Запах свіжої випічки залоскотав ніздрі ще на сходовому майданчику. Ганна завмерла перед дверима, діставши ключі. Цей аромат… Як машина часу, переніс її на двадцять років тому, у старенький будиночок на околиці Витвиці.

“Ганнусю, руки! Спочатку руки помий!” – пролунав у пам’яті дзвінкий голос бабусі.

Маленька Ганнуся, захекана після довгої дороги зі школи, нетерпляче підстрибує біля раковини, квапливо намилює долоні. А на столі вже чекають гарячі пиріжки – рум’яні, пухкі, з хрусткою скоринкою.

Ключ повернувся у замку. Ганна похитала головою, проганяючи думки, і штовхнула двері.

– Бабуся? – Невпевнено покликала вона.

– На кухні я, на кухні! Заходь швидше, тільки руки помий!

Ганна засміялася. За двадцять років нічого не змінилося. Хіба що тепер це була її власна кухня в новенькій квартирі, куди вони з Павлом тільки-но переїхали після довгоочікуваного ремонту.

Катерина Павлівна клопотала біля плити, як завжди у своєму улюбленому фартуху у квіточку, вся припорошена мукою. Сиве волосся вибилося з-під хустки, а на щоці – сліди від борошна, наче бойове забарвлення справжнього пекаря.

– Бабусю, ти що тут робиш? – Ганна обняла тендітні плечі, вдихаючи рідний запах ванілі та кориці.

– А що, онуку відвідати не можна? – лукаво примружилася Катерина Павлівна. – Марина вчора забрала мене, каже: “Досить у своїй Витвиці мерзнути, переїжджаємо в місто!”

Ганна застигла. Щось у голосі бабусі її насторожило.

– Як забрала? Зовсім?

– Та ось так… – Катерина Павлівна відвернулася до плити, почала метушливо перекладати пиріжки. – Каже, одній мені там не можна, роки вже не ті. А тут і квартира простора, і лікарі.

– У сенсі квартира? – Ганна відчула, як земля йде з-під ніг. – У цій квартирі?

– Ганнусю, давай чайку поп’ємо, – бабуся спробувала змінити тему. – Я з капустою напекла, твої улюблені.

– Бабусю, – Ганна присіла на краєчок стільця, – ти мені точно розкажи: мама що, вирішила сюди переїхати? До нас?

Катерина Павлівна важко зітхнула, та присіла поряд.

– Розумієш, Ганнусю, Марина вирішила, що у великому місті буде краще. І мені, і їй. Каже, у Витвиці нудно…

– Це ж наша квартира! – Голос Ганни здригнувся. – Ми ж із Павлом…

Договорити вона не встигла – вхідні двері грюкнули, і на кухню влетіла Марина Сергіївна, ефектна та енергійна, як завжди.

– О, вже зібралися! – Вона цмокнула дочку в щоку. – Ганно, нам треба поговорити.

Ганна дивилася на матір, і всередині все хололо. Вона знала цей тон – коли рішення вже ухвалено, а “поговорити”, означає, просто поставити перед фактом.

– Мамо, що відбувається? – тихо спитала вона.

– Мила, я все продумала, – Марина Сергіївна присіла до столу, по-господарськи присунула до себе кухоль. – Вам з Павлом буде куди зручніше в однокімнатній. А ми з бабусею розмістимося тут, місця нам вистачить.

– У якій однокімнатній? – Ганна відчула, як до горла підступає грудка. – Ми пів року ремонт робили. Усі гроші вклали…

– Я допоможу з першим внеском, – відмахнулась Марина Сергіївна. – Знайдемо вам щось симпатичне, у хорошому районі.

– А нас ти спитати не хотіла? – Ганна встала, відчуваючи, як тремтять коліна. – Мамо, це наша квартира! Ми тут жити збиралися, дітей планували.

– Дітей? – Марина Сергіївна пирхнула. – Люба, тобі всього тридцять два. Які діти? Спершу кар’єру треба робити. Ось я у твоєму віці…

– Марино, – тихо втрутилася Катерина Павлівна, – може, не треба так різко? Нехай молодята самі вирішують.

– Мамо, не починай, – відрізала Марина Сергіївна. – Я все вирішила. Ганнусю, сонечко, ти ж розумієш – бабусі потрібен нагляд, мені самій важко.

– То живіть удвох в однокімнатній! – Вибухнула Ганна. – Чому ви маєте зайняти нашу квартиру?

–Тому, що я її купила, – жорстко відповіла Марина Сергіївна. – І я вирішую, хто де житиме.

Ганна наче отримала ляпас. У скронях застукало, перед очима попливло. Вона раптом з пронизливою ясністю зрозуміла: мати все спланувала наперед. Квартира, ремонт, “допомога молодим” – все це було частиною її плану.

– Мені треба подихати, – пробурмотіла вона, і вискочила з кухні.

Вхідні двері зачинилися за її спиною. Ганна притулилася до стіни в під’їзді, намагаючись впоратися з підступними слізьми. Потрібно дочекатися Павла. Разом вони щось придумають. Мусять придумати.

А у квартирі залишився запах свіжих пиріжків – зовсім, як у дитинстві, тільки тепер з гірким присмаком зради.

Телефон у кишені завібрував – повідомлення від Павла: “Затримаюся на роботі. Важлива зустріч”. Ганна сповзла по стінці, обхопила голову руками. Зараз їй, як ніколи, потрібна була його підтримка, але доведеться справлятися самій.

Вечір опустився на місто непомітно, огорнувши вулиці бузковим серпанком. Ганна брела по набережній, не помічаючи ні прохолоди, ні дощу, що мрячить. У голові крутилися уривки сьогоднішньої розмови, перемішуючись зі спогадами.

Ось вони із Павлом вибирають шпалери для спальні. “Тут буде дитяча”, – мрійливо каже він, обіймаючи дружину за плечі. Вони так довго чекали цього моменту – свого кутка, свого гніздечка.

Телефон знову завібрував. Цього разу дзвонила мати.

– Ганно, ну що ти, як маленька? – пролунав у слухавці знайомий владний голос. – Повернися додому, поговорімо спокійно.

– Додому? – гірко посміхнулася Ганна. – А де тепер мій дім, мамо?

– Припини драматизувати, – у голосі Марини Сергіївни задзвенів метал. – Я все роблю для твого ж добра. Ти ще дякую скажеш.

Ганна натиснула “відбій”, і вимкнула телефон. Ноги самі принесли її до старого парку, де вони з Павлом любили гуляти у вихідні. Присівши на вологу лаву, вона заплющила очі.

П’ять років вони збирали на перший внесок. П’ять років відкладали кожну копійку, відмовляли собі у всьому. А потім з’явилася мама зі своїм подарунком…

“Доню, навіщо вам мучитися? Я допоможу – материнський обов’язок!”

Ганна гірко посміхнулася. Материнський обов’язок?? Швидше, материнський зашморг!

У темному небі заблимали перші зірки. Десь вдалині загавкав собака, прошелестів листям вітер. Ганна дістала телефон, увімкнула. Екран відразу спалахнув повідомленнями: три пропущені від Павла, повідомлення від бабусі, ще дзвінки від матері.

Насамперед відкрила повідомлення від бабусі: “Ганнусю, пробач старій. Я не хотіла нікого обмежувати. Марина наполягла… Може, правда, знайдемо рішення?”

Сльози защипали очі. Бідна бабуся – адже її теж ніхто не запитав. Вирвали зі звичного життя, з рідного дому.

Дзвінок від Павла застав її зненацька.

– Кохана, ти де? Я вдома, тут… – він затнувся, – твоя мама щось говорить про переїзд?

– Павло, – голос зрадливо здригнувся, – вона вирішила забрати нашу квартиру. Каже, житиме тут із бабусею, а нам пропонує однокімнатну.

У слухавці повисла важка тиша.

– Я зараз приїду, – нарешті сказав Павло. – Скинь геолокацію.

За двадцять хвилин його машина пригальмувала біля парку. Ганна залізла на переднє сидіння, уткнулася чоловікові в плече. Від його куртки пахло дощем і тютюном.

– Розповідай, – тихо попросив він, погладжуючи її по спині.

І Ганна розповіла – про раптову появу бабусі, про заяву матері, про плани та мрії…

– Знаєш, що найприкріше? – Вона витерла сльози рукавом. – Якби вона одразу сказала про свої плани. Ми могли б просто продовжувати накопичувати, не влазити в ремонт.

Павло мовчав, міцніше притискаючи дружину до себе. У світлі ліхтарів було видно, як жовна ходять на його вилицях.

– Поїхали додому, – нарешті сказав він. – Треба поговорити з твоєю мамою.

– Куди додому? – луною озвалася Ганна.

– В нашу квартиру, – твердо відповів Павло. – Поки що це наша хата, і ніхто не має права нас звідти вигнати.

Дорога до будинку пройшла в мовчанні. Кожен думав про своє: Ганна – про плани, які обвалилися, Павло – про майбутню розмову.

Марина Сергіївна зустріла їх у передпокої – велична, впевнена, що має рацію.

– З’явилися нарешті! – Вона картинно сплеснула руками. – Павло, може хоч ти напоумиш свою дружину? Адже я, як краще хочу…

– Марино Сергіївно, – голос Павла звучав незвично холодно, – присядьмо і поговорімо спокійно.

На кухні на них чекала Катерина Павлівна – маленька, скуйовджена, з винними очима.

– Чаю? – несміливо запропонувала вона.

– Дякую, бабусю, не треба, – Ганна опустилася на стілець. Павло став за її спиною, поклавши руки на плечі дружини.

– Отже, – почав він, – я розумію ваше бажання бути ближчим до дочки. Але ця квартира – наша. Ми вклали в неї не лише гроші, а й душу.

– Гроші! – перебила його Марина Сергіївна. – Ви забули, хто дав вам ці гроші? Без моєї допомоги ви ще роками винаймали б кути!

– Мамо, – Ганна різко встала, – ти ж сама запропонувала допомогу. Ми не просили!

– Ось саме! – переможно вигукнула Марина Сергіївна. – Я запропонувала, я й вирішую!

– Ні, – тихо, але твердо промовив Павло. – Так не піде. Якщо ви хочете повернути гроші, ми повернемо. Візьмемо кредит, продамо машину.

– Та як ти смієш! – підкинулася Марина Сергіївна.

– Марино, – раптом подала голос Катерина Павлівна, – але ж не правильно це.

Усі обернулися до бабусі. Вона сиділа, вирівнявши спину, і вперше за вечір дивилася доньці просто у вічі.

– Що не правильно, мамо? – процідила Марина Сергіївна.

– Все не правильно, – Катерина Павлівна похитала головою. – І те, що ти мене з хати висмикнула, не спитавши. І те, що дітей молодих женеш. Хіба я так тебе навчала?

– Мамо, ти не розумієш…

– Ні, це ти не розумієш, – у голосі бабусі задзвеніла сталь. – Я у свій будинок повернуся. До сусідів, до городу, до батьків на цвинтарі. А ти подумай гарненько, доню. Що важливіше – твої амбіції, чи щастя рідної доньки?

Марина Сергіївна зблідла. Відкрила рота, закрила, знову відкрила – але не знайшла що відповісти.

– Ходімо, Марино, – Катерина Павлівна встала, взяла дочку під руку. – Переночуємо у готелі, а завтра я на автобус – і назад у Витвицю. А ти залишишся тут, у місті, якщо так хочеш. Але у своїй квартирі, не у дитячій.

– Бабусю, – Ганна кинулася до бабусі, обійняла. – Ти справді повернешся додому?

– Звичайно, рідна, – Катерина Павлівна ласкаво погладила онучку по голові. – Де ще твоїм майбутнім діточкам пиріжки пекти? Не в міській же однокімнатній.

Марина Сергіївна мовчки спостерігала за цією сценою. Щось здригнулося в її обличчі – немов тріщина пробігла ідеальною маскою.

Минув тиждень. Ганна стояла біля вікна, дивлячись, як за склом кружляють сніжинки. Перший сніг, за яким вона спостерігає у їхній квартирі – тепер уже точно у їхній!

Після того вечора багато що змінилося. Бабуся, вірна своєму слову, повернулася у Витвицю. Марина Сергіївна… що ж, їй потрібен час, щоб ухвалити рішення дочки та зятя. Гордість не дозволяла визнати свою помилку, але через три дні вона, як ні в чому не бувало, подзвонила Ганні:

– Доню, зайди до мене сьогодні. Я тут переглянула деякі документи.

У її новій квартирі – просторій трикімнатній у центрі міста – вони проговорили до пізньої ночі. Вперше за довгі роки по-справжньому поговорили.

– Знаєш, – зізналася мати, розливаючи чай, – адже я справді думала, що так буде краще. Для всіх.

– Мамо, – Ганна гріла руки об кухоль, – але чому не можна було це сказати? Обговорити?

Марина Сергіївна помовчала, дивлячись у вікно.

– Мабуть, звикла вирішувати все сама, – нарешті відповіла вона. – Я ж тебе виховувала завжди одна, завжди сама. Командувати навчилася, а слухати – ні.

Ганна дивилася на матір, і бачила в ній щось нове. Чи старе, але давно забуте? Щось живе, справжнє проступало крізь звичну маску впевненості та владності.

– Знаєш, а це ж бабуся тебе ростила, – раптом сказала Марина Сергіївна. – Поки я по відрядженнях моталася, кар’єру робила. Вона пиріжки пекла, уроки з тобою робила. А я все намагалася довести, що сама можу, що впораюся.

– Мамо, – Ганна накрила долонею руку матері, – ти впоралася. Справді. Але тепер моя черга щось доводити. Собі, не тобі.

Того вечора вони вперше за довгий час обійнялися – по-справжньому, як у дитинстві.

А тепер Ганна дивилася на сніг, що падав, і думала про те, як химерно часом складається життя. Ця історія могла посварити їхню родину, зруйнувати стосунки, а натомість, допомогла всім подорослішати. Навіть Марині Сергіївні.

Дзвінок у двері вирвав її із задуму. На порозі стояла бабуся із величезною сумкою.

– Бабуся?! – Ганна кинулася обіймати рідну людину.

– А що, провідати внучку не можна? – лукаво примружилася Катерина Павлівна. – Я тут пиріжків напекла, правда, вже остигли трохи, поки їхала.

– Бабуся! – Ганна засміялася крізь сльози. – Ти ж учора дзвонила, нічого не сказала!

– А що казати? – Катерина Павлівна вже господарювала на кухні, розбираючи сумку. – Скучила – ось і приїхала. І потім, – вона змовницько підморгнула, – мені здається, чи ти трохи погладшала?

Ганна зашарілася. Вони з Павлом хотіли дочекатися УЗД, перш ніж повідомляти новину рідним, але від бабусиного пильного ока нічого не приховаєш.

– Бабуль…

– Мовчу-мовчу! – Катерина Павлівна сплеснула руками. – Тільки ось що я тобі скажу: з капустою зараз, мабуть, не можна, я з яблуками спекла. І з корицею, як ти любиш.

Ганна притулилася до бабусиного плеча, вдихаючи рідний запах ванілі та кориці. У кишені завібрував телефон – Марина Сергіївна.

– Мам, привіт! – Ганна посміхнулася в слухавку. – А до нас бабуся приїхала!

– Знаю, – у голосі матері чулася усмішка. – Хто, на твою думку, її зустрів на вокзалі, і привіз до вас? Чекай, я теж скоро буду. Тільки заїду за тортом – не з порожніми ж руками…

У Ганни защипало в очах. Все стало на свої місця – правильні, єдино вірні місця. Велике місто і маленька Витвиця, пиріжки з яблуками та магазинний торт, норовлива мати та мудра бабуся. Усім вистачить місця у її житті, та її серці.

Вона пригадала, що під серцем носить ще одну рідну людину – ту, якій треба було з’явитися на світ через вісім місяців. Ганна поклала руку на живіт, і посміхнулася. У неї буде все, про що можна мріяти: просторий будинок, любляча сім’я і, звичайно, бабусині пиріжки.

Тепер вона достеменно знала: у житті можна розраховувати не лише на себе. Можна – і треба – розраховувати на тих, хто тебе по-справжньому любить. Навіть, якщо іноді вони висловлюють це кохання трохи дивно.

Перший сніг все кружляв за вікном, вкриваючи місто білою ковдрою. У її житті починався новий розділ – світлий і чистий, як цей сніг…

КІНЕЦЬ.