Я чоловіку тиждень тому сказала:

– Єдиний подарунок, який я від тебе хочу на Новий рік і всі новорічні свята, – це щоб твоя мама від нас з’їхала. Спробуй, будь ласка, це вирішити. Нічого мені більше не треба.

Він стояв, трохи розгублено дивлячись на мене, ніби й не чув тих слів. Я, звісно, розумію, що прохання було несподіваним, але вже рік ми живемо втрьох. І цей рік – найважчий у моєму житті.

Все почалося, коли свекруха вирішила “тимчасово” переїхати до нас, бо в її квартирі треба було робити ремонт. Я була навіть не проти спочатку, адже це ж родина. Хто ж тоді міг подумати, що тимчасове стане постійним?

Спершу все було більш-менш. Вона багато говорила, втручалася в наші справи, але я терпіла, бо сподівалася, що ось-ось ремонт закінчиться. Але з часом я зрозуміла, що їй дуже комфортно у нас.

– Ну як ти собі це уявляєш? – нарешті відповів чоловік. – Вона ж нічого не каже про те, що хоче повертатися.

– А ти запитай, коли вона планує це зробити! Це твоя мама, – відповіла я.

Чоловік щось пробурмотів і вийшов з кухні. Знаю, що тема для нього неприємна, але ж і я маю межі терпіння.

У нашому домі давно немає спокою. Свекруха критикує все: від того, що я готую на вечерю, до того, як ми виховуємо дітей. Вона вважає себе найкращою господинею, постійно порівнює мене із собою, згадуючи, як у неї завжди був порядок і “сім’я щаслива”.

– А чому ти не прасуєш сорочки чоловікові? – запитала вона якось, коли я після роботи втомлено сіла на диван. – Я, коли була у твоєму віці, уже б давно все зробила.

– У нас інші домовленості, – відповіла я коротко. Але вона все одно пробурчала щось на кшталт: “Треба про чоловіка дбати, а не на дивані сидіти”.

Або ось ще ситуація. Я вирішила спекти пиріг до недільного чаю. Тільки замісила тісто, як вона заходить на кухню й починає командувати:

– Ні, так не ріж яблука. Їх треба тоненькими скибочками, а не кубиками! А ще кориці забагато додаєш.

– Маріє Іванівно, я за своїм рецептом роблю, – кажу спокійно.

– Твій рецепт – то добре, але мій – кращий. – І все, стоїть над душею, поки я не закінчила.

Та найгірше те, що вона навіть із чоловіком не дає нам побути наодинці. Як тільки ми сідаємо ввечері поговорити чи просто дивитися фільм, вона обов’язково знайде причину зайти до вітальні. То їй води треба, то щось обговорити, то телевізор завис гучний.

Я терпіла, але нещодавно зрозуміла, що більше не можу. Моя родина – це я, мій чоловік і наші діти. І нам потрібен простір. Ось тому я й попросила зробити це чоловіка.

На наступний день я запитала:

– Ти поговорив із мамою?

– Ще ні, – відповів він, зітхнувши.

– Я не знаю, як до цього підійти.

– Слухай, це не нормально. Твоя мама – доросла жінка. Вона має зрозуміти, що рік – це забагато для “тимчасово”.

Ввечері я почула їхню розмову. Вона була дуже емоційною. Марія Іванівна навіть заплакала:

– Що, я вам заважаю? А я ж тільки добра хочу! Я все для вас роблю, а ви мене проганяєте!

Я стояла в коридорі й чула, як чоловік намагався їй пояснити:

– Мамо, ми просто хочемо більше простору для себе. Це не тому, що ми тебе не любимо.

– Я все зрозуміла, – сказала вона. – Ви не хочете, щоб я тут жила.

Я зайшла до кімнати, взяла її за руку і спробувала пояснити спокійно:

– Маріє Іванівно, це не так. Але кожна родина потребує власного простору. Ми завжди будемо раді бачити вас у гостях, але, можливо, настав час, щоб ви повернулися додому.

Не знаю, чи зрозуміла вона нас. Але через кілька днів вона таки почала збирати речі. І, хоч було трохи важко на душі, я зрозуміла, що це рішення – правильне.

Джерело