З моїх важко зароблених 20000 чоловік забирає все “на зберігання”, а мені залишає лише тисячку. – Ти не вмієш розпоряджатися грошима, – каже він.

– Ось, глянь, для чого ти купила дві пляшки молока? Невже однієї нам не хватить? – Про те, що в моїй шафі висить вже давно пошарпане пальто і затерті туфлі, я мовчу. Раз в тиждень в нас “традиція”. Василь сідає за стіл і розгортає усі чеки, які я повинна приносити і складати  в коробочку.

– Богданко, нащо ти витратила стільки грошей на таку дорогу ковбасу? – Василь стояв посеред кухні з пакетом продуктів і дивився на мене так, ніби я щойно порушила закон.

– Василю, це ж лише ковбаса, діти люблять її до бутербродів! – я намагалася говорити спокійно, хоч всередині вже розгорався знайомий вогонь.

– Ти знаєш, скільки ми витрачаємо за місяць? Чому ти не можеш купити щось дешевше? – його голос ставав суворішим, і я розуміла, що суперечка зараз переросте в чергову “бурю”.

Але, будьмо відвертими, це не просто суперечка про ковбасу. Це історія, яка тягнеться вже роками. Василь – прекрасний чоловік, турботливий батько, але гроші стали між нами немов непробивна стіна.

Ми познайомилися, коли я ще була студенткою. Василь тоді працював на престижній роботі, добре заробляв і мав грандіозні плани. Мені здавалося, що ми – ідеальна пара. Він завжди був розумним, впевненим у собі й дуже перспективним.

Ми одружилися, купили будинок, завели дітей. Василь став головним годувальником у сім’ї, а я повернулася до роботи після декрету. Домовилися, що бюджетом розпоряджатиметься він, бо має досвід у фінансах. Тоді це здавалося правильним рішенням.

Але все змінилося, коли народилася наша молодша донька. Василь раптом вирішив, що вся моя зарплата повинна йти на його рахунок. Спочатку я не заперечувала – думала, що так простіше вести спільні витрати. Але згодом це стало звичкою.

– Ти зараз вдома, навіщо тобі гроші? У тебе ж все є, – переконував він, коли я запитала про свої витрати.

Але чи було в мене “все”? У шафі – старе пальто, яке вже давно треба було замінити. Мої улюблені туфлі порвалися ще навесні, і я так і не купила нових. А найгірше – я навіть не могла дозволити собі каву з подругою чи нову книгу без запиту до чоловіка.

Коли я спробувала поговорити з ним, він сказав:

– Богданко, ти ж знаєш, я роблю це для нашої родини. Ми економимо, щоб діти мали краще майбутнє.

Чи справді ми економимо? Наші діти отримують усе, що їм потрібно. У нас гарний будинок, нова машина, навіть пес із родоводом. Але чи це виправдовує той контроль, який Василь здійснює над моїм життям?

Після численних сварок я виборола собі “кишенькові гроші” – тисячу гривень на місяць. Тисячу з моїх власних двадцяти тисяч, які я заробляю.

Але й цього Василю здавалося забагато. Він почав перевіряти кожну мою покупку.

– Чому ти купила дві пляшки молока? Хіба однієї не вистачить?

– Навіщо пила каву в кафе, якщо можна було зробити вдома?

Ці питання повторюються щотижня, коли він сідає перевіряти чеки. І кожен раз я відчуваю себе не дружиною, а підлеглою, яка має звітувати перед начальником.

Моя тисяча гривень не покриває всього, що мені потрібно. А просити більше – це як просити милостиню. Я знаю, що Василь почне сваритися, і врешті скаже “ні”.

Я люблю його, але водночас відчуваю, що ми віддаляємося. Інколи вночі, лежачи в ліжку, я думаю: а чи це взагалі нормально?

У нас гарний будинок, смачні вечері й сімейні подорожі. Але чи може це компенсувати відсутність свободи?

Чи була б я щасливішою, якби могла сама вирішувати, на що витратити свої гроші? Як ви думаєте, чи це справедливо? Що б ви порадили жінці в такій ситуації?

Джерело