– А де ж підсмажена шкірка з курки? – я зойкнула, ледве стримуючи сльози. Курка стояла на столі абсолютно без тієї апетитної, рум’яної шкірочки, яка мала стати окрасою мого святкового столу.

Я готувалася до цього вечора більше тижня. Все мало бути ідеально – я навіть взяла вихідний, щоб зранку завершити приготування. Але те, що я побачила, просто підкосило мене.

Дорогі цукерки, які я спеціально купила для гостей, валялися на килимі. Усе розпаковане, наче після набігу якогось варварського племені. Декілька фантиків прилипли до мого нового крісла. Я втратила дар мови.

Сестра мого чоловіка, Оксана, сиділа на дивані, злегка похитуючи ногою, і пила чай. Діти бігали навколо, ніби в них вмонтували додаткові батарейки. У мене всередині закипало.

– Це що таке? – запитала я, намагаючись стримуватися.

Оксана подивилася на мене з посмішкою:

– А що таке, Ір? Це ж діти! Вони так люблять хрумку шкірочку. Я не бачила сенсу їх зупиняти. Це ж свято, хай радіють.

Я глибоко вдихнула. Радість – це добре. Але ж це була моя курка! Мій план ідеального столу вже сипався, наче пісок.

– А цукерки? Вони що, теж “раділи”, розкидаючи їх по всій кімнаті?

Оксана знизала плечима.

– Вони люблять солодке. Просто не втрималися.

Я подивилася на свекруху, яка сиділа поруч із Оксаною і здавалася спокійною мов море в штиль.

– Мамо, це нормально, як ви думаєте? – звернулася я до неї.

Вона посміхнулася і відповіла:

– Іринко, діти є діти. Та й Оксана зараз у важкий період. Може, не будемо роздувати з цього виставу?

Тут я вже ледве стримувалася. У голові промайнули всі години, які я провела на кухні, готуючи цей святковий стіл.

Канапки з червоною ікрою, тарталетки з лососем і крем-сиром, печена картопля з травами, салат “Цезар”, класичний олів’є, фаршировані яйця, рулети з лаваша з крабовими паличками, сирна тарілка – я вкладала в це душу!

І тепер все це виглядало так, наче хтось тут влаштував хаос навмисно.

Врешті-решт я видихнула і вирішила зібрати сили, щоб впоратися із ситуацією.

– Добре, тоді давайте допоможете мені хоч трохи прибрати? – сказала я, звертаючись до Оксани.

– Ой, я б із радістю, але мої діти зараз так розходилися, ти ж сама бачиш, за ними дивитися треба, бо ще чогось нароблять!

І тут я зрозуміла, що цей вечір перетворюється для мене на справжнє випробування.

Коли прийшли інші гості, я трималася з останніх сил. Оксана сиділа на чолі столу і голосно розповідала всім, яка вона бідолашна – чоловік пішов до молодшої, з грошима тяжко, трьох дітей виховувати важко. Усі кивали і співчували.

В цей час діти знову почали бігати по кімнаті, зачепили тортик і перевернули його на підлогу.

Я не витримала.

– Вибачте, але це вже занадто! – майже викрикнула я.

Усі замовкли. Оксана зобразила на обличчі глибоке обурення.

– Що ти собі дозволяєш, Ірино? Це ж діти!

– Це не тільки діти, Оксано. Це ваша безвідповідальність! Я розумію, у вас важкий період, але це не дає вам права зневажати інших!

Свекруха намагалася згладити конфлікт, але я вже сказала все, що думала. Після цього вечір став напруженим, і, коли гості пішли, я впала на диван, відчуваючи себе спустошеною.

Чоловік підійшов до мене, обійняв і сказав:

– Ти все правильно зробила, Олю. Моя сестра іноді переходить межі, і їйс треба було про це сказати.

Його слова трохи заспокоїли мене, але я все одно довго обдумувала, чи правильно вчинила. І тепер думаю: можливо, треба було знайти інший спосіб вирішити цю ситуацію? Як би ви зробили? Чи запрошувати їх ще в гості в майбутньому?

Джерело