– Мамо, ти не образишся, якщо я завтра додому поїду? – Запитала Маша, коли Валентина повернулася з лікарні.

– Може, затримаєшся ще на день?

– Я й так замість двох днів три у тебе пробула. Удома Пашка з Матвієм одні, чекають.

– Добре, їдь, доню. Дякую, що приїхала. Даремно я зірвала тебе. О котрій потяг? Я проводила б тебе.

– Не треба, мамо. Відпочинь краще. Скільки нервів тобі батько попсував, а ти доглядаєш його, дбаєш, бігаєш щодня в лікарню.

– Що ти таке кажеш? Це ж твій батько. Як же не доглядати його? – обурилася Валентина.

– Він ніколи не цікавився мною, відмітками у щоденнику, чи я вивчила уроки. Батько був, а згадати його нема чим. От цікаво, якби ти захворіла, він так само доглядав би тебе? – Запально запитала Маша.

– Навряд. Але я роблю це не лише для нього, а й для себе. Адже за все відповідь доведеться тримати. Він хворий, потребує моєї допомоги.

– Ти маєш на увазі, відповідь на страшному суді? Нагодуй голодного, відвідай хворого…

– І це теж.

– Він завжди егоїстом був. Ні в що тебе не ставив. Ти всю нашу сім’ю везла на собі. Працювала, готувала, в крамницю ходила, прала, прибирала квартиру.

– Жодного разу не бачила, щоб він допомагав тобі. Ти хоч раз лікарняний брала? Все на ногах переносила. А він трохи чхне, одразу лікарняний брав.

– Ти що така зла? Ми, жінки, до праці й болю звичні, терплячіші за чоловіків. Та й господарством займатись – це справа жінки. Допоможе чоловік, дякую, а ні, так і добре. Хіба у вас із Павлом не так? – Валентині розмова не подобалася.

Михайло не був зразковим чоловіком і батьком, але все ж таки доньці гріх скаржитися на нього.

– Невже ти все забула? Вибачила його?

Валентина пильно подивилася на дочку.

– Маріє, це все було давно, стільки води з того часу витекло. Не одразу, але вибачила.

– Ага, витекло, як же. Не забув він її, знову втік до неї.

– Це хвороба така. Що тільки-но сталося, відразу забуває, а що було давно, згадує у подробицях. Пригадати пригадав, тільки пішов не до неї, а до своєї молодості. Побачив і не впізнав її.

– Розгубився, запанікував, навіть адресу свою забув. Вона вирішила, що він з глузду з’їхав. Добре, що не бригаду з психлікарні викликала, а здогадалася до мене привести.

– Наївна ти, мамо. Побачила, що він ледве стоїть на ногах, з головою не дружить, от і відвела додому. Хворий він їй не потрібен!

– От хай би й доглядала його, в лікарню бігала, відвари варила, з ложечки його годувала. Зрозуміла б, по чому пуд лиха. А в молодості, коли здоровий був, мало не повела його з сім’ї, – запально сказала Маша.

Валентина зітхнула.

– Не повела ж. Навіщо згадувати те, що було раніше? Засуджувати ми всі можемо. Ти вважаєш, що не треба було прощати? Кому від цього було б краще? Батьку, мені, тобі?

– У мене також були такі думки. Уяви, що я не простила б твого батька, залишилися б ми з тобою вдвох. Я працювала вчителькою, зарплата мала.

– Жили б надголодь, але горді, так? Тобі тоді було дванадцять. Складний вік. Ти скандалила, казала, що тобі не пощастило зі мною. У всіх мами, як мами, а в тебе вчителька.

– Ось ти кажеш, що батько не цікавився твоїм життям. Але ж ти побоювалася його. Без нього я б не впоралася з тобою.

– Час тоді був важкий. У крамницях прилавки порожні, нічого не дістати. А ти, то сукню нову просила, то чобітки.

– Батько заробляв, не занапастився, як багато хто тоді. Ти й у музичній школі навчалася, і танцями займалася. До кожного танцю новий костюм треба було шити.

– А це шалених грошей коштувало. Не пробач я його, хіба все це в тебе було б? Я сама не змогла б дати тобі все це.

– До речі, він усім хвалився, коли ти в конкурсах перемагала. Ні, ти послухай, коли завела цю розмову. – Валентина зупинила спробу перебити її.

– Я не виправдовую його. Я хочу, щоб ти на всю ситуацію подивилася з іншого боку, поставила себе на моє місце. Думаєш, Павло твій інший?

– Мало хто з чоловіків на бік не дивиться. Адже зрада різна буває. Інший чоловік у думках сотні разів зрадив свою дружину. Стривай, я думала, ти не пам’ятаєш нічого. Ми жодного разу не говорили про це.

Маша відвела очі.

– Ти ж сама сказала, що мені було дванадцять. Я не все розуміла, але чула, та бачила все. Тобі боялася сказати, засмучувати тебе не хотіла.

– Знаєш, доню, мої батьки виховували мене у суворості. Мій батько був повною протилежністю твого. Ні я, ні мама не могли ступити кроку без його відома.

– За кожну витрачену копійку мама батькові давала звіт. Ні квітів, ні подарунків ніколи не дарував. Казав, що це марна трата грошей. Купувати потрібно те, що справді потрібно.

– Щоденник перевіряв, за двійки лаяв. Мене гуляти не пускав вечорами. А якщо й відпускав, то тільки з дівчатками, і щоб повернулася до темряви.

– Одного разу однокласник до мене додому прийшов, то батько його зі сходів спустив. Я до одруження до ладу не зустрічалася з жодним хлопцем.

– Коли з твоїм батьком познайомилася, ми з ним у кіно ходили, щоб батько не знав. А коли він мені пропозицію зробив, то я відразу погодилася.

– Не скажу, що кохала його. Увагу за кохання прийняла. Але для мене це була можливість вирватися з дому, стати вільною від батьківського піклування.

– Та й заміж вийти не дав би, якби не мати. А ти кажеш, що батько не цікавився тобою. У тебе була свобода, не те, що в мене.

– Я теж питала у мами, чому вона терпить. Знаєш, що вона сказала? Шкідливих звичок не має, руки не простягає, а характер потерпіти можна. От і я терпіла.

– Розлучилися б ми, а далі що? Вийшла б заміж за іншого. А якби він виявився ще гіршим? Ідеальних людей немає. Наші мрії та очікування, майже, ніколи не збігаються з реальністю.

– Потім про тебе думала. Боялася, що з вітчимом тобі буде гірше, ніж із рідним батьком.

– Ти ніколи не розповідала мені.

– Голос Маші потеплішав.

– А що стосується її, так гарна вона була. Чоловіки за нею звивались, як джмелі навколо квітів. Твій батько не був винятком. Це зараз він здав, а раніше був видним.

– Вона міцною хваткою в нього вчепилася. Він пішов, тижнів зо два жив у неї. Як я страждала, місця собі не знаходила. А повернувся ж.

– Дітей у неї не могло бути, бо багато разів позбавлялася їх. Та й не лише через це. Він був поруч із нею, а чоловіки все одно до неї липли. Сказав мені тоді, що або сам збожеволів би від ревнощів, або її зі світу зжив.

– Пам’ятаєш мою подругу Тоню? Чоловік у неї непоказний був. Не знаю, що з ним трапилося, але не працездатним він став.

– Тоня працювала за двох, а він удома сидів із дітьми, борщі готував. Вона скаржилася, що не сприймає його, як мужика, заздрила мені.

– Ну так. Все пізнається в порівнянні, – сказала задумливо Маша.

– Виходить, що так.

– Вибач мені, я не думала про це з такого боку.

– Лікар сказав, що батько відчув стрес, шок, коли з дому втік. Що це прискорило розвиток хвороби. Що берегти його потрібно він стресу. А як? Я ж не знаю, що він ще може згадати.

– Гаразд. Вже пізно. Тобі завтра рано вставати. Та і я втомилася. Давай, чайку поп’ємо та спати. – Валентина підвелася з дивана.

Рано-вранці донька виїжджала. На прощання мати та дочка обнялися. Валентина не пам’ятала, коли вони були такі близькі з Марією.

Донька пообіцяла, що влітку обов’язково усі разом приїдуть у відпустку. Попросила зателефонувати, якщо що.

Після лікарні Михайло дуже змінився. По квартирі пересувався дрібними кроками, втратив інтерес до всього, крім їжі та телевізора. Погляд його став порожнім.

Валентині здавалося, що не впізнає її, не розуміє, хто вона. Спочатку вона замикала його, якщо йшла в крамницю.

Але спроб піти з дому Михайло більше не робив, і Валентина заспокоїлася. Проблиски пам’яті та інтересу до навколишнього у нього з’являлися все рідше.

Якось разом із квитанцією на газ надійшло повідомлення, що найближчим часом потрібно прийти в офіс та переоформити договір на газове обслуговування квартири.

Валентина довго сиділа у черзі, дорогою додому зайшла ще в крамницю. Повертаючись, зустріла на сходах сусідку.

– А ти чого одна? Мишка свого не зустріла? – Запитала вона.

– Ні. Ви що, бачили його? Коли? – Захвилювалася Валентина.

– Та пів години тому. Я його ще спитала, куди він зібрався. Він не відповів, навіть не привітався.

Валентина кинула сумку у передпокої та побігла шукати Михайла. Пересувався він повільно, далеко не міг піти. Вона лаяла себе, що розслабилася, забула замкнути двері на ключ.

Знайшовся Михайло у сусідньому дворі. Сидів він на лавці у куртці та капцях. Він не впізнав її. Вдома Валентина добре прогріла йому ноги в тазу з гарячою водою, напоїла чаєм із медом.

Вночі вона чула, як він натужно кашляв. Уранці у Михайла піднялася висока температура. Довелося викликати швидку. Лікар наполіг на госпіталізації. За два дні Михайла не стало.

Довелося дочці знову приїжджати, вже, щоб батька провести в останній путь. Цього разу вона приїхала з чоловіком та сином.

– Мабуть, добре, що батька не стало. Далі було б ще гірше. Ти зробила для батька все, що у твоїх силах.

– Знаєш, останніми днями він не впізнавав мене. А напередодні своєї втечі з дому раптом погладив мене по руці, та сказав: «Пробач».

– І очі на мить стали осмисленими, живими. Мені здалося, що він прощався зі мною. Тепер я лишилася сама. – Валентина зморгнула сльози.

– Поїдемо до нас, мамо. Хоч на перший час.

– Ні, дочко. У цій квартирі пройшла більша частина мого життя. Тут мешкають спогади. Моє місце з ними. Мені здавалося, що я не любила твого батька. Занадто ми були різні з ним. А зараз думаю, що це було справжнісіньке кохання.

Дочка з чоловіком та сином поїхали. Валентина час від часу їздила на цвинтар, носила свіжий букет квітів, та розмовляла з портретом Михайла.

– Знаєш Мишко, я ж залишила їй записку, запрошувала на твоє поховання. Вона не прийшла. Ти вибач, я злилася на тебе часто. А як не стало тебе, то сумую. А ти пам’ятаєш мене?

Згодом кохання може зазнавати змін. Воно може стати звичкою, люди, що люблять, можуть почати ненавидіти один одного. А може, й навпаки. Не поспішайте засуджувати. Ви також не ідеальні.

Можна довго злитися на те, як усе склалося, можна лаятись і проклинати долю, але в кінці шляху потрібно пробачити…

КІНЕЦЬ.