– Бабусю, ба! – шепотіла онука.

– Ну, розкажи мені свою казку – я не можу заснути.

Бабуся підкинула дров у камін, вони затріщали, і солодкий запах у полум’ї дров заполонив теплу кімнату. За вікном завірюха замітала землю білим снігом, вкриваючи її своїм покривалом.

– Так, моя улюблена онука, – м’яко сідаючи у дерев’яне крісло біля ліжка маленької дівчинки, промовила жінка. Замислившись, погладжуючи головку онуки, вона почала свою розповідь.

Жила була дівчинка, з веселими блакитними очима та чарівною усмішкою. Її всі довкола любили та вона дуже раділа цьому світу.

Вона росла у любові, але одного разу трапилося так, що її тато пішов із сім’ї й вони залишилися вдвох із матір’ю. Дівчинка дуже переживала – вона любила їх обох, і їй було дуже добре, коли її сім’я радісно жила разом.

Але все у світі змінюється, якщо воно не міцне. Коли йде кохання, неможливо утримати людське серце поряд з іншим.

– Бабуся, а чому її тато пішов? – стурбовано спитала дівчинка.

– Розумієш, онучечко, коли у жінки не вистачає кохання в серці, дуже важко чоловікові бути поруч біля такої дружини.

– А де ж її кохання, бабусю?

– Не кожен чоловік здатний відкрити серце жінки. І не в кожній жінці й не в кожному серці б’є ключем кохання. Іноді воно сильно переповнене різними образами та стражданнями. І тоді джерело, як камінням привалене, і не йде з нього цілюща вода – щире кохання.

Так і зараз сталося. І пообіцяла собі дівчинка, що ніколи її діти не страждатимуть так, як вона, і вона збереже свою сім’ю, щоб не трапилося в її житті.

Пробігли роки, як одна мить, виросла дівчинка і стала гарною, як лісова мавка. Довге темне волосся, прекрасне обличчя з великими блакитними очима…

Скільки хлопців залицялися до такої красуні, але всім вона відмовляла у коханні. І чим далі йшов час, тим ставало її серце холодніше і холодніше.

Зменшилося хлопців навколо неї, і від цього серце її стало ще жорсткішим, але вона все чекала того єдиного, а він все не приходив.

І засумула дівчина, захотілося їй сім’ї, дітей, але відвернулися всі хлопці від неї, і навіть краса не могла втримати їх біля неї.

– Але ж чому, бабусю?

– Є світ, у якому живуть Боги, вони привели нас на землю, щоб ми вчилися творити. І ось там мешкає Богиня Любові. Вона посилає любов людині, щоб вона, відчуваючи це почуття, могла наповнити любов’ю весь світ.

Але коли людина відвертається від любові й ображає тих, хто палає любов’ю до неї, богиня більше не благословляє таку людину задарма любити. А без неї дуже важко жити.

– Бабуся, люба моя, чому ж вона не відповідала на кохання…

– Сонечко моє, серце вчиться любити з дитинства, коли народжується малюк. Він відкритий світові, і перші його рідні та близькі – мама та тато – вчать дитину любити, даруючи своє кохання.

Але якщо цього не відбувається, тоді маленька людина росте, як понівечена. Це як криво покладена цегла в основі будинку, що будується.

Або уяви – ось бачиш на вікні прекрасну квітку в горщику росте, а чому вона така гарна і кожен, хто дивиться на неї, розчулюється її красою? Тому що кожного ранку, поливаючи його, я благословляю рости його красивим і здоровим.

Я люблю його і моя любов дає йому силу бути таким гарним. Так і дитина в любові материнської та батьківської набирається тієї краси, душевної теплоти та вміння приймати та дарувати кохання.

Але якщо серця батьків не сповнені любов’ю, тоді й дитина виростає, не вміючи дарувати та приймати кохання. Так і дівчинка, не вміючи творити кохання, руйнує свій простір. І мрії про щасливе кохання не справджуються.

– Бабусю, – стурбувалася дівчинка, – ти навчиш мене кохати? Я хочу бути щасливою.

– Звичайно, мила, ми завтра вранці вчитимемося любити, – усміхнулася бабуся і продовжила розповідь.

І ось, пройшло ще більше часу і зовсім розчарувалася дівчина в чоловіках – вирішила, що немає гідних її. А згодом почала згасати краса дівчини.

Вона дивиться, а немає вже зоряного блиску в очах, і усмішка вже не сонячна, і стан не такий. Подруги сім’ями одне до одного ходять, діти у них підростають, а вона одна приходить з роботи в будинок порожній, де ніхто її не зустрічає.
З того горя захворіла вона і лікарі їй допомогти не можуть.

– Бабусю, так вона захворіла від того, що немає кохання в її серці?!

– Так, моя внучечко, приходить хвороба тоді, коли людина не може усвідомити, що ж не так вона робить.

– Що ж було далі, люба бабусю?

І ось лягла дівчина в труну кришталеву і зібралася вона помирати. А лікарі сказали, що допомогти їй уже нічим не можуть, і залишилося їй жити недовго.

А тут їй одна старенька бабуся, яка до онучки приходила на роботу, і каже:

– Дівчинко, та серце в тебе холодне, і від цього холоду ти себе заморозила.
Піднялася дівчина і каже:

– Бабуся, та як же воно холодне? Подивися – нікому я не потрібна, ніхто мене не любить.

– Кохання приходить тоді, коли ти почнеш кохати. Коли холодно, щоб зігрітися, треба розпалити багаття і покладати туди дрова, і тоді це тепло приверне до себе людей.

– А твоє серце холодне, і до тебе ніхто не потягнеться.

Розплакалася дівчина, а бабуся й каже:

– Підіймайся, дорогеньке, – нема чого тобі тут робити. Ходімо зі мною, поживеш у мене, а там буде видно.

І забрала дівчину до себе. Щоранку вони прокидалися до сходу сонечка і говорили молитву, дякували сонечку за світло та тепло, а вдень вчила бабуся дівчину бути вдячною світу за кожен день. Увечері лягали спати та дякували Богу за любов до людей і просили берегти душі їхні вночі.

Так минув один місяць. Дівчина піднялася з ліжка і разом із бабусею пішла за корівкою дивитися, годувати її.

– Гладь нашу Зіроньку – вона допоможе тобі.

Скільки було болю й смутку в серці дівчини – всю вона виливала сльозами щоразу, коли приходила до корівки й доїла її.

Дивилася на неї корівка добрими очима, і легшало на серце дівчина.

Так пройшов ще місяць, і стали рожевими її щоки, і очі ожили. Навчила бабуся її трави збирати й купатися в росах, а ще воду зоряну і воду місячну пити зі змовами.

І не було дня, щоб дівчина не дякувала Богу за любов до себе, щоб не цілувала вона гілочки квітучої вишні, не милувалася весняним садом. Сидячи на ганку старенької хати бабусі під ніжним сонячним промінням, вона грілася і насолоджувалася життям.

Вже давно минули всі терміни, за які, на думку лікарів, мала померти дівчина.
Але вона жила і раділа світові. Якось увечері бабуся запитала:

– Скажи, доню, а чи не час тобі до тата й до мами поїхати?

– Ох, бабусю, мама моя померла кілька років тому і, мабуть, від такого ж болю в серці, який і мав раніше. А батько пішов від нас, коли я була ще маленькою. Мама заборонила нам спілкуватись, і я його не бачила більше ніколи.

– Пішли, доню, до хати, – бабуся взяла її за руку і повела до кімнати.

– Сідай, дитино, – сказала бабуся, посадивши дівчину за стіл. Запалила свічку та поставила велике дзеркало.

– Дивись у дзеркало. Що ти бачиш?

Дівчина здивувалась: себе.

– А глянь уважніше – хто дав тобі ці очі, обличчя?

І розплакалася дівчина.

– Плач… – каже бабуся, – коли всі сльози виплачеш, душа стане вільною. Дівчина заспокоїлася,

– Тепер – сказала бабуся, – ти подякуй своєму тату, він дивиться на тебе через твої очі.

Дівчина дивилася в дзеркало, і потихеньку почала говорити:

– Любий мій татку, пробач мені за всі образи, які жили в моєму серці, пробач і мою маму за те, що не змогла дати тобі того кохання, яке ти хотів як чоловік. Я люблю тебе і дякую за кожну хвилину нашого спільного життя. Ти так багато мені дав за цей час, і я люблю тебе, мій любий татку. – Сльози прийняття та прощення лилися по щоках дівчини.

– Бабуся, – вже зовсім засинаючи, прошепотіла маленька внучка, – а тато її почув?

– Так, онучко, душі батьків завжди знаходяться біля дітей у якому б світі вони не були.

– Що ж було далі? – тримаючи бабусю за руку, питала онука.

– А далі вона також просила вибачення у мами за те, що ображалася на неї, що злилася, і за багато чого іншого…

А вранці прокинулася дівчина, промовила молитву сонечку, напоїла та нагодувала корівку і каже бабусі:

– Дякую тобі, моя рятівниця, за всю мудрість, яку від тебе дізналася, за любов твою та зцілення, але настав час мені до мами на могилку. Та й батька хочу знайти.
Усміхнулася бабуся і благословила її в дорогу.

Знайшла дівчину батька. Довго вони плакали й натішитися не могли одне одному, а потім на могилку до мами поїхали.

І там пробачили одне одного, і тато розповів багато хорошого про маму та про їхнє кохання. Вона пішла, а він залишився на могилі й ще довго про щось говорив з іншою колишньою дружиною.

– Бабуся, скажи, – питала маленька внучка, – невже та мама все чула?

– Так, моя рідненька, душа завжди прилітає, коли про неї згадують, і вона була поруч із дочкою та її батьком у цей момент. Вона їх чула і разом з ними прощала їх і теж просила вибачення за всі образи.

А коли поверталася до своєї оселі дівчина, зустріла хлопця, вони покохали одне одного і побралися. З радістю приїжджали вони в будинок бабусі доглядали корівку і допомагали одне одному.

Дівчинка засинала на колінах у бабусі, а теплі й ласкаві руки все гладили по голівці онучку. Дівчинка навіть не підозрювала, що це була не казка – це було життя, яке прожила її бабуся.

Настав ранок і, коли сонечко здалося на небі, дві жінки – одна майбутня і ще маленька, а інша вже старенька, вмивалися в живій воді кришталевого джерела, примовляючи славу Богу за здоров’я та красу.

А потім, вийшовши на пагорб і піднявши руки до сонечка, дякували йому за світло та теплоту, за любов до людей. Бабуся читала молитву Роду, за Рід Небесний та Рід Земний.

І в цій молитві поєднувалися всі душі всіх світів. І любов і добрість наповнювали простір бабусі та її онучки.

Так бабуся зцілила свій рід від нелюбові, і разом з онукою вони розкрили джерело благодаті для свого роду.

КІНЕЦЬ.