Я сиділа на краю ліжка, тримаючи телефон у руках, і не могла повірити почутому.

– Що ти тільки що сказав? – мій голос зірвався.

– У мене є інша сім’я, Софіє, – повторив батько, опустивши очі.

Від цих слів мій світ ніби зупинився. Як це можливо? Мій батько, такий турботливий, завжди поруч… мав ще одну родину?

Все почалося кілька тижнів тому, коли батько запропонував відвезти мене на мовні курси до Львова. Я мріяла вивчати українську культуру глибше, і ця поїздка здавалася чудовою нагодою. Батько був щасливий, навіть трохи занадто, як на звичайну подорож. Ми разом гуляли вулицями старого міста, відвідували кав’ярні, слухали вуличних музикантів.

Та одного вечора, під час вечері, його телефон задзвонив. Я випадково почула, як він говорить:

– Я зараз не можу… Я з нею. Так, я приїду в суботу. Заспокойся, Ірино…

Я нічого тоді не сказала, але відчувала, що щось не так. І ось тепер, через кілька днів, правда вирвалася назовні.

– В Іспанії у мене є інша родина. Ірина – моя дружина… У нас двоє дітей, Артем і Соломія.

– Ти хоч розумієш, що це означає? – мій голос тремтів. – Мама знає?

Батько мовчки похитав головою.

Я не могла залишити це так. Ввечері я подзвонила матері, яка залишилася вдома у Києві. Її голос був спокійним, але зламаним.

– Доню, я приїду. Ми це з’ясуємо.

Наступного дня мама приїхала до Львова. Ми зустрілися в маленькій кав’ярні на площі Ринок. Батько сидів із опущеними плечима, коли мама тихо запитала:

– Ти мене стільки років обманював?

– Я не хотів вас образити… Це просто сталося.

– Просто сталося? – її голос затремтів. – Дві сім’ї? Діти? І що тепер? Вибачишся і все?

Мама вирішила познайомитися з Іриною. Її погляд був твердим, хоча очі видавали втому. Ірина виявилася гарною, спокійною жінкою, яка знала про нас.

– Я знала про вас, – сказала вона тихо. – Але він обіцяв, що все владнає.

Я бачила, як у мами наче щось зламалося всередині. Після цієї зустрічі вона майже не говорила. Брат замкнувся в собі, уникав розмов.

Моє життя розділилося на до і після. Я повернулася додому, але вже не могла довіряти батькові. Місто, яке я любила, нагадувало про обман. Я часто ловила себе на думці: а якби я не почула той дзвінок? Чи продовжувалася б ця брехня?

Тепер, через кілька місяців, я намагаюся знайти сили рухатися далі. Я більше не спілкуюся з батьком, хоча іноді він пише повідомлення, але я не відповідаю.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна пробачити таку зраду? Чи можна знову довіритися людині, яка роками вела подвійне життя? Поділіться своїми думками.

Джерело