– Ти навіть не уявляєш, як це важко! – крізь сльози сказала я своєму сину Артуру.

– Я все життя мріяла бути бабусею, а тепер мені здається, що я втрачаю онука через вашу байдужість.

Мене звати Олена. Мені шістдесят два, і все своє життя я присвятила родині. Коли мій син Артур одружився на Вікторії, я раділа, бо вона здалася мені розумною і доброю дівчиною. Але останнім часом між нами виникла напруга, і я просто не знаю, як із цим упоратися.

Коли я дізналася, що Вікторія чекає дитину, радості не було меж. Ми з чоловіком Андрієм уже почали готуватися до нового етапу в нашому житті. Я навіть залишила роботу, щоб допомагати молодій родині.

Я завжди уявляла себе бабусею, яка бере участь у кожному моменті життя свого онука: перша посмішка, перші кроки, перше слово. Але життя вирішило інакше.

Онук, якого назвали Дмитриком, народився шість місяців тому. Відразу після його народження я намагалася бути поруч із сім’єю сина. Готувала їм їжу, прибирала квартиру, допомагала з малим. Але з часом я почала помічати, що моя присутність викликає у Вікторії роздратування.

– Ви знову вдягли Дмитрика занадто тепло, – якось сказала вона мені, коли я катала його в колясці.

– Він може перегрітися.

– Віко, це ж для його блага, – намагалася я виправдатися.

– Дітки швидко мерзнуть.

– Ви навіть не питаєте мене, як я хочу виховувати свого сина, – відповіла вона суворо.

– Я мама і знаю краще, що йому потрібно.

Мені було неприємно чути такі слова. Адже я просто хотіла допомогти. Що я зробила не так?

Найбільше мене вразило, коли Вікторія напряму сказала, що не хоче бачити мене щодня.

– Олено, я вам вдячна за допомогу, але, будь ласка, приходьте рідше. Один-два рази на тиждень цілком достатньо.

– Але ж я хочу допомогти! У вас і так стільки справ…

– Я справляюся сама, – відрізала вона.

Після цього я почувалася розчавленою. Здавалося, ніби мене викинули з життя онука. Увечері я зателефонувала Артуру.

– Синку, це просто нестерпно, – сказала я.

– Я ж роблю все, щоб вам допомогти, а Віка відштовхує мене. Ти ж розумієш, як це несправедливо?

– Мамо, я розумію твої почуття, – спокійно відповів він.

-Але Вікторія має право вирішувати, як виховувати нашого сина. Дай їй трохи простору.

– Простору? – обурилася я.

– Та вона просто хоче ізолювати мене від Дмитрика!

– Це не так. Вона хоче сама насолодитися часом із дитиною. Мама, ти ж теж була молодою мамою, ти повинна це зрозуміти.

Я не могла повірити своїм вухам. Власний син підтримує дружину, а не мене! Ці слова били сильніше, ніж будь-який аргумент. Того вечора я довго плакала і не могла заснути.

Минуло кілька тижнів, але я так і не змогла прийняти нові умови. Я дуже сумую за Дмитриком. Зустрічі раз на тиждень здаються мені катуванням. Я бачу, як він росте, але вже не можу брати участь у кожному моменті його життя. Мені здається, що я втрачаю найцінніше, і це розриває моє серце.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи має бабуся право бути частиною життя онука, чи все ж таки потрібно відступити, щоб не руйнувати стосунки з невісткою?

Джерело