– Доню, ти гадаєш ми ось так просто, відкриємо якусь скриню і дамо тобі 100 тисяч гривень? Ми живемо в селі і ти прекрасно знаєш, що живемо бідно.

– Та дочка не відступала.

– Це мій єдиний шанс! Я буду жити і розвиватись в Європі. Невже ви в цьому мені не допоможете? – Ми не могли інакше – продали землю і віддали всі кошти Галі. Ми з батьком і подумати не могла, що дочка нам втне.

– Галю, ти ж розумієш, ми не можемо собі цього дозволити, – Василь нервово крутив в руках чашку, коли наша донька, з телефоном у руці, наче нічого серйозного не відбувалося, сказала, що їй потрібно сто тисяч гривень.

Я завжди пишалася своєю дочкою. З того моменту, як вона в дитинстві вийшла на сцену шкільного концерту й заспівала свою першу пісню, я знала – вона особлива.

Амбітна, впевнена в собі, завжди прагнула більшого. Ми з Василем жили скромно – він працював на фермі, я в місцевій бібліотеці, але на доньку ми ніколи не шкодували. Коли їй були потрібні гроші на курси чи поїздки, ми завжди знаходили спосіб.

– Це заради її майбутнього, – повторювала я Василеві, коли він стурбовано дивився на наш майже порожній рахунок у банку. І це майбутнє, здавалося, наставало. Галина поїхала в столицю, вступила до престижного університету, знайшла хорошу роботу в офісі. Відвідувала нас усе рідше, але ми списували це на зайнятість, нове життя.

Одного разу вона подзвонила – радісна, схвильована.

– Мамо, тату, мені запропонували роботу за кордоном! Це шанс, про який я мріяла!

Вона приїхала через кілька днів після цього дзвінка, привезла валізу, виглядала щасливою. Ми сиділи на кухні. Вона розповідала про нову компанію, міжнародні проєкти, які змінять світ. А потім, наче між іншим:

– Для переїзду потрібні гроші. Трохи допомоги…

– Скільки? – спитав Василь, підозріло звузивши очі.

– Сто тисяч гривень. Це для оренди житла, перших витрат. Я скоро все поверну.

Тиша. Я відчула, як у середині стало важко.

– Сто тисяч? – повторив Василь.

– Доню, у нас таких грошей немає.

Вона подивилась на мене – не просила, а чекала.

– Ми могли б продати землю, – тихо сказала вона.

– Це ж просто ділянка, ви ж нічого там не будуєте…

Це була наша мрія – ми хотіли побудувати невеликий будиночок для спокійної старості. Але заради дочки…

– Продамо, – сказала я, хоч Василь був проти. І ми продали. Гроші передали Галині. Вона поїхала.

Спочатку телефонувала щотижня. Казала, що Лондон – казковий, робота складна, але вона справляється. Потім дзвінки стали коротшими. Відмовки: багато роботи, дедлайни, нові проекти. Одного разу вона обмовилась: “За рогом нове кафе відкрили, треба буде зайти”. Я спитала – де саме. Відповідь була розмитою.

Щось не давало мені спокою. І одного дня Василь вирішив перевірити. Кілька дзвінків – і правда відкрилася. Галина ніколи не була в Лондоні. Вона жила у столиці, у дорогій квартирі, за наші гроші.

Ми поїхали до неї. Коли вона відкрила двері, на її обличчі з’явився подив, змішаний із роздратуванням.

– Що ви тут робите? – спитала холодно.

– Скажи правду, – твердо сказав Василь.

Вона знизала плечима.

– Це моє життя. Я хотіла краще жити. Ви б цього не зрозуміли.

Василь стиснув кулаки, його голос затремтів:

– Ми віддали тобі все. Землю. Наші заощадження. І заради чого?

– Тату, це просто гроші. Я хотіла мати свій простір, свої можливості. Ви ж самі це дозволили.

Тієї ночі ми повернулися додому мовчки. Відтоді вона дзвонила все рідше. Чи зробила я помилку? Чи можна було виховати її інакше? Як жити з відчуттям, що твої жертви були марними? Що б ви зробили на моєму місці? Як пробачити рідну дитину за таку зраду?

Джерело