Квартира, яку мені подарувала тітка мого тата, прямо в центрі Києва, в старовинному будинку. І я геть не розумію, що мені з нею робити.

Вона подарувала мені її так, що я навіть продати не можу. Квартирантів у цю аристократичну оселю пустити теж не можу, бо там зберігаються унікальні речі – старовинні меблі, картини, порцеляна.

Все це вже дуже хитке і крихке, але зробити ремонт у мене грошей немає. Продати, як я вже сказала, я її не можу і не хочу, бо це дійсно пам’ять про весь мій рід по татовій лінії.

Жити в центрі Києва самим? Теж ні. По-перше, там треба робити ремонт. По-друге, це дуже гамірне місце. П’ятий поверх над проїжджою частиною, де якість повітря залишає бажати кращого, і весь час шумно – внизу нескінченні потоки громадського транспорту й автівок.

Знаєте, хтось би інший на моєму місці дуже радів, але я розгублена і просто не знаю, що з таким подарунком робити. Чоловік теж розводить руками. Він завжди був стриманим, практичним. Його порада була гранично простою:

– Я підтримую будь-яке твоє рішення, але вирішувати тобі – це твій спадок, вирішуй сама.

Я сіла на кухні нашої квартири, обхопила голову руками і довго дивилася у вікно. За кілька днів до цього я була в тій квартирі, щоб зрозуміти, що робити далі.

Коли я відчинила старовинні важкі двері, мене одразу огорнув запах пилу і чогось невловимо старого – як в музеї. У квартирі ніби зупинився час.

У вітальні стояло старе фортепіано, яке пам’ятало ще дореволюційні часи. На полицях були акуратно розставлені книги з пожовклими сторінками. Одна з них, здається, належала ще моєму прадіду – на форзаці була дата: 1912 рік.

У кутку стояв порцеляновий сервіз із візерунками, які вже майже стерлися від часу.

Після довгих роздумів я вирішила поговорити зі своєю мамою. Я розповіла їй про свої сумніви і розгубленість. Мама уважно вислухала і, як завжди, запитала прямо:

– А ти думала, для чого тітка вирішила подарувати її тобі?

Це питання застало мене зненацька. Я справді ніколи не думала, чому тітка вирішила передати цю квартиру саме мені. А тітки вже немає, аби спитати. Вона була бездітною.

– Може, вона знала, що ти будеш тією, хто збереже її? – припустила мама.

– В нашій родині всі інші або дуже практичні, або просто байдужі. А ти завжди мала цей потяг до старовини, до історії.

– Але як я можу зберегти її, мамо? – зітхнула я.

– На ремонт у мене немає грошей, здавати квартиру не хочеться, а жити там неможливо.

Мама задумливо кивнула:

– Це складне питання. Але, можливо, тобі треба знайти когось, хто допоможе.

Ідея шукати допомогу була несподіваною, але логічною. Я звернулася до одного знайомого, який працював у сфері реставрації і він порадив звернутися до організацій, які займаються збереженням культурної спадщини.

На їхню думку, квартира справді була унікальною. Зрештою, будинок, де вона знаходиться, є пам’яткою архітектури. Мені навіть запропонували варіант – зробити з цієї квартири щось на кшталт музею чи коворкінгу з історичним духом.

Але це рішення теж має свої складнощі. Для цього потрібні кошти, а ще я мала підписати договір, який би передбачав часткове управління квартирою третіми особами.

– Це твій шанс зберегти квартиру, – сказав чоловік, коли я розповіла йому про цю пропозицію. – Але чи готова ти до цього?

Я не знала. Це означало втратити частину контролю над місцем, яке було частиною мого дитинства і сімейної історії. Але залишити все як є – теж не вихід.

Квартира продовжує стояти пусткою. Я приходжу туди час від часу, щоб провітрити кімнати, змахнути пил. Кожен візит такий – наче повернення у минуле. Але рішення все немає.

Одного разу, сидячи у вітальні біля старого фортепіано і слухаючи гуркіт Бесарабки десь внизу, я уявила, як тітка дивиться на мене і запитує:

– То що ти вирішила, дівчинко?

І я все ще не маю відповіді.

Джерело