– Ааа, ось вона! Синочка мого хоче обібрати як липку! – Кричала Єлизавета Георгіївна на весь ринок, – і дітей своїх позашлюбних на нього повісила. Усе грошей моїх хоче!

– Єлизавета Георгіївно, заспокойтеся, бо я поліцію викличу, – звернулася до неохайної, погано одягненої літньої жінки Яна, – ніяких позашлюбних дітей і близько немає. А грошей у вас зроду не було.

– Та щоб тобі провалитися.

– Прокричала у відповідь її майже колишня свекруха, плюнула в Яну і зникла в натовпі.

За Матвія Яна вийшла заміж п’ять років тому. Успішний, дорослий, він володів у місті мережею супермаркетів. Багато років мешкав у столиці, потім повернувся сюди до рідного міста.

Чоловік розповідав їй, що дитинство провів саме у їхньому місті, тож і вирішив вести тут свій бізнес. Та й те, що його мати, Єлизавета Георгіївна, відмовлялася переїжджати будь-куди, теж зіграло свою роль.

У мами Матвій був єдиною і дуже пізньою дитиною. Сина вона народила у 37 років, від випадкового заїжджого молодика. Тряслася над дитиною, як над скарбом.

Матвій маму не підвів – став успішним бізнесменом. Ось тільки жінок поруч із ним Єлизавета Георгіївна не терпіла.

Яну не злюбила з першої секунди. Матвій взагалі довго тягнув зі знайомством майбутньої дружини з матір’ю.

Вони вже мешкали разом. А до мами він так само їздив щодня один. Якби Яна знала тоді, до чого приведе це знайомство, вона б на ньому і не наполягала.

Взагалі їхній шлюб із Матвієм був чимось на кшталт історії про Попелюшку. Яна працювала в головній міській бібліотеці, а Матвій спонсорував один із їхніх просвітницьких проєктів.

Вони познайомилися, розмовляли, обмінялися думками щодо творчості деяких сучасних письменників, а потім Матвій, власник мережі супермаркетів, почав ходити до неї за книгами.

У них виявилися схожі уподобання в літературі. Яна навіть читала книги, які відібрала для Матвія перша, а потім ділилася з ним враженнями.

Матвій залицятися до жінок вмів. І Яна теж перед ним не встояла – він запросив її на виставку, куди вже було не дістати квитків. Відвіз на книжковий ярмарок до Києва, де купив нових видань, а вона змогла поспілкуватися з улюбленими авторами.

Загалом, цю фортецю Матвій брав за всіма правилами, з залицяннями та іншим. Яна – сирота, випускниця бібліотечного факультету, великого досвіду спілкування із протилежною статтю не мала.

Одягалася скромно, але мала класично правильні риси обличчя і гарні пропорції. В її обличчі Матвій розгледів справжній діамант.

– Яно, давай одружимося? – якось запропонував він, – Ясно ж, що ми пара, один для одного створені просто!

– Без знайомства з твоєю мамою нічого не буде, – наполягала Яна, – нехай я без батьків. Але твоя мама тут, навіть живе поряд. Невже мене соромно показувати їй?

– Не в тому річ, – відповів Матвій, – мама літня, складна людина. Навіщо нам її турбувати та засмучувати?

– Чим засмучувати, весіллям?

– Здивувалася Яна, – ти що, розраховуєш без неї відзначати?

– Ні, – зітхнув Матвій.

– На весілля доведеться покликати, вона мені не пробачить. Але знайомство тобі навіщо?

– Ну, так годиться, – розгублено промовила Яна, – Та що там за таємниці в тебе?

Через тиждень Матвій попередив її, що на вечерю прийде його мати, Єлизавета Георгіївна. Яна кинулася готувати свою фірмову страву. Але вечір перевершив усі її очікування.

Мати Матвія виявилася не просто літньою – дуже старою на погляд двадцятитрирічної дівчини. Звісно, ​​жінці вже виповнилося 75 років.

Одягнена Єлизавета Георгіївна була у теплу спідницю до п’ят, пухову кофту та затишні капці. Зовні теж виглядала цілком пристойно мила бабуся в окулярах.

Але промови вона говорила зовсім не відповідні образу.

– Кого знову до хати притяг? – накинулася жінка на сина, – У цієї на обличчі все написано, бачу, що вона гуляє, жодних штанів не пропустить!

– Мамо, це Яна – представив кохану Матвій, – Дуже гарна, скромна дівчина.

– І ім’я мені не подобається, у твоїх батьків розуму не було для дівчинки ім’я підібрати гарне? – гаркнула на Яну Єлизавета Георгіївна, – Ну відповідай, чого тобі треба від мого сина?

– Мамо, ми одружитися хочемо, – терпляче, як маленькій дитині, пояснив Матвій, – Ось вирішили тобі розповісти.

– Аааа. Ну, все ясно, молоду дружину до хати, а мене надвір? – Закричала Єлизавета Георгіївна, – Вирішили залишити на старості років без кута, без даху над головою? Ой, що робиться, рідний син зі світу зживає, а справи до цього нікому і немає!

– Мамо, ну ти що, ніхто тебе не зживає. Яна гарна, мене кохає. Внуків тобі зробимо.

– А скільки їх? – пожвавішала старенька.

– Кого, мамо?

– Та онуків скільки? Ти кажеш, діти позашлюбні в неї. Скільки. Я ж говорю, безпутна, ти подивися, встигла вже дітей наплодити. А така молода.

Вечір знайомства для Яни перетворився на гру у зіпсований телефон.

Єлизавета Георгіївна будь-яку думку трактувала по-своєму. Коли Матвій відвіз матір додому і повернувся, Яна якраз прибирала страви, які готувала. За стіл цього вечора ніхто так і не сів.

– Ну що, задоволена? – роздратовано кинув дівчині Матвій.

– Познайомилася зі свекрухою майбутньою? Як враження?

– Мотя… ну як… я все розумію. Але такого точно не очікувала.

– Не називай мене цим прізвиськом собачим. Мати не терпить, коли мене хтось так кличе. Тільки Матвій і все.

– Добре. Слухай, може, її лікарям показати. Ну повинні ж бути якісь пігулки, які покращують її стан.

– Та не дається мати лікарям. І взагалі вона все життя така, просто з віком це погіршилося. Що, вже передумала за мене заміж іти з такою спадковістю?

***
Але Яна не передумала. Через три місяці вони одружилися. Яна продовжувала працювати у бібліотеці, Матвій займався бізнесом.

Свекруха весілля проігнорувала. Як визнала Яна – на щастя. Невідомо, який перформанс був заготовлений у Єлизавети Георгіївни цього чудового дня.

Свої таланти свекруха їй дуже скоро продемонструвала та дуже яскраво – з’явившись до невістки на роботу.

– Де ця хвойда, – лунав крик від входу у бібліотеку, – нехай дасть спокій моєму сину. Нам такі не потрібні. Бач, на багатство моє рота роззявила. Матвійко матусю любить, а не цих дівок.

По спині поповз холодний піт. Яна кинулась у вестибюль. А там вже зібрався народ.

У центрі уваги була її свекруха, Єлизавета Георгіївна, чомусь із кошиком і в літній панамці та сандалях пізньої осені.

– Ви до мене, ходімо, чаєм напою, – спробувала згладити ситуацію Яна та обняла свекруху за плечі.

– Не чіпай мене! Син розповідав, які ти хвороби собі нагуляла. Не хочу такої зарази, – заволала Єлизавета Георгіївна, – Люди добрі, і вона ж у сина мого вимагає, щоб мати рідну він з дому вигнав. Ось, ходжу, у чому є. Дві доби у роті макової росинки не було. Морять вони мене голодом.

Яна, червона від сорому, тремтячими руками набрала номер Матвія. Той приїхав швидко, і мати забрав.

Але колектив після тієї події до неї помітно охолов. А за місяць завідувачка повідомила, що Яну скорочують.

Вдома молода жінка, не приховуючи роздратування, висловила все чоловікові:

– Ну, дякую твоїй матері! Тепер мене інакше, ніж носійку невідомого захворювання, і не сприймають. Сором який! І як я тепер? Улюбленої роботи немає.

– Хочеш, я тобі приватну бібліотеку відкрию, особисто твою, – втішав дружину Матвій, – Хочеш?

– Твоя мати й туди заявиться, щоб усе зруйнувати, – стомлено відповіла Яна, – чи можна мені побути на самоті?

З цього дня Яна стала домогосподаркою. І тут виявилося те, що вона раніше не помічала.

Свекруха була в їхньому домі щодня. Вперше зустрівши її на кухні дівчина здивувалася. Вдруге обурилася.

– Єлизавета Георгіївно, ви б хоч попереджали, – попросила вона, – Вискакуєте раптово, лякаєте.

– А що, з бібліотеки таки поперли тебе? – цілком розумним голосом замість вітання відповіла їй свекруха, – Що не сподобалися їм мої слова?

– Так, настільки, що мене звільнили, — сердито відповіла Яна.

– А це ще квіточки. Що, гадаєш, ти перша? Третя ти дружина в нього, і всіх я відвадила, – похвалилась свекруха. – Це вас може бути багато, а мама у синочка мого одна.

Ти, напевно, розраховуєш, що чоловіка багатого урвала, і сама з цього щось хочеш мати. Так от, нічого не буде тобі. Бізнес сина та майно все на мене записано. Не стане мами, він успадкує. А поки що все я тримаю, міцно так тримаю. І не пікне Матвійко проти мами.

– Ви спеціально все це робите? – Ахнула Яна, – Ну звичайно, як же я одразу не здогадалася!

– Ось зараз подзвоню, скажу Матвію, що ти стареньку нещасну з дому вигнала, він і повірить. Тобі не скаже, не такий він мій син, але запам’ятає це. А крапля камінь точить!

Яна лише зітхнула. Вона зрозуміла, що життя їй у цьому будинку не буде. Але протрималася ще п’ять років.

За ці роки Єлизавета Георгіївна встигла звинуватити її й в отруєнні, й у зіштовхуванні зі сходів.

Але останньою краплею став момент, коли вона кинулась на Яну з кулаками. Сталося це на ювілеї чоловіка, Матвій відзначав сорокаріччя.

Поки Яна говорила тост на його честь, побажала спокою та миру в сім’ї, Єлизавета Георгіївна дивилася на неї з неприхованою ненавистю.

А потім підскочила і вчепилася невістці у волосся, порвала сукню, розкидала шпильки.

– Мій це син, і тільки мій, – кричала жінка, – Не отримаєш ти його, як не намагайся. І нема чого тут воду каламутити. Миру їй треба у сім’ї. Не буде тобі миру, доки я жива.

– Та забирайте свого сина, – раптом втомлено сказала Яна.

– З днем ​​народження Матвій, будь щасливий.

Вона розвернулась і вийшла із зали. Чоловік очікувано залишився заспокоювати матір. За Яною він не побіг.

А вона зібрала свої речі та поїхала до дошлюбної квартири, яку отримала після дитбудинку.

Наступного дня Яна подала на розлучення. Від чоловіка вона нічого не вимагала. Вмовляти Яну залишитися з ним Матвій не став.

Свекруха продовжувала “коїти дива”, її вже вважали кимось на кшталт міської божевільної.

Довіра партнерів та знайомих до Матвія поступово падала. Після чергової зустрічі зі свекрухою на ринку Яна була впевнена, зовсім скоро той втратить останні крихти поваги оточуючих.

Але тепер їй було на це зовсім начхати.

КІНЕЦЬ.