– Вітю, тримати холодильник після 19-ї години на замку – це нормально? Я до твоєї мами більше, вибач, але не поїду. Ці свята далися мені дуже важко. Діти після 19-ї години хочуть їсти.

Ти, звичайно, був у місті, в нашій квартирі, на роботі, а я просиділа в селі з твоїми родичами, з твоєю матусею під одним дахом, яка закривала у 19 годин холодильник на замок. Я розумію, що це не її онуки.

Вітя сидів переді мною і намагався не дивитися прямо в очі. Він щось бубонів про мамині “звички” й про те, що я “перебільшую”.

– Перебільшую? – не витримала я. – Вітю, мої діти вчора ввечері просили їсти, а твоя мама відповіла, що “регулярне харчування – основа здоров’я”, і після шостої вечора “зайве”.

Довелося мені пекти млинці на плиті зі старого молока, яке вона “поставила в сторону, щоб свині доїли”.

Вітя мовчав. А я тим часом згадувала всі ці святкові дні, проведені в його рідному селі.

Я з двома дітьми – восьмирічною Поліною і дванадцятирічним Андрієм – приїхала в будинок його мами, сподіваючись на тепле родинне свято. Але реальність виявилася зовсім іншою.

У перший день свекруха зустріла нас біля порога зі словами:

– Ну, раз ти тепер дружина мого сина, подивимось, як ти справишся. У нас тут не міська квартира – треба й біля плити крутитися, і свиней нагодувати.

Я посміхнулася й вирішила не звертати уваги. Але до вечора зрозуміла, що це зовсім не жарти. Мені показали, як підкидати дрова в піч, дали список обов’язків і тонким натяком дали зрозуміти, що мої діти повинні “допомагати по господарству”.

– Андрій у тебе вже дорослий, хай з дядьком Миколою поросят підгодовує. А Полінка – нехай воду з колодязя носить. Їй корисно, щоб ручки зміцнилися.

Діти дивилися на мене з виразом “мама, що відбувається?”, але я намагалася зберігати спокій.

Далі – більше. На третій день свят я випадково відчинила холодильник о 19:15, щоб знайти дітям щось перекусити, і зловила суворий погляд свекрухи.

– Не варто розпускати звички. Я завжди закриваю холодильник після шостої вечора. Харчування має бути за розкладом. А то що – сніданок, обід, вечеря, перекус! Це не в мене вдома!

Це вже було занадто. Діти тихцем їли печиво в кімнаті, ховаючи крихти, щоб не наражатися на чергові докори. А я? Я пекла млинці, варила кашу й намагалася зберегти терпіння.

Одного разу Андрій, уже не витримавши, запитав:

– Мамо, ми ще довго будемо в бабусі?

– Ще два дні, синку, ще два дні, – зітхнула я.

Але останньою краплею став ранок перед від’їздом. Поліна ненароком упустила чашку на підлогу. Свекруха миттєво вибігла з кімнати й почала голосити:

– Це була чашка ще моєї матері! Як можна бути такою незграбною!

Поліна розплакалася, а я вже не стрималася:

– Досить! Це просто чашка. Не розумію, чому через це треба влаштовувати виставу. Якщо це так дорого вам, чому вона не стояла в серванті, а була в користуванні?

У відповідь – мовчанка й погляд, який буквально пронизував мене.

І ось тепер я сиджу перед Вітею й пояснюю, чому більше ніколи не поїду до його мами.

– Вітю, я тебе люблю, але твоїм родичам я не зобов’язана доводити, що маю право на існування. І діти мої тим більше. Якщо хочеш – їзди сам. Але більше ноги моєї там не буде.

Він зітхнув і промовив:

– Я поговорю з мамою, от попобачиш.

Але в його голосі було стільки сумніву, що я вже знала відповідь. Тепер у мене тільки одне питання: чи можна побудувати міцну сім’ю, якщо родина чоловіка тебе не приймає?

Чи є у нас з Віктором майбутнє?

Джерело