– Маша, тут такий варіант з’явився! – Анатолій говорив швидко та схвильовано.

– Двокімнатна у хорошому районі, метро поряд, свіжий ремонт. І головне – ціна дуже адекватна.

– І в чому каверза? – Маша відволіклася від ноутбука. Вони шукали квартиру вже другий місяць, і всі варіанти або не підходили за ціною або розчаровували при перегляді.

– П’ятнадцять тисяч за двокімнатну в Києві біля метро, уявляєш? Власниця похилого віку, їй важливо, щоб мешканці були порядні. Я вже зателефонував, можемо хоч сьогодні поїхати дивитися.

Маша спохмурніла:

– А чому так дешево? Нині менш ніж за двадцять нічого пристойного немає.

– Тож тому й дешево, що бабуся. Їй аби люди хороші попалися,

– Толя посміхався так радісно, ​​що Маша мимоволі заразилася його ентузіазмом.

Увечері вони поїхали дивитись квартиру. Район справді виявився непоганий, будинок досить свіжий. Але щось у квартирі Маші не сподобалося. Може, планування дивне, може, вікна на дорогу. Вона не могла точно сформулювати, що саме її бентежить.

– Толя, давай ще пошукаємо? Щось не дуже мені подобається, якщо чесно.

– Маша, ти що! – Він схопив її за руку.

— Такий варіант упускати не можна. Ремонт свіжий, меблі всі є, район хороший. І ціна – ти де ще таку знайдеш?

– А власниця коли під’їде? Хотілося б із нею познайомитися.

– Тетяна Петрівна зараз зайнята, просила всі питання вирішувати через неї, — Толя показав на рієлтора, повну жінку середнього віку. – Договір типовий, все стандартно.

Маша ще раз озирнулася. Справді, квартира чиста, акуратна. Велика кухня, засклена лоджія. І справді, безглуздо упускати такий варіант через незрозумілий внутрішній дискомфорт.

– Гаразд, ризикнімо, – погодилася вона.

За тиждень вони в’їхали. Почалися звичайні будні: робота, магазини, приготування, прибирання. Щомісяця Маша віддавала Толі сім з половиною тисяч – свою половину орендної плати. Він завжди сам їздив передавати гроші власниці.

– Може, я з тобою поїду? — якось запропонувала Маша. — Якось незручно, живемо тут вже пів року, а я навіть в очі її не бачила.

– Та навіщо? – відмахнувся чоловік. — Тетяна Петрівна людина зайнята, їй головне, щоб оплата вчасно була. Квартира хороша, претензій немає, от і добре.

Минуло півтора року. Маша звикла до квартири, обжила її, завела улюблені квіти на підвіконнях. Єдине, що трохи турбувало, — дивна відсутність власниці. Вона ніколи не приходила перевірити квартиру, не цікавилася станом техніки, не дзвонила. Усі питання вирішувалися лише через Толю.

Це сталося у середині грудня. Маша поверталася з роботи, втомлена після складного дня. У ліфті натиснула на дев’ятий поверх, двері зачинилися. На четвертому до кабіни зайшла молоденька сусідка з величезним рюкзаком.

– Привіт! — радісно привіталася вона.

— А я вас знаю, ви поверхом вище живете.

Маша кивнула головою. Раптом ліфт смикнувся і завмер.

– Тільки не це, – простогнала Маша. – У мене ще звіт не дороблено.

– Не хвилюйтесь, зараз диспетчер швидко все вирішить, – сусідка дістала телефон. – Я Таня, до речі. Живу в цьому будинку з моменту його здачі в експлуатацію, багатьох знаю.

За п’ять хвилин стало зрозуміло, що швидко не вийде. Таня зателефонувала диспетчеру, та обіцяла надіслати майстра “якнайшвидше”.

– Давайте знайомитись, якщо вже застрягли, – запропонувала Таня. – Ви живете у квартирі Ольги Семенівни?

– У сенсі? – Не зрозуміла Маша. — Ми знімаємо у Тетяни Петрівни.

– Якої Тетяни Петрівни? – Здивувалася сусідка. — Квартира завжди була Ольги Семенівни, вона її купила, коли будинок тільки здали. Сама не жила тут ніколи, спочатку просто здавала, потім її син жив тут якийсь час із дівчиною, тепер ось ви.

Маша відчула, як до горла підкочує нудота. Ольга Семенівна – це ж свекруха. А син це Толя. З якою дівчиною він тут мешкав? І чому вони вдають, що винаймають квартиру в якоїсь міфічної Тетяни Петрівни?

– А син із дівчиною давно тут жили? – спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

– Та торік начебто. Я їх рідко бачила, тільки віталися у під’їзді. А потім вона з’їхала, а за кілька місяців ви з’явилися.

Ліфт смикнувся і поїхав. На дев’ятому поверсі Маша ледве видавила з себе “до побачення” і вийшла. До того, як двері з’їхалися, Таня встигла крикнути: “З прийдешніми!”

Маша мляво помахала у відповідь, видавила подобу посмішки. Руки тремтіли, коли вона діставала ключі.

У квартирі насамперед зателефонувала подрузі:

– Віро, ти не повіриш, — голос таки зірвався.

– Що трапилося? На роботі проблеми?

– Якби ж! Пам’ятаєш, я тобі розповідала, що дивно — власниця квартири за півтора року жодного разу не прийшла перевірити, як ми тут живемо?

– Так, незвичайно, звісно.

– Так ось, з’ясувалося, що жодної власниці немає! Квартира належить моїй свекрусі! А я тут два роки плачу по майже вісім тисяч нібито за оренду!

– Стривай, — зупинила її Віра. – Давай послідовно.

Маша розповіла про випадок у ліфті та розмову з Танею.

– І що ж тепер робити? — спитала вона. — Я навіть не знаю, як із Толею говорити. Виходить, вони зі свекрухою мене обманювали весь цей час? А ще якась дівчина була до мене.

– Так, спершу заспокойся, — сказала Віра. — Бери свого Толика за шкірку і тряси правду. Прям наполегливо тряси, щоб не висковзнув.

– Як? Я не впевнена, що вийде.

Маша замовкла, підбираючи цензурне слово, потім виплюнула:

– Навіть не знаю, як їх обізвати!

– Толика свого просто за петельки візьми й подивися, як викручуватиметься. Чоловіки, вони довго не пручаються, ти його швидко продавиш, я впевнена.

Вхідний замок клацнув — повернувся Толя.

– Привіт, я купив продукти на вечерю! — гукнув він із коридору.

– Заходь, нам треба поговорити, – голос Маші звучав незвично твердо.

Толя увійшов до кімнати, тримаючи пакунки. Побачив обличчя дружини, повільно опустив пакети на підлогу.

– Щось сталося?

– Так, сталося. Ти не хочеш розповісти мені про Тетяну Петрівну? Хто вона така? І чому в реєстрі будинку написано, що квартира належить твоїй мамі? – звісно ніякого реєстру не було, Маша спеціально це вигадала.

Толя зблід. Відкрив рота, закрив, потім знову відкрив:

– Маша, я все поясню.

– Дуже цікаво послухати. Як ти поясниш, що два роки брав із мене гроші за оренду маминої квартири? І хто та дівчина, яка мешкала тут до мене?

– Маша, послухай, – Толя сів на край дивана. – Мама сказала, що просто так безкоштовно жити не пустить. Я намагався пояснити, що ти моя дружина, але вона наполягла. Звісно, ​​проти мами я піти не міг. А ось тебе обманювати – просто.

– Чудово! – Здавлено прошепотіла Маша. — Мене легко обдурити. І тому ви вирішили це зробити, так? Вигадали якусь Тетяну Петрівну та почали “стригти капусту”, — Маша говорила тихо, але кожне слово било як батіг. – А прямо сказати не можна було? “Маша, квартира мамина, вона хоче, щоб ми платили оренду”. Я б зрозуміла! Може, не зраділа б, та зрозуміла!

– Я боявся, що ти відмовишся.

– Звичайно! Набагато краще два роки брехати. Ось совість в тебе є, скажи? А тепер ще дізнаюся, що тут якась дівчина жила з тобою раніше. І про це ти теж мовчав?

Толя почервонів:

– Це було давно. Яка різниця?

– Різниця в тому, що я тобі вірила! – Маша встала, нервово пройшла по кімнаті. – Щомісяця віддавала гроші, думала, треба тобі допомагати, такі зараз ціни на оренду. А виходить, уся ця історія була вигадана заздалегідь? Ще до нашого весілля?

Толя мовчав, опустивши голову.

– Отже, так. І скільки ця дівчина, попередня яка, вона теж платила?

– Маша, ну навіщо?

– Потім! Хочу знати масштаб вашого сімейного бізнесу!

– Теж п’ятнадцять тисяч, — ледь чутно відповів Толя.

– Чудово! У вас там що, прайс-лист є на дівчат? – Маша осіклася, глибоко вдихнула. – Гаразд. З тобою все зрозуміло. Їду до твоєї мами.

– Маша, не треба! Давай обговоримо спокійно.

– Ні, Толю. Мовчав два роки — помовчи ще. Я хочу почути, що скаже Ольга Семенівна.

Вона швидко одяглася і вийшла, грюкнувши дверима. Надворі вже стемніло, падав дрібний сніг. До Нового року залишалося менш ніж п’ять годин, скрізь горіли гірлянди, але Маші було не до святкового настрою.

Свекруха жила в пів години їзди. Усю дорогу в метро Маша прокручувала в голові розмову. Згадувала, як Ольга Семенівна завжди цікавилася їхнім побутом, питала про квартиру, давала поради. Тепер зрозуміло чому.

Дзвінок у двері. Кроки, клацання замку.

– Маша? — здивувалася свекруха.

— Щось сталося?

– Так, Ольга Семенівно. Чи можна увійти? Розмова є.

У кухні свекруха звично потяглася за чайником, але Маша зупинила:

– Не треба чаю. Я ненадовго. Хочу запитати — чому ви вирішили, що можна так чинити з людьми?

– Про що ти? — свекруха спохмурніла.

– Про квартиру. Я знаю, що вона ваша. І що ви брали гроші з тієї дівчини, яка жила там із Толею до мене. І з мене два роки берете. Нормально це, на вашу думку?

Ольга Семенівна випросталась:

– А що таке? Квартира моя, що хочу, те й роблю.

– Правильно. Ваша квартира Але навіщо було вигадувати якусь Тетяну Петрівну? Навіщо змушувати сина брехати дружині?

– А як треба було? Просто так пустити? Я також пенсію заробляю! Раніше здавала квартиру, мала прибавку. А тут сину захотіла допомогти, але ж з нього я гроші брати не буду? А гроші мені потрібні…

– Так би й сказали! “Маша, квартира моя, але я хочу за неї плату”. Я б зрозуміла!

– Та гаразд тобі! – свекруха посміхнулася. — Нині всі розумні. А так хоч перевірка була — чи справді ти дружина серйозна, чи так тимчасова.

Маша відчула, як до горла підступає ком.

– Тобто це була перевірка? Майже вісім тисяч гривень на місяць — ціна вашої довіри?

– Не перевертай мої слова! Я просто хотіла переконатись.

– У чому? Що я спроможна платити оренду? Чи що я така довірлива, як та дівчина до мене?

– А ось Катю не чіпай! — спалахнула свекруха. — Вона була гарна, між іншим. Теж платила справно.

– Скільки вона протрималася, цікаво? — тихо спитала Маша.

– Вісім місяців. Потім випадково дізналася правду і пішла, — Ольга Семенівна підібгала губи. — Дурна була. Могла б жити далі, хороше місце, ціна ж зовсім смішна для Києва.

– Тобто ви вважаєте дурною дівчину, яка не захотіла жити у брехні? — Маша гірко посміхнулася. – Знаєте, а вона молодець. Відразу пішла, не стала терпіти.

– Та що ж такого страшного сталося? – обурилася свекруха. – Подумаєш, маленький секрет! Натомість я тепер бачу, яка ти насправді! Щось не по-твоєму – відразу скандал!

– Маленький секрет? – Маша задихнулася від обурення. – Два роки обману це маленький секрет? Значить, я мала і далі платити, вдаючи, що вірю в міфічну Тетяну Петрівну?

У коридорі пролунав дзвінок. Свекруха пішла відчиняти. На порозі стояв скуйовджений Толя.

– Мамо, можна увійти?

– З’явився? – Маша схрестила руки на грудях. — Що, сумління замучило?

– Маша, давай поговоримо спокійно, – почав Толя. – Я все поясню.

– Що ти поясниш? Як ви з мамою вирішили мене перевірити? Або як вигадали історію з неіснуючою власницею? Чи, може, розкажеш детальніше про Катю?

– До чого тут Катя? — розлютився Толя. – Це було давно!

– Сину, я їй вже все розповіла, — втрутилася Ольга Семенівна. — Про те, як та теж платила, а потім психанула та й пішла.

– Мамо! – Простогнав Толя. – Навіщо?

– А що такого? – здивувалася свекруха. – Правду говорю. Квартира моя, що хочу, те й роблю. І взагалі, якби не я, де б ви жили? За такі гроші зараз нічого не знімеш!

Маша подивилася на годинник – 22:15. За вікном падав сніг.

– Знаєте що? – Вона повільно встала. — Ви маєте рацію. Квартира ваша, що хочете, те й робите. І я теж робитиму що захочу. Наприклад, піду прямо зараз.

– Маша, куди ти проти ночі? – здивувався Толя. – Тим більше свято скоро.

– Яке свято, Толю? Де ти бачиш свято? – Вона дістала телефон. — Викличу таксі та поїду до подруги. Не хвилюйтесь, за таксі я теж сама заплачу. Як платила два роки за вашу квартиру?

– Маша, ну що ти як маленька! – сплеснула руками свекруха. – Подумаєш, пожартували трохи. Та й взагалі, гроші в сім’ї залишилися ж, то чого ти влаштовуєш драму? Заспокойся, давай святкувати. Я качку запікала з яблуками. Відрізати тобі шматочок?

– Шматок качки з яблуками? Ви жартуєте? – Маша подивилася на неї з подивом. – Знаєте, тепер я розумію Катю. Вона виявилася розумнішою за мене – відразу все зрозуміла і пішла. Де гроші, Ольго Семенівно? Якщо вони у сім’ї залишилися, то де гроші?

Ольга Семенівна почервоніла. Маша посміхнулася. Звичайно, їй нема чого сказати, а що тут скажеш? Навряд чи свекруха відкладала щось у сорочку, швидше за все витрачала на себе — така в неї була натура. Збирати вона зовсім не вміла.

Телефон показав, що таксі прибуде за сім хвилин.

– І ще, – Маша обернулася у дверях. – Вважайте оплату за грудень моїм новорічним подарунком. Тільки не треба нікого більше перевіряти. Хоча ні, перевіряйте. Це навіть добре – відразу видно, які у вас методи виховання невісток.

Вона спустилася сходами, вийшла з під’їзду. Сніг посилювався. Годинник показував 22:45. До Нового року залишалося зовсім небагато часу.

Під’їхало таксі. Водій допоміг закинути сумку у багажник.

– Куди їдемо?

Маша назвала адресу подруги та відкинулася на сидіння. У голові крутилися уривки фраз: “перевірка була”, “вісім тисяч”, “психанула і пішла”.

За вікном миготіли святкові вітрини, вбрані ялинки, люди, які поспішали кудись із пакетами. Новий рік. Нове життя. Без брехні.

Телефон завібрував – повідомлення від Толі: “Давай усе обговоримо. Я ж кохаю тебе”.

Маша видалила повідомлення, не читаючи. Досить із неї перевірок.

Ставте вподобайку та залишайте коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.