– Ось мене не стане, у квартирі ваші діти житимуть. Вам не доведеться морочити голову, як їх житлом забезпечити. Вважайте, що це внесок у майбутнє — такими словами Ольга Сергіївна, моя свекруха, переконувала нас із чоловіком платити за неї іпотеку.

Ми так і зробили, і все було гаразд до одного неприємного моменту. Цілком випадково свекруха проговорилася, що квартира, за яку ми десять років чесно вносили внески, дістанеться не нам.

Свекруха вирішила заповідати житло внучці, тобто дочці свого старшого сина. І ніхто їй не завадить так зробити, адже іпотечна однокімнатна квартира оформлена на пенсіонерку.

Років двадцять минуло з того моменту, як ми з чоловіком переїхали до великого міста. Продали все, що могли продати, вклалися в житло в будинку, що будувався.

На останні копійки зробили ремонт, переїхали та зітхнули вільно. Наші батьки залишились на історичній батьківщині. Моя мама про переїзд навіть не думала.

– У мене город, дві кішки, та й усі друзі тут. Що я робитиму у вашій столиці, у віконце дивитимуся з двадцять п’ятого поверху? – відмахувалася мама.

А ось свекруха від початку казала, як би їй хотілося почати нове життя:

– Самі поїхали, а мене кинули гнити у болоті. Тепер приїжджаєте раз на рік, зовсім про мене забули. Я ще молода, цілком могла б спробувати своє щастя у столиці. Хто знає, може, ще й заміж вийду.

Те, що з нею в одному населеному пункті залишився жити старший син із трьома дітьми, Ольга Сергіївна не брала до уваги. Принаймні до певного моменту.

Відносини у неї з обома синами цілком добрі. У тому плані, що обидва перед нею стрибають на задніх лапках.

Мамуся мамуся, тільки й чути від них. Зірватися в будь-який час доби та поїхати допомагати мамусі – це у них нормально.

Чесно кажучи, надмірний вплив свекрухи на мого чоловіка став одним з факторів нашого переїзду. Звичайно, вголос я цього не говорила, але в душі чудово розуміла, що дбайлива матуся спокійно жити нам не дасть.

Її нескінченні прохання, дзвінки посеред ночі з розповідями про тиск, тривоги та інші дурниці набридли до чортиків.

Загалом, після переїзду жила я приспівуючи, і лише краєм вуха слухала, як чоловік укотре виправдовується перед мамою, що забув зателефонувати після роботи.

Кілька років тому чоловік вперше обережно заговорив про те, як мамі самотньо та важко жити одній.

– Вибач, але про яку самотність йдеться? Через дорогу від неї живе Максим із сім’єю. Вони, наскільки я пам’ятаю, регулярно відвідують стареньку і взагалі не залишають її без нагляду.

Чоловік відповів, що мама, чи бачите, задихається і гине від самотності.

Цікава річ, а тут, у великому місті, вона що, збирається ходити клубами та барами? Їй на таке дозвілля жодної пенсії не вистачить.

Та й де “улюблена” матуся збирається жити? У нашій двокімнатній нам самим тісно, ​​буквально по головах ходимо один в одного.

На моє резонне питання про місце проживання свекрухи чоловік відповів, що вона просить нас взяти для неї однокімнатну в іпотеку. Мовляв, це таке вкладення у майбутнє. Зараз ми купуємо житло, в якому потім житимуть наші діти.

А доки світле майбутнє не настало, квартирою користуватиметься Ольга Сергіївна.

Телефоном свекруха сказала, що доглядатиме за квартирою, порядок підтримуватиме. Адже мусить хтось це робити.

Пропозиція була цілком розумною. Ми пішли в банк і вклалися у невелику студію на околиці міста. За документами володіла “хоромами” свекруха, але гроші банку в дзьобі несли ми з чоловіком.

На щастя, у нас були деякі накопичення, і з іпотекою вдалося розрахуватися досить швидко. Правда, довелося багато в чому собі відмовляти та працювати практично без вихідних, але воно того вартувало. Як я помилялася!

Ольга Сергіївна сяяла від щастя. Ще б пак, вона стала володаркою нехай і крихітного, але свого житла в Києві. І все було б добре, якби ми з чоловіком мимоволі не підслухали її розмову зі старшим сином.

Свекруха прямо і чітко сказала йому, що буде оформлюватиме заповіт на користь його старшої дочки. Мовляв, нехай потім додасть небагато і купить більше житло.

Чоловік припер маму до стінки. Вона й не думала червоніти та відмовлятись, а одразу сказала, що передумала та змінила своє рішення.

Нібито у наших дітей і так вже є житло. Мусить хтось допомагати сім’ї старшого сина. І якщо ми цього не збираємося робити, то мама потурбується про все сама.

Ось такий в неї “чудовий” план. Чоловік, звичайно, в шоці, але, як завжди, поступово починає приймати бік матусі. Але я цього просто так не залишу.

Я не збираюся дарувати квартиру, на яку я працювала без вихідних, сімʼї старшого брата. Піду до юристів і відсуджу студію в улюбленої свекрухи. Нехай повертається до себе додому та сидить на бобах.

КІНЕЦЬ.