Степан мовчки дивився у вікно. За вікном падав сніг, обережно вкриваючи землю білим полотном, але він, здається, цього зовсім не помічав. Його думки були десь далеко – серед спогадів, образ та відчуття самотності.

Цього року Різдво він знову мав провести наодинці. Анна, його єдина донька, вкотре поїде з чоловіком на свята за кордон. Вона вже навіть не дзвонила, щоб повідомити про це – просто надіслала коротке повідомлення: “Тату, у нас плани. Поговоримо після свят”.

Він зітхнув і нарешті заговорив:

– Анно, я не хочу, щоб ти думала, ніби я злюся. Просто… мені неприємно. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про великі родинні свята. Щоб ми всі зібралися за столом, колядували, ділилися кутею. А тепер… Тепер я залишився сам.

Анна підійшла ближче, її очі блищали від сліз.

– Тату, я розумію. Але ми з Олексієм давно планували цю поїздку. Я ж не можу… – її голос затремтів, і вона замовкла.

Степан лише кивнув. Він добре знав ці аргументи. “Ми давно планували”, “Це наш шанс”, “Там тепліше, а тут усе сіре”. Та хіба ж важливий клімат, коли йдеться про родину?

Він не сказав нічого більше. Лише сів у крісло і втупився у вогонь у каміні. Вогонь потріскував, розганяючи тишу, яка заповнила простір.

Наступного дня він залишився один. Дочка поїхала. Квартира здавалася ще більшою і порожнішою. Степан вирішив зробити собі каву і підійшов до кухонної шафи.

Там, на верхній полиці, стояв сервіз, подарований йому і покійній дружині на весілля. Той самий, з якого вони жодного разу не пили – він чекав на “особливий випадок”.

І ось цей випадок настав. Він налив собі кави у порцелянову чашку з тоненьким срібним обідком. Присів до вікна. Сніг продовжував падати, а у серці чомусь було тепло. Бо, попри все, він вирішив не дозволити самотності взяти над ним гору.

Того вечора він зателефонував до клубу для літніх людей, куди його давно запрошувала сусідка Марія. І вперше за довгі роки погодився прийти.

– Пані Маріє, це Степан. Скажіть, ви ще святкуєте разом Різдво?

– Степане, звісно! Приходьте, будемо раді. Ми збираємося разом готувати страви до Святвечора. Ви вмієте ліпити вареники?

Степан посміхнувся крізь сльози.

– Вмію, звичайно. Ще як!

І він прийшов. Спочатку відчував себе ніяково, але потім, розмовляючи з людьми, він зрозумів, що не один такий. Що багато хто тут має схожі історії. Йому навіть здалося, що серце трохи відтануло. Вперше за багато років він відчув тепло справжнього свята.

А вам траплялося залишатися на свята наодинці? Як ви справляєтеся з цим? Поділіться своїми думками – можливо, хтось із нас знайде у них підтримку.

Джерело