Марія Миколаївна сиділа у своїй кімнаті з зачиненими дверима, і намагалася не заважати молоді.

Жила вона з онуком Кирилом, його дружиною Поліною і правнуком Іванком разом уже дев’ять років.

І жодного разу про це не пошкодувала, хоча сусідка Лідія Іванівна лякала її:

«Навіщо ж ти, Маріє, на це погодилася, та хіба можна було до себе молодих пускати? Була ти у квартирі господиня, а тепер будеш як приживалка. Адже вони молоді, по-своєму захочуть усе зробити, а на твою думку їм начхати, запам’ятаєш мої слова! Я зі своєю онукою Леркою і місяця не прожила.

Кажу їй вранці, що треба у квартирі прибрати, а в неї, бачте, плани інші! Ну я Лерку й вигнала,  треба оце ще мені за нею ще підтирати та просити!»

Марія Миколаївна тоді Лідію вислухала, а вчинила по-своєму.

Онука Кирила вона дуже любила і вірила, що все буде добре. Раніше ж люди вміли разом жити, а зараз що, дурнішими вони чи що стали?

Та й куди ж йому тепер іти?

Житло нині дороге, оркндувати в чужих теж дорого, а вона, значить, рідна бабуся, буде в трикімнатній квартирі жити й байдуже дивитися, як онук страждає?

Не бувати цьому!

І щойно Кирило одружився, він одразу переїхав від своїх батьків і молодшого брата Андрія до бабусі.

Спочатку, звісно, непросто було Марії Миколаївні.

Дружина онука Поля хороша, але зовсім ще дівчисько. Чогось її мати навчила, а чогось і Марії Миколаївні самій довелося невістку вчити.

Але ж головне – ненав’язливо і по-доброму підказувати і не сердитися.

Пам’ятала Марія Миколаївна, коли ще сама вона у свекрухи жила, та ще мати чоловіка свекрухи там жила старенька, Надія Федорівна.

Всяке в них бувало. Свекруха як почне на Марію кричати, а бабця її охолодить одразу, – Себе згадай, Зінко! Ти в дім наш ким прийшла? Боса недотепа була, а я хіба тобі дорікнула хоч раз?

Потім Марія за бабцею тією ходила, коли та злягла. Мила її, годувала, від душі їй була вдячна. Та й зі свекрухою Зінаїдою Кіндратівною вони без скандалів прожили.

Багато що від самих людей залежить і від настрою та совісті…

Тож із Поліною та онуком Кирилом звісно ужилася Марія Миколаївна.

Квартира в неї хоч за площею і невелика, кухня зовсім малесенька, але зате три кімнати.

Навіть у правнука Івана своя кімната є, спасибі чоловікові Григорію Васильовичу. Він цю квартиру від заводу отримав, у ній вони щасливо багато років прожили, дітей виростили. І ось уже четверте покоління в їхній квартирі підростає.

Поліна з Кирилом на свій смак ремонт гарний зробили. Світло, чисто у них у квартирі, а в кімнаті Марії Миколаївни молоді на її прохання так все оновили, що ніби й не міняли нічого. Усе залишилося як у них із Гришею було, навіть великий червоний килим на стіні.

Коли Марія Миколаївна була молодшою, їй всього то було вісімдесят із невеликим. Так вона навіть з візочком гуляла в парку. Допомагала Полі, та поки вдома встигала всі справи переробити.

А тепер Марія Миколаївна зовсім старенька, Кирило і Поля про неї піклуються. Навіть у вихідні разом гуляти ходять і по лікарях найкращим возять, якщо що.

Але Марія Миколаївна на себе стала ображатися, повільна стала, неповоротка. Ось і намагається не лізти під руку молодим, вони вічно поспішають, не встигають, а їй уже поспішати нікуди.

Прикриє вона свої дверцята, і телевізор дивиться, а правнук Іванко раз у раз до неї біжить. Він у перший клас пішов, усім ніколи, а прабабуся йому в усьому допомагає.

Вона йому і казки цікаві розповідає, і з життя свої історії, у прабабусі завжди для Іванка є час…

Поліна на кухоньці вечерю готувала, потім усіх покликала їсти.

— Ми з Іванком йдемо, а бабуся не хоче, сказала потім чаю поп’є, – Кирило чекати на себе не змусив, він із роботи прийшов і жах який голодний.

А ось Іван прийшов сумний.

— Руки мив? Сідай за стіл, – скомандувала мама, – Бабуся не хоче, без неї будемо вечеряти.

— Мамо, а я чув, як тато сказав, що бабусі нічого не хочеться. Це неправда, їй хочеться, просто бабуся соромиться, – сумно сказав Іванко.

— Та годі соромиться, – Кирило розсміявся і на Поліну подивився, – Кого це їй тут соромитися? Мене чи що, онука свого? Або маму, яка бабусю нашу як рідну любить? Або тебе, Іванко, свого правнука улюбленого? А може, вона нашу кішку Мурку соромиться? – і Кирило голосно сам же й розсміявся своєму жарту.

— Так тату, і Мурку теж! Мурці ви лежанку купили дорогу хутряну, а в бабусі капці старі.

— Так вона ж сама і сказала, що не треба їй, вона і в цих буде доживати, вони її улюблені, – згадала Поліна, – я і панчохи їй купила, які вона завжди носити звикла, бабусі нашій вже дев’яносто один рік, Іване, ти забув?

— Ага, звичайно буде доживати, це вона так сказала від образи. І нічого я не забув, що їй багато років. Їй тому і новенького всього хочеться, і їжі всілякої спробувати, яку вона не їла ніколи, а ви нічого не розумієте в житті! – похмуро буркнув Іван.

— Ти чула, що наш мудрий синок заявив? – здивовано підняв брови Кирило, – Ми з тобою виявляється нічого не розуміємо! А до речі, це ти без дозволу цукерки з лікером брав із коробки? Я ж казав, що дітям їх не можна, а ти брав? – суворо запитав Кирило Іванка.

Ваня дивився в підлогу і мовчав.

— Ти що, справді їв ці цукерки з вишневим лікером? – не витримала Поліна, – Та ти що, Іване, зовсім очманів?!

— Нічого я не їв, я знаю, що не можна, це я бабусі відніс! – зізнався Іванко.

— Навіщо ти їй відніс? Ми ж її завжди самі пригощаємо, ти ж знаєш. Чи ти вважаєш, що ми з мамою бабусю ображаємо? – обличчя в Кирила стало при цьому теж ображеним,

— Ну і ну, ми завжди бабусю пригощаємо всім, що купуємо, вона бере іноді, а частіше відмовляється, і що я тепер маю почуватися винним?

— Тому що ви не розумієте, наполегливо повторював Іванко, – А вчора я печиво бабусі відніс, і зефір у шоколаді. А панчохи вона такі не любить, бабусі ноги тиснуть гумки. Вони колготки хотіла, вона мені сказала, що просити вас їй такій старій соромно. Треба брати, що дають і цьому радіти, – Іван почервонів і майже прокричав це.

— Їй взагалі всього хочеться, вона теж жива людина! Бабуся мені знаєте які історії про себе розповідала? Вона вовка бачила і ведмедя навіть, ось вона яка! А цукерку з вашим лікером вона тоді одну тільки взяла і їй дуже-дуже вона сподобалася. Бабуся сказала, що такої давно не їла. А ви з мамою вже майже все зжерли, ну я і взяв дві останні.

— Для бабусі взяв? – Поліна обійняла сина, по голові погладила, – Який же ти в нас, синку, молодець. А ми крутимося, робота – дім, робота – дім. І начебто намагаємося, та напевно не все помічаємо.

— Ага, мамо, – Іван тепер уже вдячно посміхався мамі, що нарешті вона його зрозуміла, – Ну бабуся просто не встигає, ви їй запропонували і думали, що вона теж їла. А вона не встигла, вона ж старенька, ось я їй і ношу потихеньку, а вона так радіє! Учора ви пізно з доставки їли ці крильця, а бабуся чула і їй теж захотілося.

— Господи, та я думала їй таке й не треба! Ти що думаєш, нам для неї шкода чи що? – розсміялася Поліна.

— Їй треба, їй зовсім трошки треба, вона спробувати хоче. Адже їй так мало жити залишилося, – з якоюсь недитячою гіркотою сказав Іванко, видно повторив слова, що від бабусі почув.

— Ох ти, Іванко мій, справжній ти в нас мужик. Спасибі, що ти нам це розповів, – поклавши руку синові на плече, тихо йому тато, – І не кажи, все біжимо, все поспішаємо кудись, а близьких, що поруч, не помічаємо!

На Новий рік дід Мороз для Марії Миколаївни поклав у великий пакунок нову гарну сукню, тонкі колготки з бавовни, нові хутряні капці, точнісінько такі, як були улюблені старі. І три коробки різних шоколадних цукерок.

— І звідки тільки дід Мороз дізнався, чого мені хочеться? – дивувалася Марія Миколаївна, показуючи свої подарунки сусідці Лідії.

— Ох і пощастило тобі, Маріє, а до мене онука Лерка забігає інколи, але немає в нас душевності у стосунках.

— Та в нас якось само собою, просто я їх люблю і жалію, і вони мене, напевно, теж, – світло посміхнулася Марія Миколаївна.

Тут Іванко забіг до неї в кімнату з якимось пакетиком.

— Бабусенько, мама з татом на кухні базікають і майже всі чіпси з’їли, може ти хочеш? – Іван простягнув пакетик, чіпси з нього випали, а кішка Мурка одразу ж підбігла і стала їх нюхати.

— Ну гаразд, шумно у вас якось, навіть не дадуть поговорити, краще я до себе піду, – сказала Лідія, незадоволено озирнулася і пішла.

Марія Миколаївна обійняла Іванка, – Ох ти мій турботливий!

І подумала, що не хотіла б жити інакше.

Їй нудьгувати й сумувати ніколи, а душевність до неї раз у раз забігає, обіймає її, тепло й радість їй дарує.

Хіба від такого відмовляються?

КІНЕЦЬ.