– Свахо, та я не така бідна, щоб у свої 65 років собі зуби робити, які на ніч у стаканчик треба ставити, – сказала мені мама мого зятя, гостюючи в нас на Новий рік. Її голос був таким самовпевненим, що я навіть не знала, що відповісти.

– Це ви на таке пішли, і я вам дивуюся. Ні, я ще молода і хочу гарну усмішку.

Я лише усміхнулася у відповідь, бо не хотіла розпалювати суперечку у святковий вечір. Вона продовжувала говорити, перебираючи цукерки на столі, як ні в чому не бувало:

– Розумієте, я завжди казала своїм дітям, що жити треба красиво. А гарна усмішка – це частина образу. Хіба можна про себе так не дбати?

– Ну, все залежить від можливостей, – відповіла я обережно, намагаючись не зачепити її самолюбства.

Сваха лише презирливо пирхнула:

– Можливості – це для тих, хто думає, що все треба самим робити. А я звикла, що діти допомагають. Навіщо їм ще батьки, якщо не для цього?

Я відчула, як у мене запалали щоки. Її слова віддавали таким нахабством, що навіть мій чоловік, який зазвичай уникає конфліктів, стиснув губи. Але я вирішила промовчати.

Наступного дня ми з чоловіком вирішили прогулятися парком, щоб трохи відпочити від святкових клопотів. Там і зустрілися з дочкою, зятем і онуками. Діти радісно підбігли до нас, обіймаючи, а от зять виглядав трохи напруженим.

– Як святкували? – запитала я, дивлячись на зятя.

– Та як… Нормально, – він знизав плечима.

Дочка мовчала, але було видно, що її щось непокоїть.

– Щось сталося? – обережно запитала я.

Зять важко зітхнув і подивився на дружину:

– Мама.

– Що мама? – я вже здогадувалася, про кого йдеться, але хотіла почути деталі.

Дочка розгублено усміхнулася:

– Вона сказала, що хоче поставити собі імпланти… І просить нас оплатити.

Я ледь не спіткнулася.

– Ви серйозно? – перепитала я, намагаючись стримати роздратування.

– Так, – підтвердив зять.

– Вона вважає, що це нормально. Мовляв, ми молоді, заробляємо, а вона заслуговує на найкраще.

– І що ви відповіли?

– Ми сказали, що подумаємо, – тихо відповіла дочка.

– Подумаєте? – я не стрималася.

– Та в неї ж совісті немає! Ви самі ледве зводите кінці з кінцями, ремонти робите, діти ростуть… А вона тут із такими забаганками!

Зять почервонів:

– Ми розуміємо, але як їй відмовити? Вона ж наша мама.

– Ой, – махнула я рукою.

– З такою мамою вам треба вчитися говорити «ні». Інакше вона сідатиме вам на шию, поки не залишить вас ні з чим.

Увечері ми з чоловіком довго обговорювали цю ситуацію.

– Невже свасі дійсно не соромно? – запитала я, наливаючи чай.

– Вона ж знає, що діти не мають зайвих грошей.

– Та що там сором! – відповів чоловік.

– Вона завжди була такою. Пам’ятаєш, як на весіллі дітей вимагала, щоб їй купили нову сукню?

– О, це я пам’ятаю, – зітхнула я.

– Тоді я ще подумала, що це дрібниця. Але тепер… Це ж не перший раз.

– Вона просто звикла, що їй усе дають. Спочатку чоловік, тепер діти. А ми завжди самі на все заробляли, тому й не розуміємо цього.

– Ну, я б своїм дітям такого ніколи не дозволила. Вони й так роблять для нас усе можливе, але ми хоча б не зловживаємо їхньою добротою.

Чоловік кивнув:

– А діти, здається, бояться її образити.

– Так не можна. Вона ж просто користується їхньою любов’ю. І я впевнена, що це не остання її вимога.

Чи правильно сваха робить, перекладаючи свої забаганки на плечі дітей? Чи мають діти відмовляти, навіть якщо це може зіпсувати стосунки?

А може, ми самі, батьки, винні, якщо дозволяємо собі таке ставлення?

Джерело