В квартиру зайшло майже десять чоловік. Всі з гарним настроєм, шумно, весело, з посмішками на обличчях. По черзі кожен підходив, обіймав, вітав мене з ювілеєм. Але подарунків при тому ніхто не дарував. Я тільки знизувала плечима, намагаючись не показати здивування.

– Тетяно Іванівно, з ювілеєм вас! – обійняла мене дочка Оксана.

– Мамо, ще сто років вам здоров’я, – підморгнув зять Ігор, пригощаючись канапками.

Я чекала, чекала, поки всі вітання завершаться, але жодного натяку на подарунок. Уже коли останнє слово взяла невістка Марина, вона нарешті простягнула мені малесенький подарунковий пакетик.

– Це від усіх нас! Надіємося, вам сподобається і з розміром проблем не буде! – сказала вона з натягнутою усмішкою.

Я заглянула в середину. Серце стукнуло сильніше від цікавості. Що ж такого всі гуртом мені подарували? У пакеті лежала… вишиванка. Ручної роботи, біла, з червоно-чорним орнаментом. Наче гарна, але… це точно те, чого я чекала?

Щоб ви розуміли, скидалися на цей подарунок і Оксана з Ігорем, і невістка з сином, і навіть свати з обох боків. Я щиро вірила, що на шістдесятиріччя мені піднесуть щось масштабніше. В голові малювалася картинка з новеньким плазмовим телевізором чи хоча б путівкою в санаторій. А тут… вишиванка.

– Ой, яка краса! – вигукнула сваха Катерина, помітивши мій розгублений вираз обличчя. – Ми так старалися, обирали довго! Це ж ексклюзив!

Я спробувала посміхнутися, але відчуття розчарування вже заполонило мене зсередини.

– Дякую, дуже… гарно, – відповіла натягнуто.

Дочка підійшла ближче:

– Мамо, це ручна робота. Ми думали, тобі сподобається. Ти ж завжди любила традиції.

– Так, звісно, – відповіла я, але на душі було важко.

– Просто… Я якось інакше собі це уявляла.

– Інакше? – втрутилася Марина, трішки ображено.

– Це ж коштує немалих грошей! Ми думали, це буде щось пам’ятне.

Я кивнула, але думками вже була біля столу, заставленого дорогими наїдками. Я ж так старалася! Купила делікатеси, накрила шикарний стіл, витратилася по повній. А вони вишиванку… Хіба я про це мріяла?

Після вечері, коли гості почали збиратися, я залишилася з Оксаною наодинці.

– Мамо, що трапилося? Ти ж цілий вечір така мовчазна…

– Оксано, скажи чесно, це сваха вибирала подарунок? – запитала я прямо.

Дочка знітилася:

– Ну… Так. Вона сказала, що це дуже символічно і важливо для твого віку…

– Мого віку? – обурилася я.

– То я вже стара, щоб отримати щось сучасне? Чому не можна було купити щось корисне, практичне? Телевізор новий, наприклад! Або хоча б щось для дому!

– Мамо, ти ж завжди любила вишиванки…

– Оксано, я ціную вишиванки, але ж не на ювілей! Це не те, що я чекала… Я так старалася, хотіла всіх здивувати, витратила стільки грошей на стіл, а вони… Вишиванка! – я знизала плечима.

Оксана зітхнула.

– Мамо, але це від серця. Ми всі разом обирали, хотіли зробити тобі приємне.

Я задумалася. Можливо, я й справді перебільшую? Можливо, подарунок не такий вже й поганий, просто я очікувала чогось іншого?

А як би ви, дорогі читачі, відреагували на подібний подарунок? Чи важливо те, що саме вам дарують, чи головне увага? Поділіться своїми думками в коментарях.

Джерело