– Я сама візьмуся за цю справу! Сама, бо на Колю немає жодної надії. Так і буде мене сніданками годувати. А мені вже тридцять два!

– Ще років зо п’ять, і я вийду в тираж, і жоден чоловік на мене не подивиться, – ділилася своїми думками з подругою Інга.

– Слухай, а може, хай йому? Навіщо тобі одружений? Ну, я розумію, що він директор вашої фірми, гарненький, попри вік, ввічливий. Але навіщо тобі проблеми з його дружиною, дітьми?

– Вони все одно, так чи інакше, будуть присутні у його житті. І тобі нерви мотатимуть.

– Давай познайомлю тебе зі своїм двоюрідним братом Валерою. Красивий, молодий, двадцять шість виповнилося днями. Тобі якраз, – умовляла Інгу подруга.

– Ні, ти не розумієш! Микола – чоловік самодостатній. Має будинок, посаду, гроші. Вижене він дружину, дім наш буде, діти вже дорослі, і все! Нехай вони всі живуть своїм життям, а ми матимемо свою сім’ю. І діти у нас свої будуть, – сперечалася Інга.

– Ну, не знаю. Справа твоя, звичайно, але мені, навіть за гроші чужий чоловік не потрібний, – не погодилася подруга.

– Ну ось і живи зі своїм жебраком Анатолієм на орендованій квартирі. Коли ще він заробить на свою власну однокімнатну! – цинічно видала Інга, і на цьому закінчила неприємну розмову, яка проходила в їдальні їхньої фірми.

– Інго Олександрівно, вас головний до себе викликає, – пікнув внутрішній телефон, щойно вона повернулася на робоче місце.

У кабінеті у шефа все було, як завжди, за звичним сценарієм. Поправляючи одяг і зачіску, що розтріпалася після бурхливих обіймів, Інга знову почала про наболіле.

– Миколо, ну що це таке? Скільки ми будемо з тобою, як підлітки, у твоєму кабінеті зустрічатися? Адже це не правильно, – ніжно погладжуючи по лисині свого начальника, примхливо промовила коханка.

– А що? На мою думку, дуже навіть романтично. Заводить ситуація, – реготнув Микола. А потім серйозніше, напустивши на обличчя важливості, сказав:

– Так, все, йди працюй, нема чого прохолоджуватися. Робочий день, а ти нісенітницею якоюсь займаєшся, Привалова!

– Ну, Миколо…

– Іди, Іди. Все вирішимо найближчим часом.

«Ні, так справа не піде. Я сама маю вжити заходів до того, щоб ми були разом. Адже кохає? Кохає! Просто нерішучий такий, от і все. Скандалу не хоче, засудження рідні боїться», – думала Інга про Миколу.

Вона давно вже роздобула його адресу, та навіть номер телефону дружини Лідії. Навіть спробувала дізнатися щось про неї. Залишилося тільки вибрати час, і вирішити, коли до неї сходити.

Спочатку Інга думала, що треба прийти у той момент, коли Микола буде вдома. Ось прийде вона до них, а він вийде назустріч, побачить свою кохану, й одразу скаже дружині, що жити без Інги не може.

Але потім, подумавши, вона передумала, щоб не бентежити коханого чоловіка. Піде Інга до дружини тоді, коли Миколи вдома не буде, щоб переконати її саму відмовитися від людини, яка вже давно її не любить. І таким чином пришвидшити довгоочікуваний шлюб із Миколою.

І ось сьогодні, зателефонувавши на роботу і сказавши, що затримається на пару годин, жінка вирушила за відомою адресою, попередньо зателефонувавши дружині Миколи, і попередивши її, що їх чекає серйозна розмова.

Та, здавалося, навіть не здивувалася, сказавши, що приділить гості десять хвилин.

Підходячи до величезного будинку за красивими крученими воротами, Інга злегка здивувалася і розхвилювалася.

По-перше, її вразила велич і навіть якась помпезність величезного будинку шефа. Інга, звичайно, здогадувалася, що будинок багатий, але не настільки. Невже вона сама скоро тут житиме?

А по-друге, її хвилювала майбутня зустріч із дружиною Миколи, яка ось-ось мала відбутися. По суті, вона зараз йшла на зустріч зі своїм недругом, і треба було гідно витримати цю сутичку.

– Добридень, – чомусь не своїм голосом промовила Інга, коли людина з обслуги, провівши гостю гарним доглянутим садом, завела її всередину будинку.

– Слухаю вас, – вимовила гарна пані років сорока п’яти. Вона сиділа на дорогому дивані у величезній світлій вітальні, стеля якої йшла далеко вгору, гублячись у дивовижній красі ліпнини й кришталевих люстрах, що переливалися всіма фарбами веселки.

– Мене звуть Інга, і ми з вашим чоловіком Миколою кохаємо один одного, – почала вона, відчуваючи, як у роті одразу стало сухо, через що язик ледве повертався.

– Інга? Ви, здається, працюєте у фірмі мого чоловіка у відділі продажу, так? Ім’я у вас досить рідкісне, тому я й запам’ятала, – роздивляючись гостю, як вошу під мікроскопом, спитала господиня.

– А звідки ви знаєте? – здивувалася Інга, яка зовсім не чекала такого повороту їхньої непростої розмови.

– А я все знаю і про свого чоловіка, і про роботу фірми. Регулярно перевіряю фінансові документи, звіти з продажу. Знаю, який щомісячний прибуток нашого з ним підприємства, та яка сума податків.

– І практично всіх співробітників знаю поіменно, адже саме я вирішую, кому і скільки виплати премії за підсумками роботи, – продовжувала дружина Миколи впевненим голосом.

– Ми кохаємо одне одного, – нагадала Інга господині, адже тема розмови трохи пішла від потрібної, з якою вона й прийшла сюди.

– Ви кохаєте мого чоловіка, бо він іноді з вами розважається у своєму кабінеті? Так? – уточнила Лідія, з легкою усмішкою дивлячись на жінку, що прийшла.

– Не розважається. Він також… Кохає.

– Інго, скільки вам? Тридцять, тридцять три? Ви давно вже доросла жінка, а не недолуга дитина, щоб не розуміти очевидні речі – мій чоловік вас використовує.

– Хвилинна розвага. Задоволення на кілька миттєвостей, як від тютюну, чи келиха біленької, не більше. Невже ви могли повірити, що в нього на вас серйозні плани?

– Ви зараз це все мені спеціально кажете, бо розумієте, що програли. Я молодша за вас, Миколі зі мною дуже добре, і він мені пообіцяв, що ми будемо разом, – не дуже впевнено відповіла Інга.

Вона була зовсім розгублена. Її тактика, яку вона виробила, йдучи сюди, розвалилася. Жодна з тих фраз, які Інга заздалегідь заготувала для розмови з Лідією, зараз не прозвучить, бо вже не матиме хоч якогось значення.

– У чоловіків бувають такі хвилини, коли вони можуть пообіцяти навіть Місяць з неба. Інго, невже до вас ще не дійшло, чому ви іноді опиняєтеся в кабінеті мого чоловіка?

– Відмовтеся від нього, він мій! Коля кохає мене, хоч ви й намагаєтесь зараз мене переконати в протилежному! – раптом закричала Інга, бо зрозуміла, що програє цей раунд.

– Ви хочете мого чоловіка собі? Ви серйозно? Напевно, вже мрієте про те, що житимете в цьому будинку і купатиметеся в грошах, так? – засміялася Лідія.

– Так, хочу! І ви з цим нічого не зможете вдіяти! Залишіть його, і ми будемо щасливі вдвох, – наполягала Інга.

– А чи все ви знаєте про мого чоловіка, люба, щоб так сильно його хотіти? – з іронічною посмішкою спитала господиня.

– Що? Що я такого маю про нього знати? Чим ви зараз намагаєтесь мене здивувати? – Інга мало не плакала. Мрії про багате щасливе життя танули, як сніг на яскравому сонці.

– Все, чим ми з ним володіємо, належить мені, – сказала Лідія.

– Ні, ви брешете! Коля мені казав, що це його фірма, і його будинок, а ще квартира біля моря, і всі дорогі автомобілі – все належить йому!

– Тому що він багато працює, і йому пощастило колись створити цю фірму, яка зараз дуже успішна та прибуткова.

– Так, йому колись пощастило. У цьому він має рацію! Ох, Колю, Колю, пізнаю його звичку хизуватися нашим багатством! Любить він пилюку в очі пустити. Йому пощастило зустріти мене!

– А ще дуже пощастило в тому, що колись мій батько, свого часу, дуже впливова в нашому місті людина, дав йому шанс стати багатим. Але моїм коштом. І все його багатство – це пшик, який лусне, як тільки він зробить крок убік від мене. Ясно вам, люба?

– Ні, це не правда! Не правда! – мало не плакала Інга, згадуючи обіцянки Миколи під час їхніх спекотних зустрічей, і його слова про те, що вони скоро будуть разом.

– Це правда. І я давно вже змирилася з тим, що він іноді дозволяє собі дрібні витівки, на зразок вас. Ви ж у нього далеко не перша, Інго!

– Спочатку я хотіла розлучитись, але потім зрозуміла – на його місце прийде інший любитель чужого багатства. І де ймовірність того, що той, інший, буде мені вірним?

– А з Миколою у нас все-таки багато спільного. Діти, наприклад. А це сильний сполучний фактор. Я вже не кажу про наш стан, у примноженні якого мій чоловік досяг успіху.

Інга слухала, не вірячи своїм вухам. Невже Микола так нахабно їй брехав? Невже він насправді її використав? Як він міг з нею так вчинити? Адже вона його щиро кохала, усією душею!

Жінка згадала зараз, як прийшла в його фірму на роботу. Як побачивши її вперше в коридорі, шеф Микола Андрійович, аж свиснув від подиву.

Їй була дуже приємна увага начальника. Він задивився тоді на красуню Інгу, і вже за кілька тижнів вона опинилася з ним під однією ковдрою.

– Ну, що ж ви мовчите? Здивувала вас? Звичайно, я теж не свята, з таким чоловіком інакше ніяк, – знову посміхнулася Лідія.

– Тому ми один одного варті, нас все влаштовує, і чоловіка, і мене. І саме тому Микола нікуди від мене не дінеться. Хоча, звичайно, можна припустити, що в нього справді виникло серйозне почуття на старості років, і він, кинувши, піде за вами в блакитну далечінь.

– Не піде, – тихо промовила гостя.

Інга розвернулася, щоб піти. Їй було ніяково. Вона здобула гідний урок, але поки не усвідомила цього.

– Моя вам порада – не гайте часу, шукайте собі відповідного вашому статусу чоловіка, і плануйте дітей. Інакше буде пізно.

– Залишитеся зі своїми бажаннями й мріями біля розбитого корита, – на прощання сказала господиня.

Інга йшла вулицею, нікого не бачачи навколо себе. Сльози стояли в очах. Їй було прикро. Звичайно, вона спитає у Миколи, чи брехав він їй. Обов’язково спитає!

Але щось їй підказувало, що відповідь буде не дуже втішною для неї. Лідія, швидше за все, говорила правду.

І нічого свого у Миколи немає. А це означає, що він не покине дружину. Та й їй, Інзі, такий старіючий ловелас із порожніми кишенями не потрібен.

Цього дня на роботу вона вирішила не ходити, пославшись на погане самопочуття. А наступного ранку, з’явившись на роботу, з подивом дізналася, що вона там більше не працює.

– Перепустку вашу, будь ласка, – сказав на вході представник охорони.

– У сенсі? – не зрозуміла вона, спіткнувшись об закритий турнікет.

– У тому сенсі, що вас звільнили вчорашнім числом. Ось наказ, ознайомтеся. І здайте перепустку.

– Що? Що таке? – Здивувалася Інга. – Це, певно, якась помилка. Мені треба… Я зараз подзвоню.

Тремтячими руками вона набрала номер Миколи Андрійовича. Але виклик одразу скинувся. Декілька подальших спроб привели до того ж. Інга з острахом зрозуміла, що Микола вніс її номер в чорний список.

– Як же так? – розгублено промовила вона. – А розрахунок? Адже мені бухгалтерія має розрахунок видати, як за соломинку, схопилася за цю думку жінка.

– Усе перерахували на картку, а вас більше пускати не велено. Вибачте, – ніяково відповів охоронець.

Вийшовши з будівлі, де Інга пропрацювала два останні роки, вона сумно зрозуміла, що все треба починати заново. Її зустріч з дружиною Миколи була помилкою! А, можливо, і початком нового життя…

КІНЕЦЬ.