартири, яку Володя винаймав, він їхав майже годину. Володимир ще два дні тому попередив господиню, що з’їжджає, і за два тижні можна буде заселяти нових мешканців.

Двері квартири несподівано не піддалися, були зачинені зсередини. Володя натиснув кнопку дзвінка. Двічі на місяць господиня приходила, і сама робила прибирання.

І Володимиру, і їй так було зручно. Йому не потрібно було нічого мити, та й плата була невеликою і входила до загального платежу, так вона й контролювала, що діється у неї у квартирі.

Перше, що він подумав – господиня прийшла робити прибирання, день якраз цьому відповідав. Але двері відчинила зовсім незнайома дівчина.

Кілька секунд обидва дивилися один на одного. Володя ще раз подивився на номер квартири, та спокійно сказав:

– Я тут живу.

– А-а-а, заходьте. Власниця сказала, що ви вже з’їхали. Я тоді зараз піду.

Дівчина заметалась по квартирі, але нічого не збирала, а просто бігала туди-сюди. Володя зняв кросівки, та пройшов у кімнату.

Дівчина схопила пакет, рюкзак, і стала взуватись.

– Ви кофту забули.

Володя взяв із дивана залишену річ, і вийшов у коридор.

– Ви плачете?

– Ні, що ви, вибачте, – вона схопила кофту, і почала крутити клямку, але в неї нічого не виходило.

– Її треба в інший бік, зачекайте, – взяв дівчину за руку Вова.

– Якщо вам нема куди йти, можете переночувати, я не проти. Я сам ввів господиню в оману. Але в мене до кінця місяця…

– Так, я знаю, що ви маєте право до тридцятого жити, мені просто нікуди йти.

– Та-а-ак. Проходьте, проходьте, давайте наплічник.

Він провів її до кімнати, та посадив на диван.

– Я жила у подруги два місяці, вона сказала, що це її квартира. Комунальні платежі оплачувала у строк, як домовились. Я повернулася сьогодні з роботи, там жінка сидить у квартирі.

– Запитала мене хто я. А я й відповіла, що мешкаю тут у подруги. Тоді й з’ясовувалося, що квартиру подруга винаймала, заборгувала господині велику суму, не платила за оренду.

– Господиня загрожувати мені почала, що не випустить, доки я не оплачу. Я їй чеки за комуналку показувати стала. А вона – ні! Плати, або викличу поліцію. Я їй віддала всі гроші, що мала, тоді вона мене відпустила.

– Що то за подруга така…, – посміхнувся Вова. – Не подруга то зовсім. А якщо вони змовилися, і таким чином розводять орендарів?

– Не знаю, я бігла звідти, не озираючись.

– Ясно.

– А Жанна Аркадіївна раніше моїй матері цю квартиру здавала, багато років тому. Мама і дала мені її адресу. Виявилося, що саме квартира вільна. Майже.

– Так, майже. Я майже з’їхав. Точніше, з’їхав і сьогодні повернувся. Володя, – простяг він їй руку.

– Катя, – вона простягла свою маленьку, худеньку ручку назустріч.

– Їсти хочеш, погодувати тебе?

– Так, я б повечеряла, але…

– Зараз замовимо щось.

– Ой ні, не треба, це все дорого. Може, просто сходити в крамницю? Я бачила її тут поряд.

– Так, є.

– Сходімо. Я готувати вмію, не хвилюйтесь. Тут каструлі та тарілки є.

– Я і не хвилююся, – чомусь посміхнувся Вова. – Давай на “ти”.

Катерина кивнула у відповідь. Між рядами в крамниці вони йшли поряд.

– Може плов? – Вона обернулася до нього і додала. – На ніч не варто, звичайно, але можна рис із куркою.

– Рис із куркою, – повторив він.

– Чи картоплю відваримо, і рибу візьмемо?

– Або картоплю відваримо, мені все одно, я страшенно голодний.

– Ой. А скільки в тебе, Володю, грошей?

– Досить, вибирай, що потрібно.

Вона кивнула, і почала складати продукти в візок, радячись з ним.

Разом на кухні було затишно, навіть весело, і готувати, і вечеряти, і прибирати, і мити посуд. Володимир з Катериною не могли наговоритись, обговорюючи одну тему за іншою.

Занадто просто виявилося все, ніби сто років вони з нею жили так. Ходили разом у крамницю, готували, прибирали.

І не було умовностей, хто чистить, хто миє, хто готує – само собою все гармонійно склалося. Як складаються в одне ціле дві половини. Ось так одразу, несподівано. І більше не розлучаються, бо створені одне для одного…

КІНЕЦЬ.