– Вітаю. Мені потрібна Степанова Марія, вона тут мешкає? – на порозі стояло дівчисько років шістнадцяти, в добряче пошарпаному пуховику і з великим рюкзаком за плечима.

Дівчина виглядала розгублено, і навіть трохи перелякано. У руці вона стискала замизканий папірець з адресою.

– Доброго дня. Степанова Марія це я, а ви, вибачте, хто?

– Мене звуть Вікторія Юсупова, – зам’ялася дівчина, опустивши очі в підлогу, – І я ваша сестра…

***
…Сімнадцять років тому Тетяна Анатоліївна повернулася додому із нічної зміни. Вона виглядала дуже засмученою. Заставши на кухні за столом свого чоловіка, Тетяна Анатоліївна важко зітхнула, сіла навпроти та попросила вислухати.

– Вітю, нам треба серйозно поговорити, – нерішуче сказала вона.

Зізнатися чесно, Тетяна Анатоліївна побоювалася чоловіка. Вони жили як усі: квартиру отримали до перебудови, свекруха покрутилась і «вибила» їм двокімнатну в новенькому панельному будинку. Після перебудови грошей ледве вистачало, чоловік частенько випивав, а Тетяні Анатоліївні доводилося працювати на трьох роботах, щоб тягнути й себе, і чоловіка, і семирічну Машу.

Серйозних розмов Тетяна Анатоліївна боялася як вогню, бо Віктор був запальним і часом грубуватим. Тому найчастіше жінка ухвалювала рішення з великою обережністю. Але зараз ситуація була особливо гострою:

– Я спізнюся на роботу, Таня. Швидше кажи, що ти там знову навернула, – різко обірвав її Вітя.

– Я в положені, – випалила жінка, хоча готувалася вимовити довгу промову.

– Від святого духу? – Чоловік кинув у Таню грубий смішок.

– Ні, Вітю, від іншого чоловіка…

Віктор повільно звів очі та, не приховуючи злості, прошипів:
– Що ти сказала?

Так, Тетяна Анатоліївна працювала на трьох роботах і неабияк втомлювалася. Від безгрошів’я, від жорстокого чоловіка, від побуту, що доводилося тягнути самої.

І одного разу, у нічній зміні, прийняла залицяння від охоронця їхнього підприємства. У них закрутився роман, який Таня могла приховувати доти, доки не сталася затримка.

– Я можу позбутися цієї дитини, Вітю! – Кричала жінка, сховавшись за дверима в спальні.

– Не доводь до гріха, Таня. Збирай свої речі та вали на всі чотири сторони! До дочки ти на метр не підійдеш, – кричав їй у відповідь Віктор. – Сунешся до нас, я за себе не відповідаю!

Загалом за годину Тетяна Анатоліївна залишилася одна без чоловіка, без житла, без дочки, ще й в положені. Від розпачу вона пішла до того, з ким зрадила чоловіка.

Спроби побачитися з Машенькою були марні. Віктор дотримав свого слова. Кинув пити, пішов працювати двірником у школу і підробляв слюсарем, щоб завжди бути поряд із дочкою. Він люто захищав Машу від матері.

Навіть вигадав історію, що мати кинула їх навмисне, бо вона не в собі, зрадниця, та й взагалі «більше не любить». Майже до закінчення школи Вітя проводжав і зустрічав Машу, а прогулянки, походи в кіно та друзів суворо контролював.

Обговорювати матір у сім’ї заборонялося. І Маша, після дванадцяти років, увібравши злість батька на матір, перестала ставити запитання.

Тетяна Анатоліївна припинила всілякі спроби побачити доньку і буквально зникла з радарів.

А два тижні тому Вітя зателефонував дочці та сказав, що її мати не стало. На похорон Маша не поїхала.

– Навіщо ти мені взагалі про це сказав? Мені байдуже, що там з нею трапилося. Сама винна, – сказала Маша і повісила слухавку.

Їй справді була байдужа доля жінки, яка залишила її, першокласницю, майже сиротою.

Було начхати на жінку, яка не приходила на її виступи у школі. Яка не навчила доглядати себе, не передала материнську мудрість і знання.

Над Машею постійно знущалися у школі. Через що Маші доводилося бути жорсткішою, різкішою і грубішою. Зовсім як її батько.

А тепер ще й цей дзвінок у двері, дівчина підліток, яка впали на її голову великою піщаною бурею.

– Це жарт якийсь? Немає в мене сестри, – Маша трохи підштовхнула дівчину в груди, щоб та відійшла, і спробувала зачинити двері.

– Я, напевно, помилилася, – жалібно промовила Віка, – Мені вашу адресу мама дала. Ось.

Дівчина простягла Маші м’ятий аркуш паперу, на якому було написано її адресу. Все вірно, місто, номер будинку та квартира збігалися.

Маша зовсім не розуміла, що відбувається. Підліток виглядав надто дорослим, щоб бути її сестрою.

– Адреса – то моя, тільки в сім’ї я одна дитина. Ваша мати щось наплутала. Сходіть і з’ясуйте у неї, а мені ніколи розбиратися з вашими сімейними проблемами, – буркнула Маша.

– Мама моя … наша … її не стало два тижні тому, – тихо сказала Віка.

Ноги Маші стали ватяними і їй захотілося сісти. Цього просто не може бути!

– Скільки тобі років? – Запитала Маша у новоспеченої сестри.
– Шістнадцять. Нещодавно виповнилося…

– І що тобі треба від мене?
– Чи можна я у вас поживу, недовго, чесно? – благала Віка.

– Жартуєш чи що? Ні, звісно. Іди до своєї родини. Моя мати для мене померла ще до її реальної смерті. Мені брати-сестри не потрібні. Мати зробила вибір дуже давно, тому – до побачення. Нам нема про що більше розмовляти, – Маша сильніше відштовхнула Віку і зачинила перед її носом двері.

Взявши телефон, вона підійшла до вікна, спостерігаючи, як підліток хиткою ходою виходить із під’їзду і сідає на лавку поруч. Маша набрала номер батька і відразу, без вітання, запитала:

– Тату, а що за нісенітниця відбувається?
– Привіт, дочко. Ти про що?

– От сиджу я вдома, а тут у мене на порозі намалювалася шістнадцятирічна сестра. Розповісти ні про що не хочеш?

По той бік дзвінка повисла тиша. Не чути було навіть дихання батька.

– Тату, ну я чекаю? Раз замовк, значить щось знаєш! – Маша перейшла на підвищені тони, не приховуючи явного роздратування.

– Виходить, залишила… – сказав нарешті Віктор.

– Хто залишила? Ти про матір чи що? Батько! – вже почала кричати в слухавку Маша.

– Маша, я з твоєю матір’ю бачився останній раз років чотирнадцять тому, на відстані, ми з нею навіть не розмовляли. І я думав вона позбулася дитини, як і казала… – зізнався батько і почав розповідати історію. – Про те, що її не стало сусіди розповіли, і то випадково адресу намагалися всунути, щоб на похорон сходили, але ти знаєш, як я до неї ставився… – закінчив батько.

Маша повільно сповзла на стілець, нудота підкочувала до горла. Вона повірити не могла, що мати не покинула її, а батько наполіг, щоб та відмовилася і від батьківських прав, і від неї. І перестала приходити.

Всі ці роки Маша думала, що вона не потрібна матері, що та обрала інше життя, без неї. Знаючи характер свого батька та його тотальний контроль, пазл склався.

Почуття змішалися – образа, агресивність, ревнощі. З телефону долинав голос батька, який просив її пробачити йому, адже він «не зміг допустити, щоб жінка, яка його зрадила, виховувала дитину»…

Маша визирнула у вікно і побачила, як Віка продовжує сидіти на лавці під вікнами. Дівчина кинула телефон і побігла сходами вниз у капцях та домашньому одязі.

Проліт за прольотом Маша боялася, що, вийшовши з під’їзду, вона не побачить сестру, єдине, що пов’язує її з матір’ю. Все, що залишилося від неї…

Але Віка сиділа на місці нерухомо, тримаючи телефон у руках, явно не знаючи, кому зателефонувати.

– Тобі мати розповідала про мене? – Запитала Маша, намагаючись віддихатися.
– Раніше ніколи, перед смертю розповіла, – заплакала Віка.

– Чому ти прийшла сюди? – Маша сіла поруч на лавочку і подивилася в очі сестри, які були точнісінько як у матері.

– Мама довго хворіла, онкологія … Ти, напевно, знаєш. Тата мого не стало дуже давно, мені було п’ять років. Ми жили весь цей час у квартирі батька. Погано жили, мама давно лікувалась, кілька разів у ремісію виходила, працювати майже не могла. Та й бабуся маму постійно дорікала у всьому.

Вічно лаялися, завжди скандали. А коли мами не стало, бабуся сказала, що я байстрючка і виставила мене за двері. Мені нема куди йти… Я взагалі не знала, що за цією адресою ще хтось живе, – знову заплакала Віка. – Рідня батька мене бачити не хоче, ніби я винна в чомусь!

– Залишишся в мене, а далі подивимось, – сухо сказала Маша і встала.

Віка, кивнувши і явно зрадівши, зіскочила з лавки, накинула рюкзак на плечі та швидко пішла за сестрою.

– Я звикла жити сама і в мене є свої правила, зрозуміла? – буркнула Маша дівчині, не повертаючись.

Відчиняючи залізні двері та пропускаючи Віку вперед, Маша посміхнулася. Але так, щоб новоспечена сестра не бачила її емоцій.

Вперше за останні роки Маша посміхнулася щиро, ніби піщана буря в її душі нарешті стихла.

КІНЕЦЬ.