Як завжди після зміни, я зайшла до продуктового магазину. Біля хлібної вітрини стояла дівчинка. Вона була акуратно вдягнена, але її одяг явно був не з модного магазину. Вона стояла одна, поки до неї не підійшла мама. Молода жінка з втомленими очима, які свідчили про нелегке життя.

Дівчинка вказала пальчиком на пончик із глазур’ю, але мама обійняла її і тихо сказала, що «сьогодні грошей знову не вистачає». Дівчинка кивнула, посміхнулася й пішла слідом за мамою.

Коли вони проходили повз вітрину, дівчинка сумно глянула на пончик, але намагалася приховати свої емоції, щоб не засмучувати маму.

Я звернула увагу на їхній кошик — там були лише найнеобхідніші та найдешевші продукти. Було зрозуміло, що жінка розрахувала кожну копійку. Однак погляд дівчинки, який сповнений надії на цей пончик, зворушив мене до глибини душі.

Я не вагаючись взяла повний кошик солодощів, зокрема пончиків, адже цього дня отримала зарплатню й могла дозволити собі таку щедрість.

Пройшовши далі, я побачила хлопчика, який тримав у руках дешеві акварельні фарби. Напевно, це був брат тієї дівчинки.

— Кирюша, у мами більше немає грошей, — м’яко сказала жінка, винувато усміхаючись. — Давай дофарбуємо твій літачок олівцями?

Хлопчик кивнув, поставив фарби на місце і спокійно став поряд із мамою. І він, і його сестра поводилися дуже стримано, не вередували й не ображалися. Було зрозуміло, що мама говорила з ними про їхню ситуацію, і вони все розуміли.

Мої очі наповнилися сльозами, і я вирішила не зупинятися. Взяла ще кілька наборів канцелярії, щоби порадувати цих дітей. На касі попросила упакувати все в подарункові пакети, щоб це виглядало, як сюрприз, а не як допомога. Але залишилося питання — як вручити ці пакунки, щоб не образити маму?

Коли вони підійшли до каси, я підійшла до них із пакетами і сказала:

— У нашому магазині сьогодні проходить конкурс «Найдружніша сім’я». Ви стали переможцями! Вітаю вас!

Я поставила пакети на підлогу перед ними, адже діти не змогли б їх утримати. Спочатку вони здивовано подивилися на маму, ніби чекаючи її дозволу. Вона кивнула, посміхаючись крізь сльози.

— Дякуємо вам велике. Так, ми справді дуже дружна сім’я! — сказала дівчинка.

— Так, і я дуже їх люблю! — додав хлопчик.

Я погладила дітей по голівках, усміхнулася їхній мамі й пішла додому. Цей вчинок наповнив моє серце теплом, яке зігрівало мене ще довго.

Хто, як не ці діти, заслуговує на доброту й щире ставлення?

КІНЕЦЬ.