– Катю, ну що ти, як маленька? Де ми ще такий шанс знайдемо? – Федір нервово постукував пальцями по столу, дивлячись на дружину. – Он, флігель стоїть недобудований. Та й що, що маленький? Зате свій буде!

Катерина мовчки помішувала чай, що остигає. За п’ятнадцять років спільного життя вона навчилася відчувати, коли чоловік щось задумав. От і зараз… Почалося все, як завжди – з розмови ні про що, а закінчилося пропозицією, від якої у неї всередині все похололо.

– Федь, ти сам подумай. Які у нас гроші?

– Вона підняла на чоловіка стомлені очі.

– Я в школі прибиральницею працюю, ти на заводі. Ледве кінці з кінцями зводимо.

– Зате дешеві матеріали дістати можна!

– Федір пожвавішав, присунувся ближче.

– У мене на заводі списане беруть за копійки. А руки в мене є! Та й Данька допоможе, він уже великий.

У сусідній кімнаті щось гримнуло, почувся сміх і метушня. Їхні діти – шістнадцятирічний Данило, та вісімнадцятирічна Світлана – знову затіяли якусь метушню.

– Тихо там! – гукнула Катерина. – Бабусю розбудите!

Раїса Петрівна спала у своїй кімнаті по обіді. Ось уже п’ятнадцять років вони ділили з нею дах над головою. П’ятнадцять років постійних компромісів, поступок та мовчазного невдоволення.

– Катя, – Федір узяв її за руку.

– Ну, скільки можна так жити? В тісноті, та не в радості. Он, Світлана заміж зібралася – і правильно робить, що до нареченого переїжджати хоче. А Данька на навчання поїде за рік. Саме час розпочати…

Катерина заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом промайнули всі ці роки: вічне невдоволення свекрухи, постійні натяки на те, що вони живуть на її території, нескінченні суперечки через комунальні платежі. Може, й справді? Може, час?

– А скільки це часу займе? – спитала вона нарешті.

Федір засяяв:
– Ну, дивись. Фундамент там уже є, стіни розпочато. Дах перекрити, вікна-двері поставити, оздоблення зробити, – він почав загинати пальці. – Якщо економити, то років за два-три здолаємо.

– За два-три роки? – Катерина навіть підвелася.

– Федю, ти у своєму розумі? А як жити? А як Данила навчати?

– А як усі живуть? – Він знизав плечима. – Затягнемо пояси. Але потім… – він мрійливо посміхнувся. – Уяви – своя ванна, своя кухня. Ніхто над душею не стоїть, не вказує.

У цей момент на кухню зазирнула заспана Раїса Петрівна:

– Чого розшумілися? – Вона невдоволено підібгала губи.

– Від вас на весь будинок гуркіт.

– Та ось, мам, з Катериною обговорюємо, – почав було Федір, але Катерина перебила його:

– Нічого, Раїсо Петрівно, ми вже закінчуємо.

Коли свекруха пішла, Катерина обернулася до чоловіка:
– Гаразд, давай спробуємо. Тільки врахуй, якщо що, я на тебе все життя ображатися буду.

– Та гаразд тобі! – Федір притяг її до себе. – Все буде добре, побачиш!

Катерина уткнулася носом у його плече. Від сорочки пахло мастилом і потом – запах, такий рідний за ці роки. Може, і справді все буде добре?

Перші місяці далися особливо тяжко. Кожна копійка йшла на будматеріали. Світлана допомагала заощаджувати – старанно штопала одяг, готувала прості страви з найдешевших продуктів. Данило після школи пропадав з батьком у флігелі – тягав цеглу, місив розчин, вчився класти стіни.

– Ви що, з глузду з’їхали? – обурювалася Раїса Петрівна, дивлячись на їхні “макарони по-флотськи” без м’яса. – Довели дітей до голодування!

– Мам, ну яке голодування? – відмахувався Федір. – Нормально все. Проте дивись, як справа рухається!

А справа справді рухалася. Повільно, зі скрипом, але рухалося. До кінця першого року флігель уже стояв під дахом. Правда, без вікон і дверей, з голими стінами, але все ж…

Син вступив в університет за двісті кілометрів від домівки, Світла вийшла заміж. У будинку стало просторіше, та й витрат поменшало. Данило навчався на бюджеті, та отримував стипендію.

Катерина влаштувалася підробляти вечорами – мила підлогу в супермаркеті. Втомлювалася страшно, але кожна додаткова гривня наближала їх до мрії.

Якось увечері, коли вони сиділи у флігелі, розглядаючи тиньковані стіни, Катерина раптом запитала: – Федь, а ти не думав… ну, як би це сказати…

– Що? – Він повернувся до неї.

– Ну, ділянка мамина. І флігель, виходить, теж на її землі будуємо. А якщо… – вона зам’ялася. – Ну, мало що…

– Ти що несеш? – Федір, аж підскочив. – Ти на що натякаєш?

– Та ні на що я не натякаю! – Вона теж підвелася. – Просто міркую. Може, якось оформити все? Щоб по закону.

– По закону?! – Він почервонів. – Ти мені не довіряєш, чи що? Думаєш, я приставлюся, і лишу тебе без кута?

– Та до чого тут це? – Вона сплеснула руками. – Просто…

– Ні, домовляй! – Він навис над нею. – Скільки років живемо, а ти. Та я до вісімдесяти років проживу, не дочекаєшся!

Він вискочив із флігеля, грюкнувши дверима. Катерина залишилася стояти посеред недобудованої кімнати, дивлячись на білі поповзні на підлозі.

“І справді, що це я? – подумала вона. – Наврочу ще…”

Новосілля вирішили справляти, коли до кінця було вже не далеко – залишалося на кухні шпалери доклеїти, та в санвузлі стелю побілити, але Федір наполіг:

– Досить уже в довгобуд грати! Потрібно і свято влаштувати.

Катерина накрила стіл прямо на будівельних помостах. Старенька клейонка, дешева ковбаса, картопля з оселедцем – скромно, але щиро. Федір зранку бігав по сусідах, запрошував усіх на «нове життя подивитися».

Раїса Петрівна, проти звичаю, не бурчала. Навіть салат олів’є приготувала – за старим рецептом, із докторською ковбасою. – Ну що, – сказала вона, оглядаючи кімнату, – жити можна. Згодом можна і другий поверх зробити.

Федір почервонів від хвилювання і хмілю:
– Зробимо, мамо! Ще як зробимо! Он, Данька навчання закінче, повернеться – такі хороми забабахаємо!

Сусіди підтягувалися поступово. Тітка Валя з хати навпроти принесла соління, дядько Коля з дружиною – пляшку ігристого. Набралося чоловік п’ятнадцять.

– А пам’ятаєш, Федю, як ти спочатку цеглу клав? – сміявся сусід Віктор. – Криво-косо!

– Зате тепер рівно! – Федір стукнув кулаком по свіжопофарбованій стіні. – Вчимося потроху.

Він все підливав собі та іншим, хвалився планами на майбутнє. Щоки його палали, очі блищали. – Ех, заживемо тепер! Внуків тут няньчити будемо.

І раптом осікся на півслові. Схопився за груди, відкрив рота, наче хотів щось сказати – і почав повільно осідати на підлогу.

– Федю! Федю! – Катерина кинулась до нього. – Господи, та що ж таке?

Швидка приїхала швидко – хвилин за десять. Але було вже запізно. “Тромб”, – коротко кинув лікар.

Як пройшла панахида, Катерина пам’ятала не виразно. Наче хтось розпоряджався, готував, кликав. Вона сиділа в кутку великої кімнати, дивлячись в одну точку, і все чекала, що зараз грюкнуть вхідні двері й увійде Федя – втомлений, пропахлий заводським мастилом, але живий.

Данило приїхав відразу, як його сповістили. Змарнілий, дорослий, він тепер був такий схожий на батька, що у Катерини стискалося серце.

Раїса Петрівна трималася, на подив, твердо. Командувала на поминках, приймала співчуття, роздавала вказівки. Тільки вночі іноді долинали з її кімнати глухі ридання.

А потім… Потім почалося пекло.

Все сталося непомітно. Спочатку приїхала Марина – сестра Федора. Катерина ніколи особливо з нею не спілкувалася, бо та жила у сусідньому місті, приїжджала рідко. А тут раптом зачастила.

– Ой, мамо, як же ти тут одна? – голосила вона. – Треба щось вирішувати.

Рішення знайшлося швидко. У дочки Марини – тієї самої, що була при надії – чоловік погрожував піти, якщо не отримає окреме житло.

– Ну а що, – міркувала Марина, – флігель все одно пустує. Молодим саме це буде!

– Як це – пустує? – Не зрозуміла Катерина. – А ми з Данилом?

– А ви до своїх їдьте, – відрізала Раїса Петрівна. – У тебе мати жива-здорова. Там і живіть.

Катерина не повірила своїм вухам:
– Тобто як, до своїх? А як же будинок? Ми ж його будували!

– Що будували? – Раїса Петрівна примружилася. – Де папери? Договір є? Розписки? Нема? Ну то про що розмова?

– Мамо! Ви ж нас на вулицю виганяєте! – тільки й змогла видихнути Катерина.

– Я тобі не мама! – відрізала свекруха. – Був у мене син – і нема. А ти… що ти думала? На готове в’їхати? Не вийде!

– Ні, ви бачили? Бачили?! – Катерина металася по маленькій кухні в материнській квартирі. – Сімнадцять років! Сімнадцять років я для неї невісткою була! А тепер – ні, не мама!

Її мати, Ганна Василівна, тільки зітхала. У двокімнатній хрущовці й так тулилися вп’ятьох – вона сама, молодша дочка з чоловіком, та двоє їхніх дітей. А тепер ще Катя…

– Доню, може в суд подати? – Обережно запропонувала вона. – Там ваші гроші вкладені.

– Подала вже, – Катерина впала на табуретку. – Знаєш, що адвокат сказав? Без документів – пропаще діло. Тільки, якщо свідки підтвердять.

Але свідки мовчали. Тітка Валя тільки очі ховала: “Ой, Катюш, не пам’ятаю я нічого…” Дядько Коля розводив руками: “А хто його знає, чиї там матеріали були?” Навіть Віктор, з яким Федір стільки біленької випив, той самий Віктор, що на новосілля байки розповідав – і той мовчав.

Суд призначили на кінець місяця. Катерина готувалася до нього, як до змагання – складала промову, збирала фотографії будівництва, вираховувала витрачені суми.

Але в день суду всі заготівлі полетіли до біса. Коли Раїса Петрівна встала і почала говорити, Катерина зрозуміла, що це кінець.

– Так, будували вони. Хто ж сперечається? – свекруха говорила спокійно, з гідністю. – Тільки ж на моїй землі будували з мого дозволу. А тепер що ж виходить?

– У мене дочка є, онука скоро з’явиться, а я маю з невісткою у ванну чергу займати? – Вона повернулася до судді:

– У них там зручності, а у мене в домі лише умивальник. Що ж я, не людина? На старості років по морозу в туалет на вулицю бігати?

– Мамо, – Катерина навіть задихнулася від обурення, – то ми ж вас запрошували!

– Не треба мені ваших подачок! – відрізала Раїса Петрівна. – У мене є своя рідня. Он, Марина як про мене дбає.

Суддя – молода жінка зі стомленими очима – роздивлялася папери. – Значить, кажете, документів немає? – спитала вона. – Ані договорів, ані розписки?

– Ні, – прошепотіла Катерина.

– Не думали ми…

– Ну, як же так, не думали? – Суддя похитала головою. – Нині без паперів нікуди…

Вирок був передбачуваний. За законом флігель належав власниці ділянки – Раїсі Петрівні. А та вже встигла переписати все майно на дочку.

Після засідання суддя затримала Катерину в коридорі:
– Вибачте, – сказала вона тихо. – Я все розумію, але закон є закон…

Додому Катерина не пішла. Бродила містом, поки не стемніло.

Через тиждень вона пішла влаштовуватися доглядальницею до не працездатної бабусі. Та запропонувала кімнату у трикімнатній квартирі – без права наслідування, звісно.

– Мені не довго залишилося, – прошамкала старенька беззубим ротом. – А так, хоч не самотньо.

Катерина погодилася. Вибору все одно не було. Тепер залишалося тільки чекати, коли Данило через пару років закінчить навчання, та знову винаймати квартиру. Професію він обрав сучасну, дасть Бог, знайдеться прибуткова робота.

Кажуть, Раїса Петрівна тепер щодня ходить у флігель митися. А вечорами сидить біля вікна, та дивиться на дорогу. Може, чекає на кого? Хоча на кого їй чекати – донька поруч, онука з правнуком під боком…

А Катерина більше не плаче. Тільки іноді, доглядаючи за старенькою, думає: цікаво, чи доживе свекруха до того віку, коли самій знадобиться доглядальниця? І хто тоді носитиме її на руки в ту саму ванну, через яку все і сталося?

Втім, яка тепер різниця. Бог їй суддя…

КІНЕЦЬ.