Мені вже сорок п’ять. Не скажу, що я старша, але й не молода. Останнім часом я все частіше помічаю погляди, коли хтось дізнається про мій вік. А ще більше – коли дізнаються, що я не заміжня. Моя подруга Ліна з цього приводу навіть жартує:

— Маринко, ти ж не тільки в паспорті 45, а й в душі! Як там твої кавалери?

І це ще добре, коли вона сміється. Але ось інші часто дивляться на мене з жалем. Як на ту, хто не зміг знайти свою пару. Вони мовчать, але я відчуваю це. Ти ж не можеш все життя бути самотньою, правда? Але ось я й не змогла. І в глибині душі не шкодую. Та чи завжди так було?

У дитинстві я завжди уявляла, що буду такою, як мама. Вона була зразковою господинею, люблячою дружиною та турботливою матір’ю. Мама говорила мені: «Марина, ти повинна бути сильнішою за всіх. Ти не можеш дозволити, щоб тебе ображали або використовували». І я слідувала її порадам.

У школі я завжди була «тінню» інших дівчат. Їхніми жартами я сміялася, але іноді була такою самотньою серед людей. Можливо, тому що не хотіла «поглинати» чужі емоції і завжди знаходила сили закритися в собі.

У старших класах ми з Ліною стали найкращими подругами. І я тоді почала зауважувати, що хлопці, які нам подобалися, не звертають уваги на мене, а йдуть до більш «легких» і «популярних». Ліна тоді сміялася з мене:

— Ти просто занадто серйозна, Маринко. Треба ж трохи вільніше ставитись до життя.

— Може, але я ж не хочу бути як вони… — відповіла я, хоча й сама не знала, чому саме так.

Після школи я поїхала вчитися в університет. Тут було ще складніше: нові люди, нові знайомства, але знову нічого серйозного. Знову ті самі слова Ліни: «Ти що, знову сама?» Але я чомусь завжди не могла зрозуміти, що саме вони шукають. Всі вони якось поверталися до своїх історій з іншими дівчатами, а я залишалася осторонь.

А потім прийшов Ігор. Він був моїм першим серйозним хлопцем. Пам’ятаю, як він запросив мене на каву після університету, і ми, здається, сиділи разом цілу годину, не помічаючи часу.

Я була щаслива. Ігор говорив про майбутнє, про те, як хоче, щоб ми були разом, як мріє про сім’ю. Мене це лякало. Я була готова на все, щоб бути з ним, але коли йшлося про реальність, я починала тікати. Тому ми розлучилися через кілька місяців, і я залишилася одна.

Ліна тоді сказала мені:

— Ти знову втратила шанс, Маринко. Ти що, не хочеш стати мамою?

— Хочу, але тільки тоді, коли буду впевнена, що це мій чоловік, а не просто якийсь знайомий, — відповіла я, хоча й сама не була впевнена у своєму рішенні.

Так і залишилося. Ігор пішов, а я знову занурилася у роботу. Спочатку це була кар’єра, потім — самопізнання, потім — і те, і те разом. Я багато часу приділяла роботі, але в мене завжди була одна річ, про яку я мовчала: мене часто замикало від думки, що я не можу бути щасливою без чоловіка поруч. Але це був лише мій секрет.

Тепер я сиділа за столом у квартирі, дивлячись на свої руки. Вони були гладкими, без жодної зморшки. Але мені чомусь стало так холодно. Всі ці роки були схожі на спроби знайти правильний шлях. Вони так і не привели мене до того самого чоловіка.

— Ну що, Маринко, до Нового року — ти як завжди? — Ліна прийшла до мене, як завжди, без попередження. Вона вже відчувала, що я знову сама.

— Та як завжди, — зітхнула я. — Все буде добре.

— А ти як думаєш? — Ліна присіла поруч і подивилася на мене. — Ти ж вже давно на сама. Як це?

— Нормально, — сказала я, намагаючись посміхнутися. — Просто я ще не зустріла того, хто був би моїм.

Ліна мовчала. Я розуміла, що вона не вірить у мої слова. Вона ж добре знає мене, мої страхи, мої сумніви. Вона вже давно зрозуміла, що я просто не хочу відкриватися повністю.

— Ти ж могла б знайти когось, — сказала вона. — Ти ж не стара, все ще є шанс.

— Ліно, не треба, — відповіла я, гірко усміхаючись. — Я більше не хочу когось шукати. Мені все одно, чи буду я заміжня. Я не маю жодних вимог до себе чи до життя.

Ліна подивилася на мене уважно.

— Ти дійсно так думаєш?

— Так, — тихо сказала я.

Іноді я запитую себе: чому так сталося? Можливо, я сама не готова була до того, щоб дозволити когось у своєму житті. Можливо, я боялася втратити свою свободу, свою незалежність.

А може, я просто так і не змогла знайти того, хто був би «мій» насправді. І зараз, у 45 років, я розумію: я самотня. Я прожила своє життя так, як могла, і я не шкодую.

— Так, я не вийшла заміж, — казала я сама собі в глибині душі.

— Але я вчуся бути щасливою в іншому. І цього достатньо.

Порадьте щось? Може щось роблю неправильно.

Джерело