Машину вона вела впевнено, великі калюжі старанно об’їжджала, їхала в рідне село, в рідну домівку. Провести тут відпустку вирішила ще влітку, речі зібрала теплі, затишні, улюблені — два пледи, піжама, вовняні шкарпетки, книжки, дорога кава, хороший чай.

Кіт, на ім’я Барон гордо і незворушно лежав на сумках, байдуже дивився у вікно, ніби всі два роки життя тільки те й робив, що їздив в автомобілі. У село, так у село, аби годувати не забували та гладили частіше.

Раніше у відпустку вирушали завжди на море. Чоловіка не стало рік тому, і в душі ще живе біль втрати, у сина своя сім’я, інші інтереси, і морем вона переситилася сповна.

Хочеться погуляти лісом, подихати густим ароматом хвої, збирати гриби, готувати печеню з білих грибів і солити опеньки зі смородиновим листям. Ласувати ягодами та варити варення, пекти булочки, пити парне молоко, почути, як жалібно прощаються гуси, що відлітають на південь, і сказати їм — повертайтеся.

Що це, запитувала вона себе, чому так хочеться ходити босими ногами чисто вимитими широкими, фарбованими мостинами, сидіти на лавці біля печі з книжкою і час від часу ворушити підгорілі дрова. Хочеться побачити нічне небо в зірочках, щоб його прямо куполом було видно, щоб починалося від самої землі, а не від даху сусідньої багатоповерхівки.

Вранці від співу птахів, від звуків природи хочеться прокинутися, а не від шуму машин. Може це втома від міста, від багатолюдних вулиць? Чи так буває, коли тобі понад 40 років?

Село населене, є продуктовий магазинчик і, якщо що, від міста недалеко, всього 15 км. Є ще три тижні відпустки, вересень на календарі.

Іноді приходить думка залишитися в будинку на зиму, але ще не впевнена, чи впорається? Настав час прислухатися до себе, витягнути на світ божий потаємні мрії й втілити їх у реальність.

У всякому разі, якщо стане складно, можна повернутися в будь-який момент. Барон вийшов з машини, побоюючись озирнутися на всі боки та притискаючись до ніг, немов вірний собака: трава така велика, у ній можуть ховатися вороги.

Хлопець він міський, веде квартирний спосіб життя, а тут зарості якісь, пташки співають, метелики пурхають. Двері розкрила навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров із сараю.

Піч двічі невдоволено плюнула клубами диму в хату, а потім подобрішала, заспокоїлася, сухі дрова запітніли, розгорілися. Заодно розкочегарила постарілу лазню, в якій усе ще пахло березовим віником і сухим соняшником.

Наводила порядки, засукавши рукава, перекушувала бутербродами, намазуючи скибочки хрусткого багета ситним арахісовим маслом і запиваючи чаєм. Барон підкріпився шматочком вареної курки й дивився на її метушню, влаштувавшись у кріслі.

А вона раптом, тримала ганчірку для підлоги, зловила себе на тому, що співає. Слова пісні не пам’ятає, просто муркоче мотив із якогось фільму.

Сама собі здивувалася, давно не співала. Вересень — місяць збору врожаю в селі: того ж дня вона купила в найближчих сусідів овочі, яйця, відро яблук, банку меду і зазирнула в місцеву крамничку.

У лазні пахло завареними травами, холодна колодязна вода у відрах, сердито шипіла розпечена кам’яниця. Жар обволікав, огортав, ніжив тіло, зігрівав кожну клітинку і тим приємніше було облити себе прохолодною водою.

Відпочивала на ґанку, загорнувшись у пухнастий махровий халат. У ранніх осінніх сутінках затишно світилися віконечка в хатах, пліткували собаки.

На небі боженька увімкнув Місяць, випустив прогулятися Велику Ведмедицю з ведмежам, сів у крісло читати вечірню газету, погойдуючи ногою в хутряному капці біля теплого каміна. У полум’ї дрова час від часу фиркали, іскрилися, а іскри летіли вниз, на землю.

Ой, дивіться, зірка падає, говорили в цей час люди. Барон знайшов у траві жабу і не знав, що тепер із нею робити.

Вечір пахнув фіалкою, стиглою малиною і яблуком. Поки в старенькій духовці рум’янився капустяний пиріг, вона добряче нарізала великий стиглий помідор, сир і житню булку, відкрила банку з оливками, заварила чай із корицею.

Вечеря вийшла пізня, але смачна. Вранці прокидалася рано, йшла в ліс.

Дихала, нюхала, посміхалася, розмовляла з дятлом, цікавилася, чи не болить у нього голова, ділилася хлібною окрайкою з білкою. Гриби запікала в сметані, зі стиглої брусниці варила варення: з медом, з яблуком, з грушею.

Вересень балував теплими сонячними днями, тихими вечорами, заспокоював, наче відвар собачої кропиви, кликав на кухню варити каву, пекти імбирне печиво на сніданок або сирний пиріг, обіймав вечорами за плечі теплим картатим пледом, зігрівав ноги м’якими вовняними шкарпетками, садив на ту саму лавку і подавав у руки улюблену книжку.

Барон, як і раніше, не виявляв бажання знайомитися з місцевими визначними пам’ятками, але із задоволенням виходив вечорами на ґанок, щоб помилуватися зоряним небом разом із господинею. Сусід днями скосив траву навколо будинку і тепер тут пахне кавуном.

У скошеній траві шарудять мишенята, збирають сухі травинки: стара миша змотає траву в клубки і зв’яже для холодної зими велику теплу ковдру, що пахне солодкою конюшиною.

Одного дня вибралася на місцевий цвинтар, прибратися на могилках рідних. Біля одного зі свіжих горбків лежав собака.

Звичайна дворянка, невелика, худа, з тужливими очима. Від запропонованого пиріжка відвернувся.

Сусіди потім пояснили: померла нещодавно старенька одна, самотня, ось її собака тепер сиротою лишився, всі дні безперервно топчеться там.

Вона прийшла вранці, присіла поруч із цим втіленням печалі й почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть і нічого з цим не поробиш, їх не повернути, як би ми не хотіли.

Про те, що вона теж пережила біль втрати близьких людей і розуміє її горе. Тільки є час для смутку і є для радості.

Час для смутку закінчився, пора йти додому і жити далі. Я назву тебе Альфою, говорила вона і гладила собаку.

Ми приходитимемо сюди, обов’язково приходитимемо, але жити будемо в хаті, топитимемо піч, варитимемо кашу, чекатимемо на зиму. Ви з котом будете будинок охороняти, я — їздити на роботу.

Взимку все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, зліпимо снігову бабу, вберемо на Новий рік ялинку, зробимо годівницю для птахів. Ходімо, Альфа, я дам тобі теплого супу, покришу туди булку, все буде добре. І собака пішла…

…У листопаді, на підморожену землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів в останній місяць осені було мало, але це не заважало їхньому щастю.

Воно, це щастя, було поруч, тут і зараз, у кожній дрібниці й не залежало від погоди: у чашці чаю, у вазочці з варенням, у калейдоскопі фарб приголомшливих світанків, у відталому від горя собаці, що наминає кашу, у притихлій природі, що засинає до весни, навіть у запаху гіркуватого диму лазні, яка топиться, було щастя, і у звуках води, що набирається у відро в колодязі.

Не страшні морози й холоди, якщо на серці тепло, а в хаті затишно. У кожної людини має бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає і чує, де може загоїти душевні рани й забути неприємності.

Вона знайшла це місце. Мамо, а ти що, в місто жити не переїжджаєш, скоро зима, питав син телефоном. Я не можу, я Альфі обіцяла. Вона ж мені повірила.

Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде добре. Тут чудово!

Я лижі на горищі знайшла, дві пари. Рибу запечемо з травами… Вона говорила й усміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі. Зима готувалася вкрити світ пухнастою товстою ковдрою.

КІНЕЦЬ.