– Мамо, чому? – Власний голос здався хрипким, чужим. Наче не він говорив, а хтось інший.

– Діма надійніший, – тихо, але твердо промовила мати.

– У нього стабільний дохід, свій бізнес.

– А ми з Оленою, значить, не надійні? П’ять років ми тут із тобою! Ремонт, ліки – все на нас! А що він? Подарунки на Новий рік?!

Андрій не міг повірити – право розпоряджатися будинком належить братові! Тим самим будинком, у якому вони виросли з братом, де досі зберігаються їхні дитячі фотографії, та кумедні вироби із пластиліну.

Дата – два тижні тому. Підпис матері – такий знайомий, з характерним розчерком наприкінці. А ім’я… Ім’я брата – Дімки, молодшого, маминого улюбленця.

“Він навіть не живе тут” – думка обпалила гіркотою, залишаючи присмак жовчі в роті. Останні п’ять років вони з Оленою доглядали за матір’ю, ремонтували дах, що протікав, змінювали стару проводку, вкладали всі заощадження в цей будинок.

А Дімка… Дімка просто приїжджав у свята з дорогими подарунками, з розповідями про свої успіхи, з вічним: “Мамо, ти ж знаєш, який я зайнятий!”

Мати не дивилася у вічі. Смикала край фартуха – стара звичка, що видавала хвилювання. Андрій пам’ятав цей жест з дитинства. Так само вона смикала фартух, коли їм з Дімкою влітало за розбите вікно, або коли батько приходив пізно.

– Синку, ти зрозумій…

– Що зрозуміти?! – Голос зірвався на крик. – Що наймолодший завжди був улюбленцем? Що мої діти будуть для тебе гірші за його дітей? Що всі ці роки…

Дзвінок у двері обірвав крик на півслові. На порозі стояв Дімка. Випещений, у дорогому костюмі, який пахне якимись елітними духами. І посміхається тією самою посмішкою, від якої в дитинстві все сходило йому з рук:

– О, братику! А я якраз до нотаріуса зібрався.

Кажуть, у момент сильних емоцій час сповільнюється. Брешуть! Все сталося за секунду: злетів кулак, хруснуло щось – чи то в Дмитра, чи у власній руці.

Жест вийшов змазаним – Андрій ніколи не вмів чубитися. Але посмішка Дімки зникла, а мати… Мати заголосила, щось про “зганьбив”, “невдячний”.

Через тиждень вони з Оленою з’їхали на орендовану квартиру. Два дні забирали речі зі старого будинку – кожна дрібниця відгукувалася болем.

Ось фотографія: вони з Дімкою на велосипедах, щасливі, забруднені морозивом. Ось новорічна гірлянда, яку вішали минулого року. Ось безглуздий подарунковий сервіз, який Лєнка берегла для особливих випадків.

– Може, заберемо? – Запитувала дружина.

– Ні. Нехай все лишається їм.

Мати дзвонила щодня. Плакала в слухавку, перепрошувала – але не за зраду, ні. За те, що виховала його таким, що він підняв руку на брата, зганьбив сім’ю.

Дімка надіслав документи на виплату частки – суто символічної, звісно. Сума ледве вкривала те, що вони вклали у ремонт за останній рік. У супровідному листі було щось про “збереження сімейних відносин”, та “сподіваюсь на розуміння”.

Андрій навіть не став відповідати. Мовчки підписав папери, та відправив назад. І, напевно, на цьому історія могла б закінчитися – як закінчуються тисячі подібних сімейних драм: образою, гіркотою та орендованою квартирою на околиці міста.

Але доля буває не передбачувана.

Якийсь новий незнайомий лист надійшов у середу – звичайний конверт із печаткою нотаріальної контори. Андрій навіть не хотів розкривати: вирішив, що знову щось від брата. Але Олена наполягла:

– Відкрий, гірше вже не буде.

“Шановний Андрію Вікторовичу”, – рядки стрибали перед очима. Дядька Миколи – татового найкращого друга, а його хрещеного батька – раптово не стало. Прийшов заповіт… Господи, який заповіт? Вони не бачилися років п’ять.

– Що там?

– Олена заглядала через плече.

– Ділянка! Дядько Коля залишив мені ділянку.

Пам’ять послужливо підкинула картинку останньої зустрічі із хрещеним. Той приїхав незадовго, як батька не стало, вони сиділи на веранді, і дядько Коля говорив:

– Вітю, друже мій, ти тільки тримайся. Я за твоїми нагляну, якщо що…

Батько тоді тільки рукою махнув – мовляв, кинь, прорвемося. Не прорвалися – невиліковна хвороба забрала його за пів року. А дядько Коля… Дядько Коля, виявляється, пам’ятав свою обіцянку.

– Поїдемо дивитися?

– Олена смикала його за рукав, як маленька.

– Прямо зараз?

– А чого тягнути?

Ділянка виявилася на околиці міста – там, де приватний сектор поступово переходить у дачні товариства. Дванадцять соток, заросли бур’яном до пояса. Ні комунікацій, ні будівель – лише стара яблуня у дальньому кутку.

– Ну і, як тобі? – Олена обережно підбирала слова.

Андрій стояв, розглядаючи цей шматок землі – недоглянутий, забутий усіма. А перед очима вставали картини: ось тут можна збудувати будинок, тут – гараж, а там, біля яблуні, поставити альтанку.

– Знаєш, – він притягнув дружину до себе, – це не просто спадщина.

– А що?

– Знак від батька, від дядька Колі… Від усіх, хто умів любити по-справжньому. Це знак для мене, що час будувати своє.

Стара яблуня шелестіла листям, ніби схвалювала їхнє рішення. Десь вдалині гавкали собаки, пахло скошеною травою, і трохи димом від чийогось мангала.

– Між іншим, – Лєнка діловито дістала телефон, – у мене в закладках є купа відео про будівництво. Уявляєш, зараз багато хто сам будує.

– Стривай, – він засміявся, – ти що, серйозно?

– А ти думав! Я давно мріяла про свій будинок. Тільки… – вона зам’ялася.

– Що?

– Боялася, що ти не захочеш. Після всього цього…

Андрій глянув на ділянку тепер уже іншими очима. Це не просто дванадцят соток землі, а шанс нове життя почати.

І, можливо, саме тому дядько Коля залишив їм саме цей спадок? Не гроші, не квартиру, а можливість побудувати щось своє?

– Знаєш, що батько казав? – Він провів рукою по шорсткій корі яблуні. – Що справжній будинок – це не стіни, це люди, які у ньому живуть.

– І кохання, з яким його будують, – підхопила Олена.

Наступного дня вони приїхали з інструментами – спочатку розчистити ділянку. Сусіди з цікавістю виглядали через паркани: новенькі, та ще й такі ентузіасти!

– Гей, молодь! – гукнула їх старенька з хати навпроти.

– Ви чиї будете?

– Дядька Миколи, – відповів Андрій.

– Тобто, Миколи Степановича.

– А-а-а, – протягла старенька з повагою.

– Гарна була людина, правильна.

“Правильна”, – луною відгукнулося в голові. Може, в цьому вся справа? Що є правильне кохання – те, що дає крила, і неправильне – те, що душить умовами та зобов’язаннями.

Увечері, втомлені, вони сиділи просто на траві, роздивляючись план майбутнього будинку. Над яблунею кружляли світлячки – перші цього року.

– Гарно як, – прошепотіла Олена. – Думаєш, у нас вийде?

Андрій обійняв її за плечі:

– У нас вийде.

– Тут буде дитяча, – вона водила пальцем по начерках. – А тут – велика кухня, щоб вся родина могла збиратися.

“Вся родина” – ці слова більше не різали слух. Тому що тепер вони точно знали: родина – це не ті, хто поруч за звичкою, а ті, хто залишається поруч, коли звичний світ руйнується.

Будівництво розпочалося у середині літа. Той час Андрій запам’ятав, як низку нескінченних “перших разів”: перший ківш екскаватора, перший заміс бетону, перші блоки фундаменту…

Кожен етап давався не легко, але ця праця приносила дивне задоволення, хоча він і був тільки в помічнихах. Щоб пришвидшити будівництво, довелося наймати фахівців.

– Ти змінився, – сказала якось Олена, розглядаючи його руки, що огрубіли від роботи.

– У якому сенсі?

– Усміхатися став частіше.

Це правда – ніби відпустило щось усередині. Чи то робота допомогла, чи то час лікує. Навіть мамині дзвінки вже не викликали колишнього болю.

– Андрюша, може, заїдеш? – питала вона щонеділі.

– Пирогів спечу…

– Вибач, мамо, у мене будівництво.

У її голосі чулася недовіра – мабуть, думала, що він вигадує відмовки. А він справді будував, нарівні з будівельниками. Щовихідних, кожної вільної години він був на ділянці. Добре, що сусіди виявилися тямущими.

– Оце молодь дає! – схвально кивав дід Семен із хати навпроти. – А я думав нинішні все норовлять готове купити.

А потім сталося те, чого вони зовсім не чекали.

– Малюк у нас буде через сім місяців, – повідомила Олена буденним тоном, ніби про погоду говорила. І додала: – Треба встигнути хоча б дах до зими.

Андрій завмер із піднятим молотком:

– Ти серйозно?

– А схоже, що я жартую?

Того вечора вони вперше посварилися через будівництво. Олена хотіла допомагати – він забороняв. Вона говорила про легку роботу – він про ризики. Скінчилося тим, що вона розплакалася:

– Я не хочу бути марною!

– Дурненька, – він притис її до себе.

– Ти ростиш нашу дитину. Яка ж це марність?

Новина про майбутнє маля дивним чином змінила все навколо. Ніби саме повітря стало іншим – дзвінким від передчуття. Навіть робота пішла швидше – Андрій, немов упіймав друге дихання.

А потім прийшов Дмитро. Без попередження, без дзвінка – просто з’явився біля хвіртки одного суботнього ранку. Все такий же випещений, у дорогому костюмі. Тільки в очах щось нове – розгубленість, чи що?

– Привіт, брате, – сказав, як ні в чому не бувало.

Андрій мовчки дивився на нього, відчуваючи, як усередині здіймається глуха злість. Але щось у братовій позі зупинило готову зірватися з язика різку відповідь.

– Навіщо прийшов?

Дімка переступив з ноги на ногу:

– Та ось… Почув, що ти будинок будуєш. Вирішив подивитися.

– Подивився?

– Андрію… ​​– він затнувся. – Слухай, я тут подумав. Може, потрібна допомога? Ну, там, матеріали за гуртовими цінами, чи…

– Ні.

Брат смикнувся, наче від ляпаса. Постояв ще хвилину, потім повернувся до хвіртки.

– Дімо, – гукнув його Андрій. – Ти це, заходь, коли добудуємо, у гості.

Може, здалося, але в очах брата промайнуло щось схоже на подяку.

До зими будинок був готовий. Невеликий, у чомусь навіть непоказний, але свій, до останнього цвяха. З просторою кухнею, де вже господарювала Олена. З дитячою, де чекала свого часу куплена заздалегідь колиска. З широкою терасою, що виходить просто на стару яблуню.

Першими гостями стали сусіди – дід Семен із дружиною принесли коровай та сіль, як годиться. Слідом потягнулися друзі – з подарунками, порадами, та захопленими охами.

А потім… Потім сталося диво.

– Там мама біля хвіртки, – тихо сказала Олена. – Із сумками стоїть. Замерзла, мабуть.

Андрій вийшов на ґанок. Мати переступала біля входу, кутаючись у стару хустку. Він мовчки відчинив хвіртку:

– Проходь. Замерзнеш.

У кухні було тепло і пахло корицею – Олена готувала улюблені булочки. Мати присіла на краєчок стільця, так само смикаючи шаль:

– Гарно у вас.

– Самі будували.

– Знаю, люди говорили, – вона помовчала. – Андрію, а правда, що у вас… Тобто я чула…

– У березні буде малюк, – він сам здивувався, як це легко сказалося.

– Хлопчик?

– Дівчинка.

Мати схлипнула, затиснувши рота долонею:
– Господи, онучка!

Олена нечутно вийшла з кухні, залишивши їх самих. А вони сиділи, та пили молоко – таке ж смачне, як у дитинстві, і мовчали. Але це було вже інше мовчання – не те зле, скривджене, а якесь правильне, чи що.

На Новий рік зібралися всі: мати, Дімка з дружиною, сусіди, друзі. Великий стіл ледь вмістився на кухні. Олена метушилася з частуванням, раз у раз притримуючи вже помітний живіт. Мати клопотала поруч, крадькома витираючи сльози.

А Дімка. Дімка притягнув величезну коробку:
– Це вам. Точніше, їй, – він кивнув на Оленин живіт.

– Ліжечко – кажуть, гарна фірма.

– У нас є, – почав було Андрій.

– Хай буде, – тихо сказала Олена.

– Дядя Діма від душі подарував.

“Дядько Діма” – ці слова повисли в повітрі, як благословення, чи прощення.

Після промови президента, та привітань зі святом, Андрій вийшов на терасу. Стара яблуня, припорошена снігом, наче кивала йому: “Ось бачиш, усе налагодилося”.

А за столом шуміли гості, дзвеніли келихи, і мати розповідала вкотре, як вони з батьком колись теж починали з нуля.

Наче і все добре було, але, все ж таки, щось шкрябало в середині, та нагадувало материні слова:”Діма надійніший”…

КІНЕЦЬ.