У Новорічну ніч я сиділа під ялинкою, вдивляючись у мерехтливі вогники гірлянд. Подарунків для себе я так і не знайшла – ні шкарпеток, ні шоколадки, нічого. Усі пакуночки були підписані для онуків, для Ліди… Мені ж залишилося лише тепло від лампочок, що м’яко осявали кімнату.

Раптом Ліда увімкнула повільну музику. Я вже подумала, що нарешті свято стане по-справжньому родинним, аж тут вона підійшла до мого сина.

– Петре, давай потанцюємо? – її голос звучав тихо, майже ніжно.

Мій син, мій Петрусь, навіть не вагаючись, встав і, узявши Ліду за руку, повів її у танок. Вони повільно кружляли, дивлячись одне одному в очі. Наче ялинка, наче онуки, наче я – все зникло. Було тільки їхнє кохання.

Я не витримала. Серце щеміло від образи.

– А пам’ятаєш, синок, як ще нещодавно ти мене на всіх забавах запрошував до танцю? – слова самі вирвалися.

Ліда на мить зупинилася. Подивилася на мене, наче я та мавпочка з зоопарку, яку шкода, але яка й смішить. А Петро… Петро мовчки продовжив танцювати, не сказавши мені ні слова у відповідь.

Я відчула, як в середині мене запекло. Колись він запрошував мене на кожне весілля, на всі свята. Завжди питав:

– Мамочко, потанцюємо?

А тепер… Він навіть не глянув у мій бік.

Після танцю Ліда сіла до дітей, обійняла Микитку й Оленку, а Петро приніс плящину. Тост був коротким:

– Щоб у нашій сім’ї завжди був мир і злагода!

Я підняла келих, але відчуття чужості лише посилилося.

Пізніше, коли Ліда вкладала дітей спати, я набралася сміливості й підійшла до сина.

– Петре, можна з тобою поговорити?

– Звісно, мамо, що сталося?

Я вдивлялася в його очі, шукаючи там ту дитячу прихильність, ту безумовну любов, яку відчувала роками.

Знаєш, мені здається, ти забув, як це – бути сином. Ти ж завжди був моєю підтримкою… Ми ж з тобою були, як одне ціле. А зараз… – мій голос тремтів.

Петро зітхнув.

– Мамо, я вже дорослий. У мене є дружина, діти. Я люблю тебе, але моє життя змінилося.

– А я? – стиснула я руки.

– Я завжди була для тебе важливою! Ти перший крок зробив до мене, перше слово сказав. А тепер… Тепер усе для Ліди.

Він мовчки підвівся. В його очах з’явилася якась незрозуміла мені втома.

– Мамо, я тебе люблю. Просто тепер у мене є інші обов’язки.

І знову це слово – “обов’язки”. Я ж не обов’язок, я його мати!

Наступного дня Ліда готувала сніданок на кухні, а я допомагала Микитці збирати конструктор. Чомусь мені здалося, що вона завзято робить усе сама, аби я бачила, яка вона господиня.

Коли Петро повернувся з прогулянки з Оленкою, я не витримала.

– Петре, ти коли-небудь задумувався, як я себе почуваю? Я ж завжди намагалася для тебе зробити все. А тепер, здається, ніби я зайва у твоєму житті.

Ліда мовчки переставляла тарілки, але я бачила, як вона уважно слухає.

– Мамо, – тихо сказав він, – ти не зайва. Але, може, ти просто хочеш забагато уваги.

– Я? Забагато? Виходить, любов матері – це тягар?

Ввечері, коли діти заснули, Ліда підійшла до мене.

– Василино Гаврилівно, можна сказати?

– Кажи, – буркнула я, передчуваючи черговий докір.

Я розумію, що вам важко прийняти, що Петро тепер більше зі мною. Але це нормально. Він чоловік, батько. Ви ж самі його таким виховали.

Її слова різонули… Так, я виховала. Я зробила його уважним, турботливим. І тепер інша жінка користується плодами моєї праці?

Я не відповіла. Лише мовчки дивилася, як вона йде до спальні, а Петро обіймає її за плечі.

І знову це відчуття… Наче мене викинули за борт їхнього щастя.

А ви, дорогі читачі, як гадаєте – хіба я прошу забагато? Хіба любов матері може бути тягарем? Чи, може, я справді щось роблю не так?

Джерело