– Галю, ну ти чого? Подумаєш, суп…

– Петро невпевнено переступав з ноги на ногу, дивлячись на дружину, що застигла біля плити, наче соляний стовп.

Ранок видався задушливим – кінець липня 1993 року випалював все живе нещадним сонцем. У маленькій кухні “хрущовки” було особливо нестерпно.

Галина стояла, вчепившись побілілими пальцями в край столу, і дивилася на величезну каструлю з гороховим супом, що прокис. Тим самим супом, заради якого вона вчора пів дня простояла в черзі.

– Подумаєш, суп?! – її голос здригнувся. – Подумаєш?! Ти хоч уявляєш, чого мені коштувало цю рульку дістати?!

Вчорашній день накотив спогадом, як морська хвиля…

…Черга біля магазину зміїлася через все подвір’я. Галина зайняла її ще о шостій ранку, коли тільки-но розвиднілося. Усі знали – мають привезти м’ясо. Останнім часом це стало цілою подією: коли привозять щось варте, звістка розлітається районом зі швидкістю лісової пожежі.

– Кажуть, свинину привезуть! – шелестіло в черзі.

– Та де там свинину, знову тельбухи якісь.

– А я чула – копчені рульки будуть!

Галина стояла, переступаючи з ноги на ногу. Липневе сонце припікало все сильніше, а черга, здавалося, не рухалася зовсім. Іноді хтось “підходив до своїх”, викликаючи низку обурення:

– Куди лізеш? Не пускати її!

– У мене тут чоловік стояв!

– Знаємо ми ваших чоловіків! Усі чоловіки давно на роботі!

Але Галина терпляче чекала. Перед очима стояв улюблений гороховий суп її чоловіка Петра – такий, яким він виходить тільки з копченням. Чоловік останнім часом зовсім замотався на роботі, схуд, змарнів. Все намагається підробити, де тільки можна – часи які… А він так любить цей суп!

Коли до прилавка залишалося чоловік десять, оголосили:

– Все! Рульки скінчилися!

Галина відчула, як земля йде з-під ніг. Ні, не може бути! Чотири години у черзі – і все дарма?!

– Маріє Петрівно! – гукнула вона продавчиню, з якою була добре знайома. – Христом богом прошу! Хоч щось залишилося?

Продавчиня окинула її поглядом:
– Почекай після обіду. Може, ще підвезуть.

І справді – підвезли! Щоправда, довелося знову годину відстояти в черзі, зате додому Галина повернулася з перемогою – важка копчена рулька приємно відтягувала сумку.

А тепер ось це. Галина перевела погляд із прокислого супу на чоловіка:

– Я тебе просила! Просила лише поставити каструлю в холодильник! Одна проста справа! Я всю ніч цей суп варила, щоб до обіду був готовий, а ти…

Петро винувато опустив голову. Вчора він повернувся за північ – підробляв на розвантаженні вагонів. Руки гули, спина нила, у голові шуміло від втоми. Невиразно пам’ятав, як Галя щось говорила про суп, але сон накочував такий, що він ледве дістався до ліжка.

– Галченя, я ж не спеціально…

– Не спеціально?! – Галина сплеснула руками. – А як же твоє “обіцяю, зроблю”? Я, між іншим, теж утомилася! Думаєш, легко чотири години у черзі простояти? А потім пів ночі біля плити?

Сльози зрадливо покотилися по щоках. Прикро було – стільки старань, і все коту під хвіст! Галина опустилася на табурет і розплакалася, закривши обличчя руками.

Петро постояв кілька секунд, безпорадно дивлячись на дружину. Потім рішуче підійшов до плити, взяв величезну каструлю і…

Галина завмерла. Поволі підвела голову.

Петро стояв посеред кухні, з голови до ніг облитий гороховим супом, що прокис. Густа жижа стікала по його обличчю, капала з носа, всмоктувалася в сорочку. На кухні повисла повна тиша.

– Ти… що ти твориш?! – приголомшено прошепотіла Галина.

– А що? – незворушно знизав плечима Петро, ​​струшуючи з носа краплю супу. – Все одно пропадати. Так хоч користь яка – може, на думку що розумне спаде.

Галина дивилася на чоловіка, який вилив на себе суп, і не вірила своїм очам. А потім… потім сталося дивне. Спочатку це був ледь помітний смішок, потім хихикання, а через секунду вона вже реготала в голос, дивлячись на свого горе-чоловіка, який стояв посеред кухні, як опудало, з якого стікав гороховий суп.

– Ой, не можу! – схлипувала вона крізь сміх.

– Петько, ти… ти на опудало схожий!

Петро широко посміхнувся:

– На городнє? А я що казав – користь є! Дружину розсмішив – вже досягнення!

Галина витерла сльози, що виступили від сміху:

– Ну, що ти за людина така, га? Як тебе взагалі на роботу у такому вигляді відпускати?

– А ніяк! – бадьоро озвався Петро.

– Візьму сьогодні вихідний. Перший раз за три місяці, між іншим. Маю право!

Він підійшов до раковини, та почав відмиватись. Галина дивилася на його широку спину і думала про те, як вона, недолуга, через якийсь суп розійшлася. Так, часи зараз непрості. Так, дістати щось – ціла епопея. Але, чи це головне?

– Петро, – тихо покликала вона.

– Га? – він обернувся, з мокрим обличчям, що ще смерділо горохом.

– Вибач мені. Я погарячкувала.

Петро підійшов до дружини, обійняв її мокрими руками.

– І ти мене вибач, Галченя. Справді, забув про суп – втомився, як пес.

– Знаєш що? А давай сьогодні просто картоплі насмажимо? З цибулею, як ти любиш?

– З цибулею? – Петро розплився в посмішці. – А може, в магазин сходимо разом? Кажуть, сьогодні ковбасу мають привезти…

– Ні! – Галина жартівливо погрозила пальцем. – Ніякої ковбаси! Житимемо за коштами.

– Це правильно, – серйозно кивнув Петро. – А то я тут подумав… Може, мені з цього підробітку втекти? А то тебе зовсім закинув.

Галина замислилась. З одного боку, гроші зайвими не бувають, особливо зараз. Але з іншого…

– Знаєш, йди. Проживемо якось. Зате вдома будеш частіше.

– Точно? – Петро уважно подивився їй у вічі.

– Точно! – Вона рішуче кивнула. – Краще буду тебе живим і здоровим бачити, ніж божеволіти, коли ти ночами вагони розвантажуєш.

…Через багато років, збираючись сім’єю за святковим столом, вони часто згадували цю історію. І щоразу, коли Галина готувала гороховий суп, тепер уже без багатогодинного стояння в чергах, Петро жартівливо цікавився:

– А може, мені його одразу на голову вилити? Для профілактики?

І вони сміялися, згадуючи ті непрості дев’яності, коли крізь побутові труднощі та негаразди, пронесли головне – своє кохання, та вміння знаходити радість у простих речах.

Тому що в житті важливо не те, що ми їмо, а те, з ким ділимо нашу трапезу. І іноді потрібна лише каструля прокислого супу, щоб зрозуміти таку просту істину…

КІНЕЦЬ.